|
Ярмарок
Остап Вишня
|
— Здорові були, Петровичу! І ви на ярмарок? — Атож! Здрастуйте! — Галанську свою ведете? — Атож! — Заливає молоком? — Заливає! — Не продешевте ж! — Та то вже як буде!.. Верещить на возі порося, пришнуроване до драбини мотузкою... Сіртається, бідолашне, й не знає, що воно вже сьогодні не звичайне порося, а об’єкт домашнього бюджету...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Іч! «Барина» повезли! «Барин» у кучі... Кабанюга годований... Куча на гарбі як баня на церкві, а він, «барин», розляглися й нервово хрюкають... — Скільки за «барина»? — В ярмарку спитаєш...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пливе річка селянських возів... На ярмарок!.. Їдуть мануйлівці, їдуть броварці, василівці, попівці, федорівці, хуторяни... І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть... І вся ця гадюка строката, ця річка барвиста, переїхавши через Псьол, розливається на майдані, перемішується з тими, що вже отаборились, і кричить і коням, і коровам: — Тррр! Приїхали...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Заливається майдан людсько-коров’ячо-волячо-кінсько-овечою масою, і та маса розпливається, розпливається, розпливається й докочується з одного боку до Псла, а з другого, третього, четвертого — аж туди, де жито, схилившись, коси чекає... А шатра, а ятки вже там... Заздалегідь, ще вчора, їх понапинано, і вони, мов оті пухирі, випинаються серед ряборухливої юрби... Захряс майдан... Захряс гарбами, возами, бідами, кіньми, коровами, вівцями, волами, телятами, горшками, мисками, курми, вовною, лантухами, хмелем, смушками, матерією, чобітьми, цукерками, пряниками, квасом, пивом, руською гіркою, гребінками, косами, шкірами, ременем, чавунами, прядивом, хустками, полотном, дьогтем, гасом, дранками, сорочками, спідницями, килимами, щетиною, діжками, рогами, майками, воском, медом, малясом, таранею, оселедцями, колесами, ходами, склом, яйцями, запасками, плахтами, пирогами, салом, м’ясом, ковбасою, смаженою рибою, ряднами, скринями, гвіздками, молотками, свиньми, крамарями, циганами, баришниками, людьми, дітьми й сліпцями... ...І все це ворушиться, дихає, курить, говорить, кричить, лається, мукає, мекає, ірже, ігігікає, ремигає, позіхає, кувікає, хреститься, божиться, матюкається, заприсягається, пахне, кудкудахтає, квокче, смалить одне одного по руках, грає на гармонію, на скрипку, причитує, п’є квас, їсть тараню, «будькає», лускає насіння й крутиться на каруселі... А над усім над оцим голоблі, голоблі, голоблі... То вози поздіймали голоблі догори й ревуть: — Тор-р-р-гуємо! Он на голоблі свитка кричить: — Ось де ми! Он підситок закликає своїх до себе: — Сюди йдіть! Он колесо спицею за сторч поставлене дишло зачепилось: — Ми тутечки!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І їдуть, і їдуть, і їдуть, і їдуть... — Держи цоб! Цоб держи! — Цоб! Цоб! Та цоб же, вовки б тебе були не з’їли! — Держи цоб! Цоб держи! — Тррр! За ярмо зачепилося... — Чорти тебе на чужі ярма пруть? Бачиш, що стою?.. — А ти хіба сам у ярмарку? — А ти хіба сам? — І я не сам! — Так що тобі, об’їхати не можна, чи що? — А ти хіба сам у ярмарку? — А ти хіба сам? — І я не сам! — Казав: «держи цоб»... А тебе лиха година на ярмо поперла? — А ти хіба сам у ярмарку? — А ти хіба сам? — І я не сам! — Назад! Назад! Тррр — назад! — Роз’їхався тут на весь ярмарок! — А ти хіба сам на ярмарку? — А ти хіба сам? — І я не сам! — Цоб іди, гей! Розчепилися... Гуде... Гуде... Гуде... І в гуці тім, як в акомпанементі якогось грандіозного органа, пливе одноманітний речитатив:
А акомпанемент гуде, гуде, гуде, переходячи часами у якесь шалене ревище... Ось він затих і послався на майдані низьким рокотом... Хвилина, дві, три... І раптом лясь біля вашого вуха: — Дранки!* Баби, дранки! Ось дранки приймаються, за дранки гроші виймаються! Ось дранки! Баби, дранки!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Квасу! Холодного, душистого, солодкого! Квасу!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Руб поставиш, два возмьош! Налітай! Налітай!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Красная виграйоть, чорная програйоть...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Загуло, загуло, загуло... Знову загуло...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І тріщить, і рветься теноралышй бас-профундо у рудого сліпого, що з скрипкою в руках і з сліпою партнершою збоку, намагається пересилити той гук сумним псалмом про те, як:
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Гуде ярмарок... Бігають коні, кричать крамарі, регочуться дівчата, крутиться карусель... А орган на каруселі хрипить, свистить і викидає поміж яток, поміж возів, поміж телят пісню про купця, що:
І під пісню ту хрипучо-сипучу і парубки, і дівчата, і діти радість собі «накручують»... — За п’ятака! Тольки п’ятаж!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ярмарок!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
II
Чого так трагічно-безнадійно ревуть воли на ярмарку? Як увійдеш у волячо-коров’ячо-овечу половину, так саме тобі: — М-му! Ве-е! Ме-е-е! Отак стоїть-стоїть половий, чи сірий, чи ряба, чи гніда, подивиться навкруги себе і зненацька тоді: — М-м-му-у-у! — Ве-е-е! — Ме-е-е! Чи то вони підтримують загальний ярмарковий галас, чи не хотять до другого хазяїна переходити?., Чи, може, ще що? А вівці? Таке мале, а як мекне, так ніби в його всередині радіо сидить... Та рвучко якось, пронизливо: — М-ме! Як вистрілить... Саме одне слово: «Ме-е». І яких тільки їх тут і немає? І полові, і рябі, і гніді, і сірі, і чорні, і мишасті, і лисі, І круторогі, і безрогі... І бугаї, і воли, і бички, і бузівки, і корови, і ялівки, і телиці, і телички, і телята... І біля возів, і біля ярем, і в руках у дядьків, і біля тички... Просто собі в землі кілок, біля кілка корова, біля корови хвіст, біля хвоста теля... І хазяїна не видно... «Соло» — корова... Ото тільки як хто підійде, тикне ціпком у корову: — А ця скільки просить? Тоді не знати звідкіль витикається бриль або картуз і так кудись на поле або на Псьол кидає: — П’ятдесят!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А які воли тут є?! Ну трохи хіба менші, як міст через Лопань! Стоїть біля воза, ремигає і думає свою волячу думку... Про що він думає, отой сірий, з отакезними рогами? А думає про щось! Може, й він теж бачив десь у Кременчуку трактора й тепер меланхолійно дивиться кудись уперед, і по його мізкових борознах лізе думка: «Та оце вже я скоро й непотрібний зовсім буду?» І ображений. — Му-у-у! Думає сірий віл сіру думку волячу. Думає, аж поки прийде хтось йому невідомий, цьвохне його батіжком і до хазяїна: — А що за цих пару індиків? — Та просю триста! — Триста, кажеш? — Триста, кажу! — Довго рахувати треба! — Кажіть скільки, щоб менше було рахувати... І починається... Тягнуть сірого за язика й роззявляють йому рота, беруть за роги, давлять за горло, міряють батогом од ратиці до холки, цуплять за хвоста, щупають під хвостом... — Триста, кажеш? — Та те ж, що чуєш. — Ану, проведи! — Можна й провести... Одв’язують сірого од воза: — Гей! — Тихо-тихо веди! Не гони! — Та хоч не дивись... Ідуть, як часи... — Такими «часами» моя баба до могили йшла! — Побалакай... — А скільки, як ділом? — Та й кажу ж ділом! — Ні, ти кажи ділом! — Кажу ж: триста! — А за сто вісімдесят ти їх не оддаси? — Походи десь іще! — І походю! — І походи! — Та ти не одвертайсь! Гроші даю! — Та не черепки ж! — Добрі гроші даю! Ти не думай! — Я й не думаю! — Та скільки ж? Двісті береш? — Ні! Коли вже хочеш, так ото двісті вісімдесят! Ото! — Та що ти «двісті вісімдесят»?.. Молись богу! — Помолюсь. — Двісті береш? (Лясь!) — Двісті вісімдесят! (Лясь!) — Береш, кажу, двісті? (Лясь!) — Та ти ділом давай! (Лясь!) — Та ти ділом проси! (Лясь!) — Та ти подивись на воли! Карасі — не воли! У яремці як діти! Канафетики! Бери за що хочеш, лізь під їх, — як сестра рідна! Дитини не займе, а ти «двісті»?! І знову тягнуть сірого за хвоста, роззявляють сірому рота, давлять за горлянку, лапають під хвостом, беруть за холку, гладять по шиї... Ходять круг його, дивляться на нього... — Молись богу! Двісті двадцять! (Лясь!) — Менш як сімдесят п’ять не буде! (Лясь!) — Не буде? (Лясь!) — Не буде! (Лясь!) — Хай стоять!.. — Хай стоять!.. І пішов од сірого невідомий... Пішов і з-за четвертого чи п’ятого воза кричить: — Береш двісті двадцять? — Ні, не беру! — Бери, а то за печінку тебе візьме! — Хай бере... І стоїть знову сірий біля воза, думає думку волячу, аж доки знову: * Дранки — драна білизна, ганчірки тощо... «Ветошь» по-руському. |