Прийди ж, гармоніє, в стривоженість мою
Перед високими картинами святими,
Я ними снив!.. І от я вже стою
Стривожений і тихий перед ними...
Прийди ж, гармоніє, в тривогненість мою!
* * *
Він пролітав між зорями, б’ючись,
Шматуючись об зорі опівночі.
Червоний піт із крил його сочивсь,
І сльози серця прибували в очі.
І відчай радості з грудей його хрипів!
Прокляття всесвіту неслось, як перемога!
Кидалось небо вічністю під нього,
Пробитий простір вслід йому кипів...
Прощай, небесна доле моя вбога!
Прощай, печаль, і роздуми сумні!
Це, Земле, ти кричиш у глибині,
І стогін твій — моя свята дорога!
Нема мене — якщо тебе нема!
Немає космосу, якщо тебе не буде!
Нема нічого! — хаос, і пітьма,
І вічне царство тиші і огуди!..
Я вилечу! Я розлечу себе,
Але візьму у думи твою долю,
Води твоєї тіло голубе
Я обніму до золотого болю!..
Це ми колись, незрілі і малі,
Удвох життя нежите починали.
Ми слів страждання ще тоді не знали,
Була дівчам ти в первозданній млі.
Приходив юний всесвіт голубий
Світилами пахкими опівночі,
І над неясність нашої судьби
Зоря зірниці зазирала в очі.
Мовчу!.. Мовчу!.. Я спомини жену!
Я серцем вистукав всесвітню домовину,
Її всесвітню тишу крижану
Я проклинати буду до загину!
Ніщо не звабить від Землі мене!
З’явися, Байроне, в цю мить переді мною!
Ти перший викликав мене в життя земне
І перший мукою споїв мене земною.
Ти чорним світлом ночі освітив
Мої літа, тоді ще молодії,
Презирством, зверхністю і гнівом освятив
Мої думки, і пристрасті, і дії.
Ти звів мене над людством і повів
Про суєту суєт його і малість,
Про дивовижну днів його несталість,
І ти мені свободу заповів!
Б а й р о н
Не нарікай на мене, древній друг!
Дорога людства — помилки і жертви.
І наше людство — юрмище хапуг,
Щоб тільки красти, спати, жерти.
Любов у нім дорівнює ганьбі!
Свобода четвертується законом!
Розгоном мрій і творчості розгоном
На цій Землі не здобрувать тобі!
І я кажу: вчарований титан
Не змінить світ ні в пісні, ані в герці,
Сосна печалі виросте у серці,
Голками вп’ється у відкритість ран...
Д е м о н
Лечу, як сплю... і сніння це страшне...
З’явися, Лєрмонтов, в цю мить переді мною!
Ти вдруге викликав мене в життя земне
І вдруге мукою споїв мене земною!
Мені кохання ти подарував!
Будь прокляте моє святе кохання! —
В огні страждань і болів я почав
Безсмертям мірять болі і страждання.
І прокляли Земля мене і люд!
Земля за люд, безсмертям оповитий,
За вічних дурнів, за безсмертний бруд
І за безсмертну смерть негордовиту.
А люд прокляв за Землю за малу!
Герой — за рани, бідний кляв за сало,
А геній кляв за муки чи хвалу,
І небо в мене зорями жбурляло!
Л є р м о н т о в
Печальний мій!.. Не говори мені
Про давню нашу дружбу незавидну.
|
