Дев’ять братів і десята сестриця Галя

Марко Вовчок

От по снігу рипить прудкая, слабая, непевная ступа, двері у хатку відчиняються — мати прийшла. Вона прийшла помучена, дуже змерзла, — що вона принесла? Принесла хліба, картоплі, а коли ще трошки пшона на куліш, та вже й хвалиться зараз дітям, що от, діточки, ми собі зваримо куліш, — і усі дожидають кулішу, а Галя то вже завчасу сидітиме з ложкою у руці та погукуватиме: «Мамо!» — і погукує такеньки Галя, наче вона сама одна має одвагу поспитати про те, про що всі піклують, і додає усім сили терпеливій дожидати. Після кожного огука вона пригортається до меншого брата, немов говорячи: якова твоя Галя? А брат менший гладить її по головці і дає надогад, що славна Галя.

Запалена піч розгоряється й тріщить, червоне полум’я грає на віконечку, з пічних розколинок виходять струмки диму — хатинка разом і світлом-огнем посвіщається, і димом сповняється, ясно видно помучену стару, що порається коло печі, та не можна розглядіти по обличчю, які собі думки має, який вид — то здається, що вона всміхається і дбайливо поспішаеться та клопочеться, то знов здається, що душить її якась туга і чогось боязко їй, і що від тієї душної туги так вона метушиться коло печі, що не від диму в неї і сльоза біжить.

Діждалися — вечеря готова. Галя сміється, і усі вечеряють і спати лягають.

Огонь у печі потроху погасає, наче сам почина дрімати, гасне зовсім — у хатці темнісінько, й усі засипають.

Ранішній холод не хоче ніяк дати поспати, пройма, і таки хоче побудити, й таки побудить. Вже мати у печі запалила — дрова знов тріщать, полум’я шиба, і димно у хатці; в віконце світить ясне сонечко і блищить сніг біленький. От і снідання їм готове, й мати поспішаеться йти на поденщину, і приказує їм бути розумниками, й іде собі.

У неділю, в усяке свято їм краще було: мати не ходила на роботу, можна було влізти у її латані чоботи, загорнутись у її праховеньку кожушаночку і хоч трудно, а все-таки можна було погуляти коло хатки, і вони всі гуляли по черзі, навіть Галя, що сама вся була, може, не завбільшки чобота. Потому мати їм казки усякі розказувала й усякі бувальщини. І що ж за такі славні часом казки, що то за смішні такі! І дуже б багато вони сміялися й тішилися, коли б їм не мішало неньчине обличчя — таке обличчя помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржує нічого й сама з ними разом всміхається на усе смішне та потішне у казці.

Одного разу мати прийшла додому і, входячи, покликала старшого сина.

— Що, мамо? — одказав старший син і скочив з печі назустріч їй.

— Що? що? що? — покрикнули другі всі й посипалися з печі, як достиглі грушки, а Галя простягала рученята до меншого брата й гукала вже:

— Куліш! Пшоняний куліш!

— Ні, — одказували брати, купчачись, товплячися цікаві коло неньки.

— Ні! Пождіть, пождіть, мої голуб’ята, — промовляла мати, скидаючи з себе одежинку, притрушену снігом, та ледве дихаючи від утоми.

— Бублики! — гукала Галя трохи неспевна й наче лякаючися.

— О! о! о! — почулося поміж братів, і що то у кожному-то «о!» було дива та радощів!

— Бублики ж! — гукнула Галя вже сміло і в долонечки заплескала.

— Галю! Галю! послухай-бо, — промовив менший брат, — слухай-бо, мама принесла чоботи!

— О, чоботи! — вигукнула Галя, наче занеслася вже у саме небо голубе, та й зчепила ручечки...

Еге ж, се таки й були чоботи. Старі, приношені, маленькі чоботи з великими латками на обох. Світе мій! Як же ті чоботи з рук до рук передавалися! Чоботи розглядали, чобітьми любували, а Галя то ледве що не вицілувала чобіт, вона вже й устоньки цяпочкою склала, та засміялася, й, не барячись хвилиноньки, пожадала собі у чоботи вбратися, і протягнула зараз голісінькі ніжечки обидві, й на усіх дивилася радісно та жалібненько такеньки, що у мет її вбрали у чоботи й постановили серед хати, немов гарне малювання, тільки ще зроду-віку, мабуть, не було малювання з таким личеньком сміючим, з такими очима танцюючими.

Брати дивували, яка-то Галя гарна у чоботях, і мати хвалила теж. Натомившись вже стояти, Галя сіла, та чобіт не зняла і заснула у чоботях, прибираючись на другий день рано-рано-рано-ранесенько йти далеко-далеченько гуляти. Пішла б вона гуляти того-таки самого вечора, коли б не той вовк невірний з лісу, а ще гірш турбував її той кава навісний, що не знає вона навіть, де він і сидить у світі: чи у лісі, чи під горою на луці, чи у Дніпрі у нурті, — не знала, бачте, з якого боку його стерегтися й звідки його берегтися, а може, вискочить він і схопить її несподівано-негадано.

З сонної Галі тихенько менший брат зняв чоботи, і усі тоді по черзі почали їх приміряти, і кожний казав, що йому чоботи якраз, наче влипли, хоч добре вони пригодилися тільки старшому брату. Йому мати й принесла ті чоботи, і принесла йому для того, що завтра хоче його забрати із собою у місто і віддати хазяїнові у наймити.

До хазяїна! За наймита! Усі очі на його обернулися, усі серденятка іздригнулися; хто дивує, а хто засмутивсь; кого порушила надія на щось дивнеє та чуднеє, а кого то жах затомив, що се коїться; той у думці вже випроводжав його, другий знов уже прибиравсь його стрічати та почути нечутного зроду; інший замисливсь, як то вони самі без його житимуть... Мати смутненька та тривожненька... А старший син одказав спокійненька на сю вістоньку:

— Добре, мамо.

— Як будеш добре служити, моя дитино, заслужиш собі ласку, вислужиш заплату, — каже мати. — Дасть бог милосердний, то потім собі й кожушок справиш... Добре, синочку?

— Добре, мамо! — одказав їй знову син.

— Хазяїн твій, здається, чоловік хороший буде, а як що там і випаде тобі у службі... яке там лихо-горе, то ти приймай за добре... Коханий, ти перетерпи... Добре, синоньку?

— Добре, мамо! — одказав знов син.

Вже більш мати нічого не примогла казати, голосу в неї не хватило, неначе важка рука душила її. Вона сиділа вже мовчки, а тільки дивилася на старшого сина, та все тісніш та тісніш душила її важка рука тая...

А старший син задумавсь і недбало, невважливо одказував братам, що товпилися у хатці, стукали дверима, по черзі брали на себе чоботи, виходили в чоботях гуляти коло хатки, говорили про братову службу.

Місяць світив уповні, зорі наче палали — одна зоря поломніш від другої, мороз був сильний, аж тріщав, сніг хрускав під чобітьми навдивовижу, напрочудо. Навіть сам старший брат, вже який хлопець нелегкоумень, та й той як узяв на себе чоботи та вийшов — іде та все оглядається та зупиняється раз у раз, наче його хто пита щохвилинки: «Чий ти парубок, чий парубок у чоботях, чий-бо ти? Скажи, будь ласка!»

На другий день мороз такий самий, що й вчора. Дерева тріщали на горі, зсипаючи з себе іній, сонечко сяло блідненько, наче зблідло собі від холоду, наче теж змерзло; а усі брати вибігли з хатки проводити старшого брата, що, вбраний у чоботи та у велику хустку неньчину, йшов у місто.

— Ходім вже, дитино, — промовила мати до старшого сина, — а ви, голуб’ята, зоставайтеся здоровенькі, — каже вона до других.

Вони пішли, а услід їм кричали голосочки і «бувай здоров», і «вернися», і «вертайсь хутче»; а Галя — то вона тільки вигукувалась: «Братік милий, милий братік!» Усі танцювали на морозі, поки зникли з очей вони, а затим повскакували у хатку на піч, і усім такеньки вже зробилось пусто-пусто без старшого брата. Усі зажурилися і затужили; у Галі вже слізоньки капали.

— І я піду у наймити! — каже один брат.

— От як! — промовила Галя; а слізочки закапали одна по другій швиденько.

— І я! І яі І я! — кажуть усі брати в один голос.

У Галі слізки закапали вже по три та й по чотири разом, гонячи одна ’дну!

— Ой лихо! — покрикнула Галя. — Усі підете! Усі мене покинете! І ти? І ти мене покидаєш? Покид...

Та вже до меншого брата вона більш промовити не здолала — затулила личенько обома ручечками й гірко заридала.

— Годі, Галю, годії — кажуть брати. — Слухай-но, що тобі казатимемо...

Галя не слухала.

— Не плач, Галю! — каже менший брат і бере Галю до себе на коліна. — Я наймуся у службу та зароблю тобі чобітки — одкрий-бо личенько!

— Не хочу чобітків! — хлипче Галя, не хоче чобітків і личенька не одкрива.

— Слухай-бо, Галю, Галочко! — промовляв менший брат. — От яка ж ти недобра! От як мене красно слухаєш!

Одна Галина ручка одпала від личенька й одне очко, повнісіньке сльозою, зирнуло на братіка, і ридання впинилося.

— Помисли лишень, Галю, коли ми усі підемо у наймити, так усі чоботи собі покупимо, а тобі вже найкращі, ми усі собі кожухи покупимо, а вже тобі...

— І я піду у наймички! — вимовила Галя, і друга ручка одпала від личенька, і оченята вже веселенько виблискували у слізках.

І порішили вони такеньки усі, щоб іти у наймити; а поки наймитська служба, поки що, то було їм страх як нудно сидіти на печі, і міцненький жаль посягав їх по старшому брату. І усі вони дивилися по всіх боках або одно на ’дного, наче що загубили, без чого не знали, не вміли, як його бути. Коротенький день прудко біжав, та їм здавалося, що він кілька разів повертавсь назад, поки таки діждалися вечора морозного й мати прийшла. Як тоді серденятка всі не вистрибнули з грудей, поки мати розказувала, що старший брат у хазяїна, що йому так славно, — буде спати він у теплій хаті і годуватимуть його добре.

— Чуєш? Чуєш? — промовляли ’дно до ’дного. — От як йому буде! От як виборно!

І Галя погукувала:

— О, славненько! О, любенько!

Та чогось у братів впали голоси їх дзвінкі, і Галя якось слабенько плеще у долоньки, — раз тільки, а там і стихла. І мати, хвалячи життя його, запиналася — слова мерли в неї на устах, уста трохи трусилися.

На вечерю був куліш пшоняний, та ніхто до його й не доторкнувсь і нікого сон не змагав.

— Ви, діточки, не скучайте за братіком, — почала було мати, та голос ввірвавсь і замер; вона влилася гіркими-гіркими і, як посліплена наче слізьми, тільки ловила діток коло себе, схоплювала, та й поцілунками всипала, та усе голосніш-голосніш ридала.