Дев’ять братів і десята сестриця Галя

Марко Вовчок

— Та ми се з шляху зблудилися, Галю! — каже козак, всміхаючись. — От тобі маєш! Дивись після того в яснії оченята, так і дорогу прогледиш!..

Яснії оченята одказали йому таким поглядом, що він знову забув про дорогу.

— А он дорога попереду, — каже Галя, показуючи вперед.

Упереді лежав шлях узенький, мало їжджений, такий самий, на який вони з’їхали, попали, самі не знали, коли й як.

— Шлях є, та кудою він провадить? — каже козак. — Треба під’їхати до хуторця й поспитатись.

І козак, відрікаючись наперед дивитися в яснії оченята, звернув волів до хуторця.

Се був маленький, вбогенький хуторець. Усюди, де тільки можна по землі, заріс він червоним маком пломенистим; мак поспіль вкрив городи коло кожнісінької хатки, снопчиками та жмутками ріс при дорозі; то забиравсь на дашок одною квіткою пишною, то цілою сімейкою: то наче габою внизував округи дашок, перериваючись де-не-де, як порване коралове намисто, і здалека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому огню.

— О, який мак! — покрикнула Галя. — Що ж за пишнії маки! Я собі насію такого!

Під’їхавши до першої хуторянської хатки з краю, вони стріли молодицю з дитиною на руках і поспитали, де шлях у Глибове.

— Не знаю, такого села нема, — одказала молодиця.

— А які ж коло вас села? — спитався козак.

— Хрумово, Іваньково, Кривушино...

— А далеко Кривушино?

— О, далеченько. Лічать чоловіки більш як сорок верстів.

— А як туди проїхати?

— Та от цим шляшком. Перш ви приїдете у Хрумово, потім... Та тільки, що сей шлях тепереньки небезпечний.

— Чому?

— Та чутно — розбивають тепер і ріжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру... Ну-ну! Ну ж бо! — спиняла вона дитину, що тягнулась до волів. — Ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбійників...

Та дитина, мабуть, була смілого одважного козацького роду, — вона, тільки почувши сеє, засміялася і вхопила вола за роги.

— Малий козак, та смілий, — каже Михайло.

Мати глянула на малого смілого й усміхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрічалося, що вбачалося, приповняло та прибільшало щастячка й радощів, — Галине сердечко до всіх озивалося.

— То прощавайте, спасибі вам! — каже Михайло молодиці. — Прощавай, козаче, та рости, — каже до дитини.

— Рости, любенький, рости! — промовля Галя.

— Спасибі, щаслива дорога! — одказувала молодиця. — Вклонися, сину, вклонися!

Син не хотів вклонитися й угорно драв голівку увишень, як мати нахиляла.

— Бачте, який! — каже молодиця, сміючися.

І Михайло, і Галя одказали їй усміхом.

— Так се шлях у Хрумово? — спитав ще раз Михайло.

— Сей, сей самий. Тільки що ви не боїтесь їхати? Говорять, що небезпечно... славлють...

— А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! — одказує Михайло. — Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїться.

Ще всміхи, ще вклони й пожадання добрі — і от уже хуторець зник з очей своїми маками червоними, і млин не шумить, і їдуть вони гаєм, то спускаючись к Дніпру, чуючи його прохолоду, то знов піднімаючись високо й прислухаючи тільки плески та леління хвилі дніпрової.

— Коханий, — говорить Галя, — а що як справді нападуть на нас розбійники?

— Боїшся, Галю? — пита козак.

Галя не боїться, а як-бо нападуть?

— Не бійсь, моє серце, то все верзіння, — говорить козак. — Бувай собі спокійненька, Галю!

— О, ні, я не боятимуся, коханий! Я не боюся, одказує Галя.

І їхали вони далі темним гаєм та усе щасливі розмовляли про щастячко. А гай усе темнів, і Дніпро усе шумів бистріш. Спершу оступав гай шлях, і їдучи вони чули пахощі гаєвих квіток, потім гай наче разом знявсь і по обох боках виситься голе каміння, а на них, наче настромлені стріли, сосни чорні, — а внизу назустріч їм б’ється Дніпро, нагло завернувши свою хвилю круто в щілину. Тільки що встигло мигонути проти очей їм усе те, як на їх кинулася орда людей. Міцнії руки спинили віз, вхопили Галю, притиснули козака.

Галя примогла тільки скрикнути; боротись почав козак...

Недовга боротьба: хтось один упав і застогнав, а за тим огульний вигук яросливий, і козак зашатавсь і впав коло Галі. У жаху вона схопила його і притулила до себе; у ляку чула вона, що тепла кров поливає їй руки... Уся орда побивалася коло вбитого товариша й чулися слова: «Не дихає! Мертвий!» І страшний плач чувсь, і глухе питання: «Де поховати лучче?» І ступа у той і у той бік, пошукання, і рили землю, і викидали землю з ями...

Ніч минала, усе округи світліша. Кров, що вливала руки, сякла, холоділа; здалеку поза деревами копали яму й мигшили люди — близько нікого...

Та от хтось наблизивсь. Ще у більшому жаху Галя міцніш притулила до себе козака свого й поглянула... Коло неї стояв молодий парубок, наче квітка в’яла, і здавалося, жалко йому було Галі, та як зглянулися їх очі, він затрепетавсь разом і хутко спитав:

— Звідки ти? чия ти?

— Я сирота, — одказала Галя. — Я живу сама одна коло Києва, у хатці на луці... Ні, ні-бо, не те... Я заміж пішла, і от мій козак...

— Галю, — промовив парубок, трохи не падаючи коло неї, — Галю, сестрице! Чи ти пізнала свого брата меншого?

— Ох, братік милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? — Вона схилилася до його і багато й гаряче його цілувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далі спитала: — А де ж другі брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати?

Наче вменшився її жах і страх; вона пильніш подивилась округи. Менший брат покликав других братів, і вони прийшли з-поза дерева.

— Се наша сестра Галя! — каже їм менший брат.

— Се я, братіки рідні! — промовила до їх Галя, та вони чогось не підходили до неї вітатися, й старшого брата зовсім не було поміж ними. І обличчя в них такі страшні, такі чудні... жах знов напав Галю!

— Де старший брат? — спитала вона. — Де він? — Жах усе більш та міцніш її понімав і посягав, і з почину вона нічого не здолала зрозуміти, потім далі все вже зрозуміла, усе побачила і розібрала.

Вона бачила старшого брата мертвого під дубом і знала, що забив його Михайло її. Вона була на похороні й бачила, як старшого брата опустили вкупі з її Михайлом у глибоку яму, всипану листям, і вона прощалась з обома... Та чудно якось усе змішалося в неї у голові, і навіть якось чудно очі бачили й уха чули: то вона думала про іграшки з братами на луці, про покійну неньку й нагле уявлялась у думці молодиця з дитиною смілою та веселою на руках у вбогому хуторочку, що маками закрасивсь, і, усміхаючись, показувала шлях який; то йшла вона з церкви і прислухала Михайлового голосу, то Дніпро своїм плеском усе поглушав; то чулося їй — стогнуть, бачилося — голе каміння, темні гаї, — а разом вечір весінній — чаруючая квітуща свіжість і в далю-далі велике біле село на горі... То усе живе, одрадісне й дороге, — то усе мертве, поховане дороге... Вона дожида-дожида до себе жениха, вигляда його, вловляє голоса його, а коло неї менший брат разом знаходиться, проти неї його вже мужнє та знайоме обличчя, і вона йому всміхається й дуже раденька... А от і всі брати сидять рядочком на землі, тільки не стає старшого, нема старшого...

Нагле якийсь світ наче — і пам'ять, і розум, і жах знов напада, пійма і посяга, і в жаху вона кидається бігти і біжить-біжить до Дніпра і в жаху вкидається у Дніпро. За нею брати по сліду, та дніпрова хвиля вже далеко понесла сестру й розбила на гостре каміння, й дарма брати ходять понад берегами — у бистрих нуртах нічого не видно, опріч одкиду неба ясного, гаїв та шпилів округи.