|
Ярмарок
Остап Вишня
|
— Скільки за ці бузівки? — Триста! І т. д. і т. д. Може, поїде сірий додому, може, поїде сірий на другий хутір чи в друге село... А може, потрапить сірий он до того панка з тоненьким довгим ціпком у руці, у піджаку й із золотим перснем на пальці, — і буде тоді з сірого «Беф-Строганов». Стоїть сірий, ремигає... І корови стоять... Стоять ті корови, що «заливають молоком»... — Скільки за цю «нємку»?.. («Нємка» сіра, вим’я торбинкою і в кізяках). — Шістдесят! — Тьху! — Собаці під хвіст! Не зійшлись, значить! Коротко, але рішуче...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— А за оцю «мадаму» скільки б ви хотіли? — Вісімдесят! — Небагато й хочете... — Та ви ж подивіться: картина — не корова! — Та то так! Тільки ж інша дівка як на пику, так така ловка, що хоч воду з лиця пий, а там погляди — вона й твердувата! — Та то вже, як знаєте... — Да-а-а! Менш би слідувало прохать! — Да-а-а!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Скільки за ребйонка? «Ребйонок» — бузівок чорненький, кругленький, з отакунькими ріжками... — Двадцять сім! — Пущай дітьо подрастьоть! — Хай росте...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І моляться, і хрестяться, і ляскають, і проводять, і божаться, і доять... Купують — продають... Продають — купують... Міняють ... А навкруги: — М-м-му-у! — Ве-е-е! — Ме-е-е!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
...Ятки... Вулиця з яток... Ятки з мануфактурою, з чобітьми, з квасом, з цукерками, з пряниками, з таранею, з оселедцями, з ременем, з залізом... «Ларьок» тріпоче червоною вивіскою... Мають червоні прапори над маленькими вивісочками: «Остапівське єдине споживче товариство»... «Попівське ЄСТ»... «Федорівське ЄСТ»... Між ятками живий потік — просунутись нема куди... На штани, на спідниці, на сорочки... — А це ж міцне? — Зубами не розірвеш... — А почім? — Тридцять п’ять! — Та й дорого ж! І тягнуть той ситець, і на зуба пробують, і радяться, радяться, радяться... Тут більше хусток, кафточок, безрукавок... Баб’яче царство... — І ви тут? Драстуйте! — Здорові були! — На спідницю? — Ні, це я Федькові на сорочку... — Почім? — Тридцять п’ять... — А я оце дітям гостинця... А «гостинці» ті барвистими папірцями пообкручувані, з хвостами на обох кінцях, так і тягнуть до себе, так і тягнуть... — Почім? — Три копійки штука... — Е-е-е! — Є й по дві на копійку! А ці по п’ять на копійку... — А ось по двадцять! Беріть оцих: солодкі й добрі. — Дайте!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дзвонять чавуни, дзвонять коси, деренчать гребінки... — А тіки за цю гребінку? — А ви, кумо, гребінку купуєте? — Еге ж! — Бери, тьотю, он єту гребінку! — Малувата вона... Мені таки таку, щоб і вошу вбитя, щоб таки й прясти... — Бери оцю! Цією тігру вбити можна! — Та ще щоб і плавкенька була... — Єта сорок! — Та хай вам! — Бери меншу, дешевше буде!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Біля кіс діди... Дзвонять, дзвонять, дзвонять... Стружать одну об одну... — Якісь вони не такі... — А яких вам треба? І знову: — Дзень! Дзень! Дзень! Півдня косу вибирає... — Дзень! Дзень! Дзень!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Ось яйця! Сюди яйця! Отут яйця! — Дранки! Дранки! Баби, дранки! — Неси курку! Сюди курку! — Квасу! Ось квас! Только в Москві та в нас! — Руб поставиш, два возьмьош! — Добирайте тараню! Тараню добирайте!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хрипить орган... Скиглить скрипка... А теноральний бас-профундо з тонісіньким байдужим сопрано розповідають православним:
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ярмарок!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
III
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Бе-ррр-е-жи-и-ись! Побережисьі Побережись! — Н-н-но! Н-но! ...Цьвох! Цьвох! — Ех, арабська!!! — Н-но! Побережись! По-о-о-бережись! — Та не бий! Не бий! Ходою її, ходою! — Не сіпай! — Пррробіжись!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Коні... Кобили... Стригуни... Лошата... Пекло... Тут без батога нема людей... Тут спочатку батіг, а потім уже людина... Тут батожний свист, ляскіт, лемент... Тут: — І-ги-ги-ги! — І-і-і-і-і-і... — Тррр! Тррр! І цьвох, і цьвох, і цьвох! Тут проводять, пробігають, запрягають, проїздять... Тут оте «Молись богу!», «Хрестись!» — нервове якесь, рвучке, шалене... — Кажи! — Ка-а-а-жи! І це «кажи» не просте собі слово «кажи», а божевільний крик... — Ка-ажи! Ка-а-а-жи, ти! Тут б’ють по руках скажено, з надсадою, з розмахом, що боїшся — ось-ось рука одірветься й покотиться під колесо! — Ка-а-жи! Та ка-а-а-жи ж! — Що ти на зуби дивишся? Ти на неї подивись! Ти дивись, що вона їсть?! Хмиз? Хмиз! Тре... Як каменем, тре... — Та... — Та що ти такаєш? Що ти такаєш? Та щоб мене пранці їли, як вона щось у мене, крім соломи, їсть... А ти такаєш! Та подивись на неї... Ти дивись, як іде! Іде як? Ти на п’ятки дивись! Усі чотири п’ятки показує... Отуди дивись, а не в зуби ти дивишся... — Та й худа ж яка! — Слова нєт, коняка морена. А ти думав, їй мед? А якби тебе двадцять верстов прогнав та на солому потім поставив — ти б підстрибував?! — Та... — Та ти її на шматки рубай! Клади п’ятдесят пудів, і не здригнеться! А ти в зуби?! Ну?! — Та скільки ж ти хочеш? Дядько держить на поводі свою білу. Вона підібрала задню ногу, одвісила нижню губу й дрімає... — Даси тридцять! Це, значить, коняку й тридцять карбованців додачі... Міняються... — Візьми токмо... «Токмо» — міньба так на так... — Що ти мені токмо? Ти дивись, що ти держиш... Старця держить, і токмо... «Старець» байдуже махнув хвостом... Циган до його підбігає, роззявляє рота, витягає язика: — Тут же в роті, хай господь милує, як і в с..і! А він токмо... Ка-а-жи! Ділом кажи! Та ка-а-а-жи ж. Хочеш п’ять? — І то гроші! І тріщать долоні, летять додолу шапки, гасає в повітрі «мать», бігає коняка, цьвохкають батоги, ріже вухо: — По-о-о-бережись! Це на головній кінській алеї, де цигани, де баришники... Тут в ряд вози, біля возів підмощено землі, щоб коні стояли передком на горбку, — тоді вони поставніші, рівніші... Тут яка-небудь «арабська» пробігає крізь два мури кусючо-палючих батогів і, прискочивши до воза, тяжко дихає... Тут недосвідченого дядька облапошать так, що, привівши нового коня додому, дядько кричить: — Ря-а-туйте! І веде його на другий ярмарок, де перед ним моляться, хрестяться, пробігають, проскакують, скидають з його шапку, ріжуть його по долоні, показують йому зуби, ноги, холку... Дядько дивиться, хреститься, б’є по руках, каже: — Двадцять п’ять! Веде додому, приведе, роздивиться: — Р-я-а-туйте! Веде в третій ярмарок... Потім у дядька ні коня, ні грошей... Тут як утаскають дядькові «ревуна», так і сміх і горе... «Ревун» — це кінь з хворобою легенів, чи що... Так він, коли стоїть — нічого з ним не трапляється... А пробіжи ним хутенько верстов із десять — він починає ревти (задихається), як бугай... Показненька коняка, а не багато й додачі дав... «Одурив», — думає дядько... На воза — й на рисях додому! Прибіг додому. — Тррр! А кінь йому: — Ве-е-е! — О, рятуйте! Тр-р-р! — Ве-е-е! — Ой боже мій! — Ве-е-е! — Тут нема простих коней... — Тут не кінь, а. — Лев! — Орел! — Злитий! — Орляка! — Вітер! — Юнкер! Тут нема простих кобил, а тут: — Птиця! — Буря! — Скеля! — Одна в світі! От вам, приміром, «лев»... — Та це ж не кінь, а лев... Ти тільки подивись! Іде той «лев» — у його задні ноги циркулем, а з ока тече якась слизота, і ребра в його поверх шкури вже стирчать. — По-берре-жись! «Лев» біжить, задніми ногами за землю чіпляючись...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
От вам «орел»... Як іде, так на задню, на ліву: руб двадцять! Руб двадцять! — Кінь діствительно прихрамує... Засікся в дорозі! А коняка добра! Мужича коняка! Орел! А в «орла» того ліва кульша на четверть вища від правої кульші... «Орел»...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ось «птицю» запрягли проїздити. «Птиця» гречана на масть, з козинцями й худа-худа-худа... Під хвостом у «птиці» ціле провалля: втягло ото так її. Загнуздали «птицю». Зав’язали «птиці» хвоста біля самісінької ріпиці. Щоб усе було видать! Як іде! Як біжить! — Н-н-но! Шість душ на возі. — Н-но! Цьвох! А з провалля в «птиці» тільки — чвирк! — Н-но! (Цьвох!) А звідти — чвирк! З «примочкою» бідна «птиця». «Примочка» — то така в коней хвороба (нервова, чи що). Цьвох! Чвирк! — Це! З фанталом?! Н-н-о! Бідна гречана! А й вона ж колись на леваді іржала весело! Бігають «орли», «леви», «юнкери», «вітри», «птиці», «скелі», «бурі»... |