Дев’ять братів і десята сестриця Галя

Марко Вовчок

Нездужа лежала тихенько, безмовненько, усе сливе затуливши очі, і походило, наче вона одпочивала по тяжкій-тяжкій утомі й праці.

Одного разу вона питає:

— Галю! Що се — чи Дніпро шумить?

— Ні, мамо, Дніпро не шумить: зима — Дніпро під льодом.

— Галю, дерева шелестять?

— Ні, мамо, зима — дерева в інею.

А тоді саме зима була, біла, люта, кріпка зима. Довгенько лежала нездужа, не відмикаючи очей й не мовлячи слова, та усе біліла, та усе слабіла. І ледве чутно знов поспитала:

— Галю, Дніпро ж бо не шумить — я не чую... шумить чи ні?

— Ні, мамо.

— Так це дерева шелестять?

— Ні, мамо.

Удова піднеслася, наче в силу ввібралася.

— Галю, я чую, я чую! Відчиняй хутенько двері! Стрічай хутко! Ось вони! — та й разом, стративши останню міць, упала удова й очі затулила. Припадала до неї Галя й кликала, та вона не відкликнулася, й очі її вже навіки склепилися.

Добрі люди якось допомогли Галі поховати матір, і стала Галя жити сама одна, самотненько у своїй хатці на зеленій луці.

Прожила Галя такеньки цілу зиму холодную, сидячи вечорами під скосяним віконечком, дивлячись на луку у сніговій пелені, білій та гладенькій, без шляхів, без слідів округи, окрім тієї стежки, що попоходила сама Галя, ходячи на роботу.

Часом Галя заспіває пісеньку яку-небудь, що перейняла, роблячи з іншими веселими дівчатами вкупі. Заспіває Галя пісеньку й довгенько співає, підперши втомленою рученькою свою самотненьку головоньку.

Часом їй здавалося, що от хтось зазирнув у її віконце, от-от хтось пробіг мимо, от-от хтось стукнув, — се або місяць вирина з оболока, або вільний вітер пронесеться лукою, або мороз ударить. І Галя почала дожидати самотніми вечорами, коли місяць зазирне у віконце, вітер пробіжить мимо хатки або мороз постукає, і звикла дожидати сеє й приймати, наче гостей дорогих та любих.

І такеньки проминула уся зима, а за зимою весна прийшла теплая, свіжая, квітуща... Лука зазеленіла, груша з зломленою верховиною біля хатки вбралася у листву й почала тихенько шелестіти ранками, як ранковий вітрець повівав, і зашумів гай по горах округи, і засинівсь і розливсь Дніпро й, далеко заточивсь в луку розливним затоком, і налетіли птахи з теплих країн, заспівали й защебетали.

Одного вечора весіннього сиділа собі Галя коло віконечка у своїй хатці й співала. Вона була раденька, що весна настала тепла з квітками та з пахучими зіллями, і для того вона голосніш і веселіш того вечора співала. Коли разом щось мигонуло проти віконця; Галя глянула на небо — на небі мріли зорі ледвенько, — знов щось мигонуло та й заступило вже віконце. Галя побачила чоловіка, стрепенулася, злякалася і дивилася на його цілими очима. Проти неї стояв молодий і хороший козак. Стояв і питав:

— Дівчино, чи тією доріжкою у місто зійти?

— Тією самою, — одказала Галя йому.

— І добре! — промовив козак.

Так хоч було «добре», однак же він ще стояв під Галиним віконечком і то на неї задивлявся, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько билося від диву та від несподіваного, негаданого того...

— І я просто-таки цією стежкою потраплю до міста? — спитав знов козак, постоявши.

— Просто втрапите.

Розпитавсь козак і про те, що просто втрапить у місто, а все ще його ноги не несли від Галиного віконця.

— Чи не буде ваша ласка дати мені водички іспити? — попрохав козак.

— Зараз, — одказує Галя й зараз дала йому водички у віконечко.

Козак іспив водички.

— Спасибі, дівчино, — каже, — яка вода славна! Це з Дніпра берете?

— Ні, з криниці.

— А де ж тут у вас криниця?

І козак почав оглядатися та озиратися у вечірній млі та вишукувати криницю.

— Далеко, на луці, он там під горою геть, — показувала йому Галя.

— Чудова в вас лука цяя: і Дніпро шумить, і дерева округи, і гори — свіжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?

Галі й самій разом чогось здалося, що тут і управду життя таке, що й не прирівняти його до іншого, й Галя одказала козакові.

— О, жити тут славно!

— А до міста чи ви частенько ходите? — спитав козак.

— Щодня ходжу.

— Щодня? На роботу, чи що?

— Еге, на поденщину.

— Що ж, роботи маєте досхочу, мабуть? Добра робота?

І Галі знов здалося, що й справді робота добра, й Галя одказала козакові:

— О, добра робота!

— А чи рід у вас є в місті? — питавсь козак-любознайка.

— Ні, в мене нікого нема в місті. В мене жодної родини нема. Я сирота.

— І самі живете тутоньки?

— Сама живу.

Здається, так уже трошечки вони розмовляли, і трохи ’дно ’дному сказано, а багато часу вплило. Зорі легш та легш усе мріли, наче входили усе дальш у синє небо; стало свіжіти, з Дніпра потягнув вітрець і з того берега переніс пахощі там квітущих тополь. Не козак і не Галя схаменулися, що вже близько світання, а наддніпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Дніпром.

— Прощавайте! — промовив козак.

— Прощавайте! — промовила Галя.

І пішов козак шляхом у місто.

А Галя, провівши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло віконечка, схилившись головкою на складені рученята.

Як вона прокинулася, пломенистий сонячний промінь задав їй світом у вічі несподівано — вона проспала ранкову зорю — от тобі маєш! І Галя засміялася небувалому випадку й почала поспішатися на роботу і, вмиваючись, вона впустила кушнець з водою ненароком і відра вивернула невмисне і усе сміялася сама із собою, затим, бачте, що усе якось виходило несподівано, негадано, неждано, разом...

Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидше билося її сердечко, а ще швидше вироювалися мислоньки... Уявлявсь їй самотній весінній вечір коло віконечка, своя самотня пісенька, весіння теплиня й мла, й свіжість, і зорі мріють... й разом заступлений світ у віконці, і молодий козак... так разом-разом... такеньки несподівано!

Того дня Галі вилучилося робити на городі вкупі з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупі робила та балакала про людську бідоньку та напастоньку, тугу розділяла, лишенько тішила.

— Хоч ляж та й вмирай! — каже ця молодиця, як вони узялися полоти.

— О, що це ви говорите, любочко! — покрикнула Галя.

— Що ж я говорю! Що є, те й говорю!

І справді, ця молодиця не мала вже рясту топтати — суха, бліда, змождена.

— Ні, ні! — каже Галя, — ви не горюйте! Як знати, що вилучиться, що буде, випаде уперед!

— Що ж буде? випаде? — перехопила молодиця. — Нічого, окрім біди та лиха!

— Ой, ні-ні! — покрикнула Галя. — Усе може бути... усе! Не дожидаєш зовсім, не чаєш, не сниш і разом несподівано-нечаянно...

І Галя покинула полоти й оглянулася округи, наче от стріти готовенька щось несподіване.

— Еге, буде тобі: лихо та ще з лишком! — промовила молодиця.

— Чого-чого не бува! — защебетала знову Галя. — Усе вилучається! Усе може бути!