В концерті

Іван Нечуй-Левицький

І знов тихо вуркочуть багаті, густі й сумні мелодії, неначе передсмертні мрії Вертера, неначе нудьга й сум другого великого генія того важкого часу, Байрона. Почуваю серцем його сум, його тугу серед розпусти, нікчемності суспільного життя того темного часу.

Бувай здоров, краю, мій краю коханий?
Твій берег в імлі сизій зникає...

Чується мені пісня Байрона, що покинув свій рідний, але ворожий, розпусний край і пішов блукать по світі, шукать спочинку для свого розбитого серця. Наче намальовані, встають передо мною всі картини, всі місця, де Чайльд-Гарольд розважав себе в лютому горі: то встає передо мною розкішний Ліссабон, то Рим, Венеція, Албанія з своїми горами та скелями. Пишний Босфор майнув золотим пасмом з мечетями, мінаретами. А там встають Альпи. Над Альпами грім, блискавка. Гримлять гори, тріщать скелі, а над горами піднімається дух Манфреда, проклинаючого нікчемних людей свого часу. Одного щастя бажаю я: забути, забуть все на світі, забуть гидкий час, нікчемних людей! — ніби говорять мелодії великого поета-композитора: — але не можу забути, бо люблю людей безталанних, задавлених...

І знов музика ясна, як погожа вода в криниці, ллється виразною мелодією пісні гарячої, промкнутої коханням. Співає безщасна душа, що хоче щастя, рветься з неволі на вільний світ божий...

Мелодії стали, ніби вмерли, і картини десь ніби закутались в туман: і сумні згадки про ті важкі часи ніби вмерли й щезли, неначе туман перед ясним сонцем.

Сцена освітилась. От виходить на сцену український хор. Народні костюми свіжі, нові, гарні. На дівчатах аж сяють квітки та стрічки. Вишивані сорочки, червоні черевички, намиста аж сяють. Повіяло рідним духом України. На сцені заворушилась сила молодих людей. Свіжими молодими голосами полилась Лисенкова кантата: «Б’ють пороги».

Загув оркестр прелюдію. Загуркотіли баси. Полився голос чудового баритона:

Б’ють пороги, місяць сходить,
Як і перше сходив.
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив.
Нема Січі... очерети
У Дніпра питають:
Де ж то наші діти ділись,
Де вони гуляють?

Нема Січі! Одно слово генія, кинуте в мелодію, — і ніби чарами розгорнулась передо мною картина. Пустиня. Українські степи мріють без краю. Вечір. Червоне сонце сідає й заливає степи. Дніпро лиснить червоним сумним світом. Очерети дрімають. Верби стоять непорушно. Десь далеко понеслась моя думка понад лиманами. Вода лиснить в лимані. Тихо. Глухо. Січ лежить в руїнах, неначе давня Троя. Ніде ні живої душі; все завмерло на Україні.

А чудовий баритон ллється, переливається; а в мотивах неначе чути, як гудуть дніпрові пороги, як реве Ненаситець серед мертвої степової тиші. Сумна, поважна, глибока й народна мелодія. Здається, ніби давній кобзар голосить на руїнах Січі, ніби пекучі сльози запорожця ллються разом з мотивом. Місяць сходить, неначе золоте, червоне коло. Темнішає. Степи й лиман криються фіолетовою імлою. Тихо й мертво. Тиха задума наполягла на мою душу.

А мелодія плине, як дніпрова вода. Починається тріо: «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче». І здається, чуєш серед тієї мертвої тиші різкий, пронизуватий крик дніпрової чайки...

«Де ви забарились? Верніться, дивітеся!» — високо піднімає голос тенор. І перед моїми очима ніби по Дніпрі заворушились козацькі чайки, зашугали птицями по воді, миготять, як стріли.

Ніч. Один тільки місяць ллє тихий світ. Оркестр гуркотить тихо на басах. Акорди ллються то вгору, то вниз. Здається, десь б’є хвиля, здорова, дужа. Це не дніпрова хвиля. Це Чорне море грає. Хвилі плещуться не то об скелю, не то об берег. Піднявся місяць вгору. Серед моря стоїть турецька галера, ніби скеля стримить в темряві. Високе сопрано в тріо впало, неначе блискавка, і освітило море, ніби вогнем.

Кругом галери козацькі човни. На човнах сидять рядками козаки з довгими вусами, загорілі, з дужими плечима. Я ніби бачу, як виступають їх лиця, ясно освічені бліками, неначе на темних картинах Рембрандта. На галері рядки невільників-козаків, прикованих до ключин. Між ними турки стоять в пишних уборах, в золоті та сріблі. Все стоїть і не ворушиться. Я бачу ніби живу картину серед моря. Хвилі бігають, мигочуть.

Слава не поляже,
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі;
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти!

«Слава не поляже!» — заспівав дівочий хор, полився ніби з хмар граціозний гомін. Цілий хор дужими голосами підхопив — «Слава не поляже, а розкаже!» І картина ніби ожила перед моїми очима. Човни рушили до галери. Козаки заворушились. От вони вже на галері. Блискають шаблі, миготять криві турецькі ятагани, ніби блискавка мигає по галері...

Впали турки. Розковані вже невільники. Галера заворушилась і попливла в лиман. «Слава не поляже!» — заспівали козаки, і лиман зрадів, заколивався. Загув Дніпро, вітаючи своїх гостей на Україні. Впала темрява ночі. Запалало небо вогнем. Сонце одразу викотилось на небо. Виникли й ніби ожили береги. Заклекотали орли в степу. Зашугали чайки. А козаки пливуть і співають. Дніпрові хвилі грають. Вода гуде, пороги стогнуть.

«Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!» — гукають козаки. Їх очі блищать. Торжествено пливе галера лиманом. От загув Дніпро. Виникли ніби з води береги, обставлені скелями; над водою верби тонуть в промінні пекучого сонця. Широкий Дніпро грає, лиснить іскрами. А торжествена пісня ллється, переливається. Чути силу України в тих дужих мотивах, силу велику, незломну...

«Наша дума, наша пісня не вмре, не загине!» — ще раз співає хор. І перед моїми очима ніби сяє ще один славний день України, день майський, але гарячий: то був май України після сотні років лютої зими, після сотні років польського ярма. Ніби бачу той день над Корсунем.

Ліси зеленіють. Квітки цвітуть. Гаряче сонце сяє. Рось вдалині лиснить, неначе потрушена золотим порохом. Поляки розбиті, втікають.

Замовк хор. Самі чоловічі голоси вдарили: «Гей, не дивуйте, добрії люди, що на Вкраїні повстало». Оркестр виразно вибиває такт на басах. Хор гримить, одбиває мелодію одрубчато: чую марш, торжествений, славний, дужий, як морська хвиля, і разом з тим радісний: щось славне вчинилось на Україні... От неначе перед моїми очима Богдан Хмельницький з золотою булавою вступає в Корсунь. На козаках сяють червоні жупани. Народ натовпом заливає вулиці, майдани. Скрізь натовп, скрізь невимовна радість. Радіє народ, співають козаки; встала сила України, ожила, воскресла.

Пісня скінчилась. Баритон заспівав соло жалібну пісню: «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?» Ніби через сон чую слова: «Круг містечка Берестечка на чотири милі мене славні запорожці своїм трупом вкрили...» Смутна мелодія ще не дійшла до серця. Ще лунає радісний мотив, ще бачу перед собою ясний, гарячий день, але не над Корсунем, десь далі, серед поліських лісів, над зеленими, як оксамит, поліськими луками та лугами. Бачу, військо козацьке, ніби чорна хмара, наступає. Над ним мають червоні корогви; поруч стоять татари. Біла ханська здорова корогва високо в’ється, мов білий лебідь лине в синьому небі. По другий бік польське військо в дорогій зброї. Сонце грає на золотих уборах, на дорогих кунтушах. Між ворогами зеленіє широка болотяна низина. З ранку до півдня стоїть військо й не ворухнеться. А сонце сяє, грає маревом над золотими шишаками, блищить на списах. Богдан в червоній горностаєвій мантії, з золотою булавою, обсипаною алмазами, наче літає перед козаками на страшному баскому коні.

Загриміли гармати. Рушили поляки. Вдарили на них козаки. Зрада в козацькому війську! «Почорніло ти од крові, козацької крові...» — долітає до мого вуха жалібна мелодія. І рушилась козацька сила. Татари зрадили. Хан держить Богдана в своєму наметі й не пускає в битву. Виговський поїхав в Чигирин, щоб привезти викуп за Богдана...

Ніч, темна ніч. В зеленому ханському наметі сидить Богдан, похиливши голову. Роєм літають його думи. Чути гуркіт гармат. Козаки гинуть. Хан держить в неволі розум України. Подались козаки назад на Україну...

І знов виступає передо мною інша картина. Стара віковічна волинська діброва. Козаки сидять кругом багаття. Старі дуби чорніють, як скелі. Світ пронизує зелене гілля, миготить на потомлених, осмалених козацьких головах. Бачу втомлені очі; виразно виступають з темряви високі задумані чола, неначе в темряві на картинах Рембрандта. Коло дубів лиснять наконечники списів. За дубами виглядають силуети козаків, прив’язані коні, неначе тіні. Старий вусатий кобзар сидить коло вогню, грає на кобзі й співає: «Клюють очі козацькії, а трупу не хочуть...» Я неначе бачу його сумний вид проти вогню, його довгі сиві вуса, бачу сльози в очах. Пісню його, ніби на похороні України. І ту пісню ніби слухають віковічні дуби. Похилились од горя зелені віти, капають не росою, а слізьми, кров’ю. Мертво, тихо кругом. Сумують козаки. Сумує діброва... «Ти знов будеш зеленіти, а ми вже ніколи», — чую я, — і сльози підступають до очей.