|
Ярмарок
Остап Вишня
|
Кусають іх безжалісні батоги... Вони підскакують, спотикаються, хекають...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Та це ж жеребець! З ним мороки багато... Якби він виложений... — «Мороки багато»?! «Жеребець»?! А якби й тебе виложив?! Ти не туди дивись, а на груди дивись... Гора!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Це кінь?! Мені якби жеребця! — Жеребця?! Та з ним, чортом, мороки скільки! Й ока з його не спускай! Ти на коня дивись! Це ж кінь, а не цуценя! — Кінь, що й казати, добрий! Тільки ж чого ото по йому гречка пішла? Говорять, що то кров порчена, як гречкою посипало... — Та яка там кров?.. Сіра була кобила, а ділопрозводитель гречаний... От і гречка... Сірий він, у матір пішов, а це тепер од батька гречка почала витикатися... Од ділопрозводителя... О!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Купили, Петровичу, кобильчину? — Та купив... — Скільки оддали? — Оддав свою рижу, одинадцять додачі, півкварти й п’ять пудів пшениці майбутнього урожаю... ... Скільки коштує кобильчина, — скажіть ви?!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— По-о-бережись! По-о-бережись! — Н-но! Н-но! — Е, ей! Е, ей! ...Бігають коні, бігають цигани, метушаться циганчата, гавкають під циганськими возами собаки, ляскають батоги, іржуть лошата, хрюкають жеребці!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ярмарок!
IV
...Сонце пече! Так пече, ніби воно з квасочниками в долі... Просто просвердлює тебе промінням і наливає в груди, в живіт, у голову тії спеки скаженої... І дуєш квас, і лізеш під воза, і біжиш до Псла, зриваєш із себе одежину, плигаєш у воду й вовтузишся разом з кіньми, з коровами, з волами... А від Псла і до Псла тягнуть на налигачах, ведуть на поводах: купать! Напувать! І зморена і галасом прибита тварина з охотою бреде в воду, стає, дудлить воду й обмахується од мух мокрим хвостом... І од хвоста того бризки по Пслу, мов од попівського кропила... А наді Пслом, на майдані, торг іде... Власне, більше галасу, як торгу... Бо: — Ну як із волами? — Тихувато. Купця немає... Так самі між собою ото перекидаємося... Якби збоку грошва — діло б пішло... — А коні?! — Та й коні ж... Що ж коні?.. Цигани ото та баришники каліччю менжують, а хазяї он повиводили — так ніхто не вкусить. Грошей у дядька обмаль, якраз оце перед урожаєм — де ти тих грошей набереш... — Нема сурйозного купця. Надержує на осінь... На зиму спродуватимуться — тоді дешевше й гарбатиме...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Риба йде... Мануфактура потроху... Начиння різне хазяйське... Дріб’язок... Вовна йде. Смушки рвуть із рук. Кури хапають із кошиків... Яйця... Прядиво... Тут і галасу менше, а діла більше...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Уже сонячне проміння навскоси трохи... Притихає навкруги... Попід возами, попід гарбами сидять купки, підобідують... Летять угору пробки з руської гіркої. Стоять пляшки, ганчіркою позатикувані: то власного виробу... Це могорич. — Будьмо! — Будьмо! — Хай же ваша гніда прудко бігає та лошата справно водить! — Хай! І булькає з пляшки в рот біленька й розливається по жилах, і червоніє людина, соловіють у неї очі, і голосніше вона балакає, і мотає швидше руками... Напідпитку...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Он уже посунули й додому. Запрягаються коні, запрягаються воли... Додому... Потяглася строката гадюка од Псла на степи...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Оживає «тічок»... Це там, де коні... Одв’язуються коні од возів і виводяться на шлях між возами... Тічок... — Ей, мінці, налітай! — Кому булану? — Хто сірого візьме? — Бережись! — Н-н-о! Н-н-о! — Бережись! — Кажи! Ка-ж-жи! Лясь! Лясь! Лясь! — По-о-о-ббрежись! Остання агонія... Ще година — й затихає ярмарок... Тічок порожній... Баришники, кому додому ближче, запрягають коні... Кому далеко — ладнаються ночувати. Бо завтра ж ярмарок! Складають товари крамарі. Вечоріє... Біля циганських шатрів поблискують огнища: варять вечерю... Не чуть сліпців... І тільки орган на каруселі благає Ваньку:
Затих орган... Вечір...
* * *
А потім уже ніч... Темна ніч, чорна ніч, тьмяна ніч... Такої ночі циганські шатра — лірика, а цигани — поезія... Такої ночі циганська журна пісня, ота пісня, що її біля Яшиного шатра чорноока Галя співає, — отака пісня:
Тягуча як степ, пісня, — так і така пісня за вільну здається... І слухаєш пісні тої журно-тягучої, і забуваєш, що Галі чорноокій їсти до смерті хочеться і що її батько, Яшка, п’яний біля шатра Галину маму б’є... Отака та ніч... Чорна ніч... Чарівна ніч...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Може, то ніч, може, то зорі, а може, то... порожній шлунок зірвав Ваньку, молодого цигана, з-під воза і... — Галю! Веселішої! І тоді рвонулося з молодих грудей швидке:
А Ванька пішов дрібно-дрібно круг огнища... Він іде, мов пливе, а вогонь йому халяви лиже, а з грудей його рветься:
Ех! Да! Пайшов!
І чеше Ванька вільної циганської, і руки в нього в такт по халявах дрібушечки вибивають:
Тра-та-та! Тра-та-та!
І вискакують із возів скуйовджені люди, чухаються, стають круг багаття, ляпають в долоні, нижуть плечима, тупають ногами...
А-та-ра-ра-рай-ра!
А-та-ра-ра-рай-ра! — Ех! Пайшов! — Молодець, Ванька! А Ванька пливе круг огню, і тільки ноги в нього ходором ходять, а стан, як струна... — Ех! Ех! Ех! Садить Ванька закаблуками... Садить з захопленням, садить з запалом, ніби там, на землі, круг вогню, доля його гірка простяглася, ніби отам, у спориші, його злидні причаїлися, його недоїдання, його недосипання, виснаженість його жінки молодої, брудота його малих дітей, кашлюк його запальних та «козиньчастих» голодних коней... — Ех! Ех! Ех! Ррраз! Ррраз! Закаблуками! Закаблуками! По злиднях, по гіркій по циганській долі закаблуками! Погасло багаття... ...Тихо на майдані... ...Порожньо на майдані... ...Бовваніють в темноті ятки... Сіріють циганські шатра... Лежиш серед майдану, під головою купка сіна, а над головою величезний чорний підситок в мільйонах мільйонів місць зорями попропіканий... ...Заіржала коняка. Цьвохнув батіг... Гавкнула собака... Тихо... Спать...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Тррр! Стій! Кліп очима — а сонце тобі в самісінькі очі. — Вставай, хлопці!.. І знову їдуть, і нокають, і гейкають, і цобкають, цабекають, і тпрукають, і божаться, і хрестяться... Другий день... По голові дзвони дзвонять, волочаться ноги, мружаться очі... — Додому! Чи скоро додому? — Скоро! ...Ка-а-а-жи! Ка-а-а-жи! Лясь! Лясь! Лясь! А в голові тільки: — Дзень! Дзень! Дзень! — Запрягай! Додому! Біжать кобили, стрибає ззаду руде лоша... — Додому! Поярмаркували... А насупроти вітерець легенький повіває — гармидер ярмарковий з голови вивітрює. — Но-о!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Беррегись! Роздавлю! Ех! То Альоша котить... Намогоричився по самісіньке підборіддя. Сидить навколішках на возі, держить в одній руці віжки, в другій батога і періщить пужалном своїх пару гніденьких коненят... — Но-о! Роздавлю! Всіх подавлю! — Стій, Альоша, а то й справді подавиш!.. — Берегись! Альоша єдіть! Альоша всіх подавить, бо Альоша, брат, на всю округу баришник!.. Альоша, брат, культурний баришник!.. Альоша, брат, розумнєй од усєх! Ану найди розумнішого від мене! Ага! Не знайдьош, брат! Альоша всіх обкрутить! Во гдє обкрутить! Видиш? Но-о! Но-о, лошаді! Берегись! «Лошаді» — «нно», Альоша падає на возі навзнак, «лошаді» сідають на зади, Альоша б’ється лобом об передок, «лошаді» — вперед, Альоша — навзнак, «лошаді» — назад, Альоша — вперед... — Но-о! Взяли в Альоші віжки, зборкали його на возі. — Паняй помаленьку... Їде «на всю округу баришник» і правою рукою в повітрі крутить. — Всіх обкручу! Бачиш — ось пара коней — проп’ю! Хочеш? Завертай, всьо пропйом! За-вер-та-а-а-ай. Пущай усі знають, як Альоша гуляє! Но-о! — Сиди, Альоша, а то зв’яжу! — Но-о! Ти знаєш, хто я?! Я, брат, не дурак! Я не дурак! Ти на мої коні посмотри! Були в тебе коли-небудь такі коні! Но-о! От лошаді! Радість, а не лошаді! І сміється Альоша, заливається, на возі перекидаючись... — Стой! Тррр! Стой, я тобі кажу, бо оцей гнідий больной! Он здохніть! Стой, не гони, бо лошадь больная! Хороший кінь, а больной... І плаче Альоша, і сльози ручаями течуть, брудними краплями на синю Альошину сорочку капаючи. ...Заснув Альоша... Вперся лобом у шворінь, навколішках спить Альоша... Торохтить віз, б’є лобом Альоша об шворінь... Дивишся й не знаєш, хто ж кого порішить: чи Альошин лоб шворня залізного розтрощить, чи шворінь Альошиного лоба розколе... Їде з ярмарку «культурний баришник»... Поярмаркував Альоша...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дома... А ще й на другий день у голові: — По-о-бережись! — Ка-а-а-жи! Ка-а-жи! — Но-о! — Квасу! Дранки! Лясь! Лясь! Лясь!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ярмарок!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|