В концерті

Іван Нечуй-Левицький

Був концерт... не концерт, а генеральна репетиція Лисенкового концерту в Київському театрі. Я люблю ці генеральні репетиції. Вони виходять кращі і вдатніші, ніж концерти. Кожний артист грає і співає не для других, а ніби сам для себе, співи ллються вільно, як вольна річка по лугах, як вольний теплий вітер по степах.

В театрі поночі й порожньо. По ложах, по партері де-не-де мріють люди, ніби сховавшись по закутках. Але сцена освічена, аж сяє од світла. Хор співців в українських убраннях. Залита світлом сцена, декорації, артистки й хор в театрі ефектно сяють, неначе на чудовій картині часом виступає десь далеко в лісі або на воді освічене місце на темному фоні і притягує до себе очі.

Я осторонь сиджу собі й думаю. Музика почалась. Я заплющую очі. Мотиви ворушать мої нерви. Гарно мені й приємно, неначе легкі хвилі коливають помаленьку човник, підкидають мене, гойдають в темному повітрі. Думки згасають і неначе притаїлись. Я не правую ними. Думи без моєї волі самохіть ворушаться. От перед моїми очима виступають якісь картини, ніби туманом повиті. Картина за картиною, постать за постаттю манячать, змінюються, десь зникають. Ніби з густої імли виглядають якісь обличчя. От виглянуло чиєсь лице пишне, дівоче, задумане, з чорними очима, глянуло мені просто в очі і десь зникло в імлі, а за ним з’явились інші, то молоді з осміхом на устах, то сивоусі, поважні. За ними йдуть ніби перед очима цілі сцени, неясні, невиразні, плутаються, як павутина по квітках... Над ними якесь не наше небо. Навкруги то ліси зелені, то луги, то якісь дивні річки в фантастичному світі... Картина йде за картиною, як у дивному сні. Я милуюсь ними, задивляюсь на них, неначе бачу їх в своїй уяві. А музика ллється, мов тиха вода, колише мої нерви, заспокоює, тішить, повіває, ніби теплим вечірнім вітром, і наводить чарівні мрії.

Полилась класична музика. Почалась Бетховенова «Sonata apassionata». Загриміли акорди, міцні, як сталь, дужі, глибокі, як море. Гук лився, переливався дужими хвилями. Мелодії сиплються, переплутуються в якомусь хаотичному безладді. Сумно, темно. Думка спадає ніби в якусь темряву. Бачу якийсь хаос, ніби до сотворіння світу. Бачу, ніби кругом мене хвилюють збурені стихії. Ні то море, ні то земля. Небо червонувате. Хмари кров’ю облиті. Акорди клекочуть, і передо мною ніби клекоче море, освічене червоним світом. На чорних скелях та горах стримлять якісь велетенські ліси, достигають верхами до чорних хмар. Акорди пішли в нелад, — і спинились, наче струни разом порвались: і мені здається, що луснули й розсипались гори, скелі зникли в морі.

А далі знову полились вже дивні мелодії, співучі, глибокі та ясні. Мелодії стали виразні, неначе пісні. Вони часом виринають з поетичного неладу, як сирени з хвилі. Клекіт втих, і неначе ясне сонце виглянуло з хмар. Блиснуло синє небо. Море втихло. Гори й ліси ніби засміялись. Полилась виразна мелодія, торжествена, велична. Щось високе почулось в тих мелодіях. Здається мені, що я в якомусь храмі. Якась велика базиліка, якийсь готичний храм. Світ ллється через червоні та сині шибки; ледве мріють стіни. Орган грає торжествені гімни. Мелодії ллються попід склепінням, лунають десь високо, високо й летять у небо. Чую в тих мелодіях гаряче кохання людського серця, щастя, любові... А струни сумно гудуть, знов пішли в нелад. Я неначе бачу якихось замордованих людей, почуваю горе їх серця. До мене виглядає бліде лице молодого Вертера. Рвонувся акорд і порвався. Порвалось серце молодого Вертера й затихло навіки.