Дев’ять братів і десята сестриця Галя

Марко Вовчок

— Чудовий ярмарок сьогодні! — казала старенька й непричасно дивилася проти себе удалину.

— Еге ж, еге! — одказала друга, кашляючи. — Люди вироюються ще звечора тудою.

Дітки ізглянулися й всміхнулися, наче говорячи: от воно й є! Недурно ж ми й дожидали чогось!

Галя вигукнула:

— Мамо! ярмарок, ярмарок! О, ходім, мамочко, ой, ходім, сердечко, хутчій у ярмарок!

— Ходім, мамо, у ярмарок! Ходім, мамо, у ярмарок, — почали проситися усі сини.

— Ходімте, ходімте, мої голуб’ята, — каже удова.

Та й пішли усі в ярмарок.

Сонечко пломенисто гралося у небі, вітрець жвавенько хитав деревами, що попадалися де-не-де по дорозі, і шумів у міських садочках; народ гучно валив улицями; вози якось веселенько рипіли один по другому — ледве можна було пробитися, протискатися поміж рябенькою купою людською; у голові аж крутилося. То мигоне проти тебе просто розшитий рукав тонкий, то ледве не зачепить тебе колесом, то одсахнешся від пари очей грізних, то на шиї у себе чуєш морду волову; то рогами тебе зашторхне він, то знов ти зашторхнув та покотив качана капусти з чийогось воза, то ти на когось наторкнувсь, то тебе сунули. Люди, обличчя, одежина, різноголоса птиця у садках, квітки, кошики, сіно, риба, овощ, дошки, вірьовки, дьоготь, ягоди, віники — усе движить, мішається, миготить, зникає і знов показується проти очей. Поверх усього того в’ються по вітру стрічки дівочі різноцвітні, квітчасті, білі намітки жіночі, сиві та чорні шапки козацькі, верховини високо покладеного воза то бочками, то знов сіном, з вилами торчма у йому. А голосів тебе глушить, а слів та вигуків тебе повертає тудою й сюдою... Та що й казати! Не можна зроду вималювати словами, як воно бува: треба самому бути й самому бачити.

Нема ж бо дива, що у вдовиних дітей очі розбіглися й серденятка швиденько колотилися від втіхи, й що не можна було розібрати гаразд, чи то від переляку, чи то від радості. Галя раз у раз гука та погукує. От вони вже дочапали до самого плацу на другім кінці міста, де ярмарок став. Тут уже Галя затулити аж мусила вічки на який час, та й брати теж не знали, де мусили дивитися наперед, і навіть старший брат був спершу повразивсь. Тут ворохи солодких пряників — медовиків, в’язки бубликів, гора й груда оріхів, сухих грушок купи й кучі сластьон... От-от чоботи з червоним закотом, — такі самі чоботи, як-як треба! От і сопілка, що давненько вже такої бажалося! От смушева шапка, — краще вже цієї шапки й шукати нема чого! От сива шапка ще лучча від чорної.

— Мамо! мамо! — жебоніла Галя, — Купи мені, ох, купи мені хутенько того великого медовика. Ох, я хочу того медовика дуже! Ох, мамо, купи мені отаку хустку! Ох, от цю! Цю! Цю рябеньку, славненьку! Або цю червоненьку! Он те намисто мені! Ох, намисто мені!

І маленька пучечка Галина показувала тудою й сюдою, кудою очки оманені оберталися, та усе більш та більш Галя охала й голосніш прохала й не чула, як Мати тихенько до неї промовляла:

— Нема за що, Галю, нема за що купувати, дитино!

Менший син теж почав прохати:

— Мамо! Купи мені шапку!

І другі брати теж просять:

— Мамо, чоботи купи! Мамо, свитку купи!

Хто червоного пояса прохає, а хто крапового пояса хоче; три показує на сластьони, а той тягне туди, де ціла купа дітей оступила перекупку, що спродує дудні та сопілки, де сама перекупка, поважна молодиця у зеленому очіпку шитому, грає на дуді поважно, а що вже хлопці усі, то надули щоки якмога й якмога напилюють на усякий голос, — писк і скиг...

— Не можу! Не можу! — каже удова усім діткам, потихесеньку. — Нема за що, дітки! Нема...

Сини змовкли і разом спинилися й подивилися на матір і на старшого брата.

У неньки обличчя начеб покорчувалося й уста наче трусяться трохи, як вона вимовля: «Не можу, нема!» і погляда на їх на усіх жалібненько.

Старший брат стоїть і втопив очі в землю по своєму звичаю: такий самий він тепер, як тоді, коли, вигнаний, повернувсь від хазяїна, — так само лице збіліло, так само уста стиснулися.

Сини більш уже нічого не прохали й як стали, то так і стояли, мовчки дивлячись округи.

Галя ще, може, двічі покрикнула та охнула, та, може, кілька раз перепитала: «Чому? Чому нема?», коли спинив її менший брат.

— Галю! Годі прохати! — каже пошептом.

Галя свої очки розпалені впила у меншого брата й поспитала:

— Чому?

— Не проси, Галю, — знов каже менший брат, — нема за що купувати — тільки турбуєш.

Галя втихла і знов була стрепенулася і скинула на усіх очима й знов втихла.

— Не проси вже, Галочко! — знов говорить менший брат.

— Я хочу, — шепоче Галя на одвіт, низенько схиливши головку.

— Галочко, нема! Нема де взяти! — Галя піднесла головоньку — у, які ж блискали в очицях дві сльози дужі! Подивилася на всіх своїх і округи усюди, вже ледве чутно шепотнула: «Ой, я хочу!» — і се в остатній раз. Пригорнувшися до меншого брата, вже смирнесенько стояла вона, прикусивши пучечку, а там і другу, а там і обидві разом, і все те для того, щоб як не викотилися ті дві сльози дужі мимоволі з оченяток.

Усі вони довгенько стояли між купами і зграями, що двигали, гомоніли й рябіли, — стояли вони та дивилися. Дивилися брати пильненько й начеб уперше бачили людське убрання хороше й достаток і наче уперше почули на собі латані сорочечки; наче уперше бачили вони людську жвавість, недбайливість і веселість і наче уперш пізнали своє турбування та вбожество.

А мати дивилася на їх. Вона озивалася до їх, то знов без слова, без мови гладила по головці; то знов посилала ближче піти полюбуватися тим чи тим; то знов показувала їм те або друге.

— Мамо, — каже старший син, — ходім додому!

І всі діти почали прохатися:

— Мамо, ходім-бо додому!

Галя тільки міцніш та міцніш прикушувала свої пучечки маленькії.

— Додому? Додому? — перепитала мати. — Вже додому хочете? Чи не погуляли б ви ще по ярмарку, мої голуб’ятка? Чого ж се так хутко додому, мої кохані? Та ви ще усього ярмарку не бачили!..

— Дарма, мамо, ми додому хочемо вже, — кажуть в один голос сини...

— Додому? То ходім додому, пташки мої! — вимовила вдова і ледве що вимовила. — То додому ходімте, мої діточки!.. Галочко, подай мені ручечку. Може, понести тебе, дочечко?

Галя простягнула рученьки до мами й, як уже на руках була у неньки, такеньки міцненько обхопила її за шию й сховала личенько на плечі.

І пішли вони усі додому.

Купи людей усе рідшали; що далі вони йшли, — усе унятніш відрізнявсь голос від голоса, гук від погука — усе було вільніш проходити по улицях. Ось і кінець місту, — і вже з гори видко усю-всеньку луку зелену, і плескаючого Дніпра синього, й за Дніпром гори: близькії — одна над одною зеленіш, далекії — одна над одною синіш.

— Кажіть, діточки, чому такі мов невеселії ви? — промовила удова. — Пождіть, мої любенькі, от бог дасть... — і не доказала, що бог дасть, — чи то разом вона надію стратила, що дасть бог що-небудь колись, чи то вже дуже важко їй стало дожидати до того часу.

— Чим би я мала вас розважити хоч кришечку, мої дорогі? — промовила знов удова згодом. — Ох, боже мій, боже ти мій милосердний!

І знов усі мовчки вони йшли. Усе ширш розлягалась та роздавалась лука перед ними, усе чутніш плескавсь та колисавсь Дніпро, а гори за горами все вище й далі знімалися: високо-високо й далеко-далеко! І такеньки, вертаючись додому з ярмарку, з-поуз зграї живої, з порожніми руками, брати дивились на ті високі та далекі гори і думали собі, що там за тими високими і далекими горами, — що там?

— Мамо, — поспитав менший син, — що се, який се шлях он там — тамечки по горі, в гаю, і кудою він звивається?

— Шлях той? Ох, моє голуб’ятко, сей шлях проводить тудою, де я зроду-віку не бувала, — у далекії міста й села. Покійний ваш батько — хай царствує! — їжджав тим шляхом, як служив у війську, і чула я від його, що се шлях небезпечний. При тім шляху розбійники розбивають — звивається він темним непроглядним бором, проводить між кам’яних крутих гір... Було й слухати, як ваш батько-покійничок розказує, то мороз з-за плечей бере.