В концерті

Іван Нечуй-Левицький

«Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий! багато ти, батьку, у море носив козацької крові, ще й понесеш, друже!» — знов починає баритон Лисенкову багату мелодію; а я все ніби бачу того кобзаря, неначе давнього пророка, що пророкує будуще України, — кров, ріки крові за вольну волю: ще її жде славна Батова, Максим Залізняк, Гонта... Які сумні, які страшні події! Нелегко вмерти Україні.

І все бачу я ту саму картину в діброві. Картина ніби стоїть перед моїми очима, мов намальована пензлем Рембрандта. Бачу іншу велику діброву десь коло Чигирина. Багаття жевріє. В лісі тихо. Запорожці ледве виступають з темряви. На їх загорілих чолах, на вусах, на червоних кармазинах бігають ярі і іскряні червоні бліки. То блиснуть здорові чорні очі і неначе згаснуть; то блисне чорний довгий вус; то виринуть десь густі чорні брови і десь сховаються. Як червона блискавка, мигне промінь по червоному жупані і десь ніби впаде в траву. Листя на дубах жевріє, як жар. Дуби чорніють. Коло багаття грає на кобзі й співає вже не старий кобзар, а молодий Ярема Галайда: «Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий!» — ллється його голос сміливий, голосний. Потомлені запорожці та гайдамаки то сидять, то лежать, підвівши голови й спершись на руки, і слухають ту мелодію: «І цю ніч, Дніпре, нап’єшся шляхетської крові!» — співає Ярема, а його чорні очі блищать, сиплють іскрами. Чоло підняте вгору, лице дише сміливістю. Співає вже не наймит польський, не попихач жидівський. Співає чоловік, співає вільне серце, вільна душа, що затаїлась і сховалась од ворогів в густій темній діброві...

Коло дуба стоїть, обпершись, Максим Залізняк, високий, поставний, дужий, мов віковічний дуб. Лице повне, рум’яне, чоло високе, очі тихі, сині; русяві кучері хмелем в’ються на голові.

«Максим козак Залізняк, козак з Запорожжя: як виїхав на Вкраїну, як повная рожа», — каже про його пісня. Як рожа, світиться його бліде лице, ясно освічене. Не тобі лити людську кров! З такими очима та кучерями тільки співать пісні про кохання при ясному місяці в вишневому садочку. Та горе гірке: Україна задавлена ворогами. Не в тобі, Максиме, причина пролитої крові, а в твоїх ворогах... А там далі, по густій діброві, між товстими дубами скрізь миготить багаття. Палає вогонь. Коло вогню сидять нужденні гайдамаки, що повтікали од польської панщини, сидять наймити, сидить обідрана голота. Одежа на їх драна. Вони босі, трохи не голі, нужденні, заниділі. Червоний огонь бігає хвильками по їх розхристаних худих грудях, по сухих запалих щоках.

І я бачу неначе картину з Дантового пекла; неначе виглядають на мене з розпечених аж червоних могил та домовин бідні душі, замордовані, розпечені в пекельному вогні... Вся діброва чорна, сумна, страшна, мов Дантове пекло. Туга й сум наполіг на мою душу.

Замовкла пісня. А картина не зникає перед моїми очима. Дотліває жар в багатті. Чорні дуби неначе вкриває туман. Все тоне в темряві. Полились нові граціозні мелодії. Почався мелодичний Лисенків дует: «І широкую долину, і високую могилу, і вечірнюю годину... не забуду я». Яка гарна, делікатна мелодія! Як вона доходить до серця!

Страшна картина в лісі щезла, неначе сон. Співають дві щасливі душі. Радість закоханого серця ллється в тих мелодіях. Передо мною ніби зелений гай. Ніч місячна. Місяць пливе серед неба. Під ним легкі, промкнуті наскрізь жовтим світом хмарки. Співає ніби Шевченків Ярема з Оксаною під гаєм... Тенор переплітається з сопраном, неначе дві срібні нитки, і вони дзвенять про щастя: розказують, що бачили колись широка долина, і висока могила, і червона калина любов чисту, молоду, чула вечірня година, чув місяць золоті слова молодого щастя... «Та що з того... Не побрались: розійшлися, мов не знались...» — ледве чую слова. І мелодія задзвеніла елегією, смутком, але не важким, не тим, що вбиває душу, гнітить серце й накидає чорне покривало на очі. Чую ніби голос Яреми десь в лісі, коло панського палацу, чи під Лебедином, за стіною лебединського монастиря. Чую голос Оксани з вікна високого палацу, з неволі... Голоси затремтіли, от-от заплачуть. Жалібно, як голуб, загув тенор в граціозних переливах. І його голос тихо лунає десь під черешнями та яблунями, і ллється під небо до ясного місяця. Чується розставання, але не навіки, не до смерті. Чуть надію в тих чудових мелодіях, як в співах пізнього соловейка, надію будущої весни. І знову колись прийде весна, зацвітуть садки й заспіває соловейко, закує зозуля...

Ліс, огонь, кобзар, козаки, ціла картина десь ніби чарами зникла. Чути музику Моцарта. Грають його сонату. Як перли, полились веселі акорди. Неначе хтось сміється весело, голосно, од щирого щасливого серця. Полилася мелодія-пісня, витяжна, граціозна, м’яка, як шовкова нитка. Неначе з неба ллється та чаруюча мелодія й манить серце, лащиться до душі, неначе літня хвиля лоскоче тепле тіло. І знов посипались дрібні веселі акорди, неначе забряжчало червоне намисто з золотими дукачами в гарної дівчини на шиї. Я чогось згадав Альпи, Зальцбург, де родився й зріс Моцарт.

Неначе чарами хтось вхопив і підняв завісу. І перед моїми очима став Зальцбург серед Альп. На зеленому гладенькому лузі неначе з землі висунулась тераса — скеля, довга, з рівними стрімкими кам’яними стінами навкруги. Понад скелями знов зеленіє луг, зеленіє розкішний садок. З одного боку на високому горбі стримить давній лицарський замок з баштою, де я давно колись стояв на самому вершечку й милувався Альпами.

День. Сонце, світ, радість. Я ніби стою на башті. Вниау під скелями бачу хрести церков та дзвіниць. Зальца шумить. А по другий бік замка зеленіє лука, аж очі бере в себе; а кругом неї гори стоять рядками й виглядають верхами одна з-за другої. Одні — високі, чорні, скелисті; другі — вкриті снігом; треті — ховають верхи десь у білих хмарах. Все залито сонцем, все дрижить в мареві. З глибоких долин чути звук пастушого ріжка. Трелі ллються, сплітаючись з мелодіями Моцарта. Скільки живоття! Скільки веселості в тих мелодіях! Яка свіжість! Неначе свіжа трава альпійських гір. Мелодія ніби та прохолода, той свіжий вітер, що повіває з високих Альп в гарячий літній день.

І перед моїми очима майнули, мов мрія, картини Маккарта, що викохав свій талант в цьому самому місті, картини колоритні, іскряні, свіжі, як мелодії Моцарта; синє небо, сизі скелі, вода, зелені садки, квітчасті килими в галереях між мраморними колонами. А на тому фоні майне чудовий дівочий торс, пишне лице з огнястими очима, білі, як мрамор, плечі...

От почулась арія Мефістофеля з Фауста...

Ніби уявки бачу сцену з Фауста. Мефістофель з гострим лицем, з піднятими кінчиками губів, з демонським осміхом на устах. За ним молодий Фауст, Маргарита...

І знову бачу я не сцену театра, а сцену світову... Знов ті ж таки пишні Альпи встають передо мною, ті гори, де сховалась людська воля од людського деспотизму. Але світ згасає. Поночіє. Ніч. Гори мріють силуетами. Найвища гора піднімається вгору в небо. На горі стоїть Мефістофель в червоному сяєві. Очі горять, як жар. Зуби блищать. Осміх насмішкуватий, сардонічний. Убрання на йому чорне та червоне. На шапці перо, обсипане алмазами, неначе зорями. Дух зрікання, критики показує Фаустові землю, людське життя, людей, з їх щастям, з їх горем. Гора вкрита людьми. Огні горять. Червоний світ ллється кругом жертовників. Кланяються сатані. Регіт, страшний регіт з людської дурості, людської нікчемності ллється з насмішкуватих уст Мефістофеля; то регіт вагання, критики, негації, регіт з людського деспотизму, звірючості. Регіт гримить, як грім над верхами Альп... І ніби чую я в тому реготі сміх з жовчю Берне. Чую, як сиплеться сміх Гейне, сиплеться дзвінкими перлами, але падає на землю залізними кулями, б’є на смерть людську звірючість, деспотизм, здирливість, нікчемність.

Чую, як крізь сон, не дивлячись на сцену: молодий голос артистки заспівав коротенькі пісні Вебера, Шуберта й Шумана. Прислухаюсь до мелодії: лине пісня Шумана «Місячна ніч». — «Неначе стало небо всю землю цілувать». Понеслись ніби попід Альпами тихі, романтичні мелодії. Бачу місячну тиху літню ніч. Місяць пливе серед неба. Рейн ллється в високих берегах. Замки велично бовваніють на скелях. Далекі Альпи блищать снігами. Ясно, тихо, тепло. Знов почуваю щастя й радість. Здається, на Рейні співає Лореллея десь на скелі. Привиджується мені, ніби феї, побравшись за руки, легко пливуть в місячному сяйві понад водою, понад горами, кружалами ворушаться над баштами замків. Чи вони співають, чи кущі рож та білих лелій? Пісня делікатна ллється ніби з ясним промінням місяця, сама тиха, як промінь місяця. Постерігаю любов мірну, лицарську, поетичну. Чую ніби гармонічну високу лірику Гете й Гейне в тих мелодіях: бачу, ніби гетевський Герман сидить під дубом коло криниці й дивиться на сині очі Доротеї. Он десь блиснув під горою світ; то печера освічена, там танцюють гноми. А місяць обсипає гори й долини. Вода лиснить в Рейні. А там високо, високо червоніє Брокен, червоніє Мефістофель. Ворушаться в червоному світлі люди. Пісня ллється з чийогось щасливого серця. Щасливий край, де виникла та мелодія, де хоч хтось не хтось зазнав щастя й волі! Тільки з щасливої, не на смерть пригніченої душі спромоглись виплинуть такі тихі, радісні мелодії.

Італійська артистка вийшла й заспівала італійську арію з «Вільгельма Теля», а потім з «Лучії». Задзвеніла італійська музика, музика гарячого серця, палкого кохання.