В концерті

Іван Нечуй-Левицький

Полились мелодії, граціозні, веселі, розляглися трелі, наче регіт молодої дівчини. В моїх очах десь зникла місячна романтична ніч, згасли вогні на Альпах. От-от погаснуть фарби картини, вже ледве притаїлись десь в потайному закуточку фантазії, ледве держаться на кінчику якогось нерва... Трелі мелодії сиплються легкі, жваві, як жарти. Неначе починається любов в чиємусь молодому серці. Неначе Данте вглядів свою Беатріче вперше... От вона зирнула на його великими карими очами, осміхнулась. Він не може забуть її осміху; заграло його серце, ллється його любов в солодких віршах «Нового живоття». Граціозні нотки сопрано з «Лучії» ніби сміються; і я бачу, ніби Лаура сміється до Петрарки. Якесь живе молоденьке личко італійки виглянуло до мене, наче з зеленого виноградного листя; очі закохані, веселі: в їх запалився вогонь вакханки. От вона кокетно сміється; білі зубки блищать, як перли. Вона грається, в’ється коло красуня, мов метелик кругом троянди, зачіпає її крильцями, заглядає, миготить на сонці, та боїться впасти на квітку.

А дія йде crescendo, набирається палу. Мелодії розгоряються, ніби займаються вогнем. На моє лице неначе впав пучок проміння гарячого тропічного сонця. Інші картини встають передо мною, картини пишного гарячого краю, ярі, іскряні, неначе намальовані різкими іскряними фарбами.

Егейське море. Гарячий літній, душний день. Хвилі то сині-сині, як бірюза, то фіолетові. На морі ніби плавають грецькі острівці, неначе кошики з квітками та зеленим листям. Чуть сміх наяд на тих острівцях, десь в печері, коло струмочка. Хвилі теплі, лащаться до гарячих скель з білого мрамора. Співають ніби сирени в тих хвилях. От з синього моря виринають вони з синіми очима, виринають білі плечі. Сині краплі котяться по білому тілі. Голоси ллються, мов перли дзвенять. Чи сині хвилі шелестять, чи співають класичної краси головки сирен? Щось величне й гарне встає перед очима: давній Олімп з богами, прозорий, закутаний в сизу імлу. Через туман мріє краса, пишнота, якісь класичні форми краси незмальованої.

Чую, як крізь сон, дует з «Дон-Жуана» Моцарта. До сопрано пристає тенор, плавкий, м’який та палкий. Музика ніби пашить палом серця. Це музика палкого кохання, музика гарячого серця. Ще гарячіші картини мріють передо мною. Десь замиготіли високі пальми. Запахло миртами, цвітом померанців. Засинів широкий синій залив коло Неаполя. Сонце на заході обливає кривавим червоним світом Неаполь. Місто неначе зайнялось, горить без вогню... На синьому морі якийсь острівець, не то Іскія, не то Капрі. Гострі стрімкі скелі стримлять над водою. На горі якісь руїни, колони, вікна в стінах. Через вікна синіє ясне небо. Виноград в’ється по руїнах, по вікнах. Над берегом пишний садок. Пальми червоні, як кров, пронизані наскрізь червоним світом. Над морем тераси. Сходи полощуться в синій воді. Над терасою колони обплутані виноградом. Коло тераси цвітуть померанці, мирти; як жар, червоніють здорові розкішні квітки кактусів. Душно. Садок пахне, розливає пахощі по воді. В тіні під колонами мріє якась чудова дівоча голівка: чи Лаури, чи Беатріче? Молода італійка сидить, жде, й виглядає милого, й співає. Очі здорові й чорні, аж горять. Лице біле, матове, уста розтулені; чорні локони розкішним хмелем в’ються по плечах. Пісня й поезія! Поезія в серці і в природі: в морі, в небі, в садках, в чорних очах. Здається, пишне небо, синє море мліють од тієї пісні.

Вона сподівається милого, не діждеться, поки впаде за фіолетові хвилі сонце. Сонце пірнуло. Запалало вогнем море. По морю лине човник, як селех. Чую, — тенорова мелодія долітає з човна, розлягається по червоному морю. Голос закоханого красуня з палкими очима неначе прилипає до сопрано, зливається в дуеті. Човник пристає до тераси. З човника виходить кучерявий хлопець. Пісня впала криком серця. Вона встала, впала йому на шию і вп’ялась, прилипла до нього устами...

Голоси переплітаються в дуеті. Молода дівчина мліє од щастя, умліває і без сили падає, мов мертва, на руки милого. Мелодія гасне, як свічка. Ніч вкрила й садки, й море, і щасливу пару...

Наприкінці концерта виступив Лисенків хор, і пішли українські народні пісні, і веселі, жваві, і витяжні, торжествені. Дужі голоси вдарили чумацьку пісню: «Гуляв чумак на риночку». Пісня торжества. Оркестр загримів. І знов неначе чарами піднялась завіса. Знову бачу тебе, рідний краю!

Неначе чарами розстеляється передо мною зелений степ. Хтось неначе розгортає пишний перський килим. Весна, ранок. Сонечко зійшло. Степ зеленіє. Трава припала росою. Червоні та жовті дикі тюльпани лиснять проти сонця, неначе помальований кришталь. Червоніють здорові плями з степового горошку; як картата плахта, синіють смуги матошнику; іскряно й яро червоніють цілі різи польового маку. Степ лиснить, цвіте, ніби й живе й дише. Над степом шугають орли. В небі співають жайворонки. В траві дзвенять коники, ворушаться ховрашки, мигають вушками; гудуть бджоли на квітках. Отари овець сунуться по степу, неначе білі та чорні хмари. Степ пахне, дише, дрижить під маревом сонця, як дрижить молоде людське тіло пульсом, текучою в жилах кров’ю. Які пишні рідні степи! Ген-ген далеко в степу сунеться довга валка чумаків, і їх пісня ллється понад степом. А там далеко, край степу, мріє Чорне море; по йому бігають, неначе грають в хрещика, золоті скалки сонця десь далеко, далеко в сизій імлі; неначе реальний світ крадькома міниться на фантастичний, змінюється на легку мрію й тоне десь в сизій далечі. І бачу я, що не загинула давня Україна, не занапастилась її сила, збереглась, заховалась в степах, в садках, в народі, і ніколи не загине. А пісня ллється дужа, мелодична, торжествена, виявляє дужу силу України, розлягається по тих степах, де колись тирса шуміла, де кров ворога текла, червоніла; де ховалася вольна воля, гуляла, складалась в свої оригінальні форми на вольній волі. Розлита козацька кров за волю України полила степи; з неї виросли червоні степові тюльпани, — виросла й дужа пісня народна.

Полилися веселі хорові народні пісні: «Стелися, барвінку, низенько! Присунься, козаче, близенько». Дівочі хори неначе граються, жартують, дражнять хлопців чудовими голосами, рожевими устами. Бачу на сцені народні убрання, ярі, іскряні, аж сяють на дівчатах. Хлопці ніби зачіпляють дівчат. Ллється сміх та регіт сільської вулиці. Голоси переплітаються, мов лози винограду, бігають хрещиком.

І знов передо мною картини рідної України. Дніпро сяє на сонці в зелених берегах. Гори зеленіють. Луги й луки цвітуть. Села ховаються в садках. Білий рясний цвіт гне додолу вишні та черешні. Неділя. Весняне сонце ллє світ на садки. Десь над ставком в садку збираються хлопці та дівчата. Музики грають. Дівчата танцюють. Миготять на сонці червоні та зелені запаски; мають на головах вінки з квіток, пучки стрічок. Бряжчать на шиї червоні намиста та дукачі. А музики гудуть. Золоте сонце ллється крізь білий цвіт вишень та черешень. Рожеві букети вкрили яблуні, що й листа не знати; в цвіту ворушаться, гудуть бджоли. Білий цвіт обсипається на дівочі стрічки, на квітки, на синій ряст та зелений барвінок. Парубки в сивих та чорних смушевих шапках б’ють тропака. Пахне молодим животтям весни, грає молоде життя нової України, не вбитої, повної сили. А он за садком під вишнями виглядає з білого цвіту щаслива пара: хлопець, як явір, чорнявий, гарний, як гвоздик; дівчина, як тополя, гарна, як повна рожа; як її чорні очі виразно блищать між білим, срібним вишневим цвітом!

«Стелися, барвінку, ще нижче: присунься, козаче, ще, ще ближче!» — неначе кажуть її чорні очі...

Ще чути одну чудову, щиро народну Лисенкову мелодію: «Туман хвилями лягає по степу німому; гей вже сонечко сідає! час і нам додому». І я ніби бачу, як сонце сідає десь в селі на Україні. Торжествена мелодія переливається з дужих хлопчачих грудей, неначе ліс гнеться під вітром. Чуть втому в тих мелодіях. Ніби хлопці вертаються додому, співають ту пісню, а дівчата десь обзиваються за черешнями, примішують свої дзвінкі голоси: «Здорові, козаченьки! Ой, чи ви нас не забули?» І їх голоси пронизують цвіт садків, долітають до хлопців, сплітаються з їх піснею. А десь далеко, далеко в зеленому степу лунає дружний баритон вівчаря: «Ой не гаразд запорожці, не гаразд вчинили!» І лунає та дужа пісня з далекої давнини й досі понад степами, і буде лунать, не вмре, не загине...

Не загине, не загине... в’ється думка. Не загине Україна, не загине народ. Якась солодка радісна надія ворушиться в серці, оживає, вилітає на світ божий, літає над гарними степами, неначе вранішня зірка зоряє. Неначе бачу її, мою надію, всю убрану в свіжі кзітки, в убрання з білих левкоїв, з гірляндою з рож та білих лелій через плече, в вінку з весняного цвіту на голові. От вона ніби лине на хмарі з вишневого цвіту, заквітчана, убрана, топче синій ряст та зелений барвінок червоними черевиками. Стрічки мають в синьому небі. Сині, ясно-сині очі надять і манять до себе, неначе очі дніпрової русалки... От вона плине по синьому небі, мов добрий геній України. А навкруги ллються пахощі лелій, левкоїв, рожі та м’яти, — і надія заспокоює серце, душу, вливає в серце радість із степовим повітрям.

Кінець концерту. На сцену виступив Лисенків хор. Десятків сім голосів почали Лисенків «Вінок з веснянок». Це один з найкращих вінків, які до цього часу Лисенко приніс Україні.

Сопрано й альт починають народну веснянку: «Ой весна, весна, весняночка!» Мотив народний. Неначе чуєш голоси сільських дівчат десь в гаї, в вербах над ставком. На мене повіяло духом весни. Пішли далі варіації на всі голоси. Сопрана ніби защебетали дрібно, дрібно та весело. Здається, чуєш, як ластівки в садку несподівано защебетали в такт під музику. І вчувається мені, що шелестить весняна вода на порогах в Росі, а вряди-годи шелест переривається: низькою нотою булькотить вода серед річки по камінні на порогах. Хор кінчає витяжну мелодію, ніби гімн русалкам, гімн весні. От пішла мелодія pianissimo. Неначе вітрець подихом зашамутів вершечками очерету та осоки над теплою водою. І знов защебетали ніби пташки в садках, зашелестіла вода в струмочках. Я забув, що, сиджу в театрі; на мене дихнула весна своїм теплом десь в селі над водою, в зеленому лузі. Чудова оригінальність мелодій неначе мене причарувала. І я ніби тільки що вернувся з якогось далекого краю, де довго блукав на чужій стороні. І знов бачу тебе, мій рідний краю! Бачу тебе весною в усій красі.