«Думи мої, думи мої...»

Остап Вишня

28 листопада, 51. Пора сказати, що вірність своєму народові не залежить од прізвищ! Можна любити один одного незалежно від прізвищ і походжень.

Що для цього треба?

Чесність! Тільки!

Та я б одірвав собі голову, коли б вона могла подумати про те, що Леонідзе не брат мені, що Тамара Ханум не сестра мені!

Яка радість у мене на душі, коли я читаю Руставелі, коли я знаю, що кожний «дзе», кожний «швілі» (а я це знаю, я вірю в це!) обніме мене при зустрічі й приголубить!

І я його!

29 листопада, 51. Був цього літа (осені) на Донбасі, В Кадіївці. Ой, які хороші люди! Чудесні! А як їх написати? Не так, як N, а по-справжньому? Не знаю! Ще раз: не знаю! Було б непогано написати щось «вишневе» про Донбас. Хай би посміялися! Тільки не думайте, що я, Вишня, гадаю, що Донбас без мене не вміє сміятися! Ха-ха! І вміє сміятися, і знає, як сміятися, — ще краще від нас із вами.

А от — у літературі? Як? Анекдотиками? Не вийде! Вони, донбасівці, такі мудрі, такі чудесні, що нас із вами розсмішать... Ох і кріпкий орішок! Може, я й не розкушу, та знайдуться люди, що після мене так засміються, так загогочуть, що тільки квакнеш. Скільки єсть там людей, скільки єсть там явищ — чудесних, неповторних...

А як?! Поки що я не втнув...

А можна... Ой як можна...

А головне — треба!

Щоб розлігся шахтарський сміх, радісний, веселий, а головне — творчий!

Він буде! Вірю!

3 грудня, 51. Покидаючи Вас усіх, мої дорогі, кланяюся Вам земно за те, що бачив Вас, за те, що жив із Вами.

Хай буде Вам добре!

Ви бачитимете народ наш у всій його величі, в розквіті його таланту!

Дозвольте ж і мені бути присутнім на його торжестві!

3 грудня, 51. От ходжу я по Києву і дивлюся на наш чудесний город.

Біжать хлопчаки, біжать дівчатка: чорняві, русяві, біленькі. Вони колись будуватимуть наше майбутнє. І який перед ними шир! Які простори! Перед ними все!

Бігає перед моїми очима маленький Павлушка, щасливий, веселий, і не знає, що для того, щоб він отак бігав, — жив на світі Ленін.

Він собі підстрибує: скік-скік! Він собі підтоптує: топ-топ! А Трумен для нього, для мого Павлушки, атомну бомбу готує! Що це робиться?!

Ви тільки подумайте! Я одного хочу, щоб він, отой маленький, біленький Павлушка, виріс великий і задавив Трумена! Щоб усі Павлушки повиростали і задавили Трумена! І все!

3 грудня, 51. Слава Гоголю, Ніколаю Васильовичу!

Працюю над «Ревізором»...

Як це трудно! Тру-у-у-дно!

Я ж буду злочинцем, коли зроблю з Гоголя Вишню! А хіба я зможу підпаскудитися, щоб із Вишні зробити Гоголя?!

От і борюкаємося!

А хочеться, щоб Гоголь зазвучав нашою мовою так, як він має право звучати...

Одна українська поетеса в розмові зо мною (ми говорили про переклад Гоголевих творів) здивовано запитала:

— А зачєм?

Те, що українська поетеса сказала мені: «А зачем?» — я не здивувався. Іменно — «зачем?» Бо вона, на жаль, і досі не розуміє, що є на світі народна, рідна народові, мова.

...Так от Гоголь! Ніколай Васильовичі Як його зробити так, щоб по всіх селах любили його?

Як? Навчіть!

Ота поетична індичка може сказати: «Зачєм?»

Їй заплатять за два ямбо-брахії по 10 крб. за рядок, — і вона задоволена. Вона пшеницю від верби не відрізняє: і те шумить, і те шумить, — надрукують!

От вона й говорить: «Зачєм?»

А я з М. В. Гоголем мучусь!

Визнаю: радісна мука, приємна мука, та, проте, — мука!

5 грудня, 51. «Умирающий капитализм, — пишет он, — в борьбе за сохранение своего существования угрожает всем человеческим ценностям, и нам необходимо защитить их. Защита философии и прогресса философии есть защита философии социализма, то есть диалектического материализма, точно так же, как защита человеческой культуры есть защита социалистической культуры...»

Це — виписка з «Правды».

Хіба слово «комунізм» чи «соціалізм», саме оце слово, страшне Черчіллеві чи Труменові? Воно страшне їм через те, що воно відбере у них маєтки та банки!

15 грудня, 51. Думаю собі та й думаю...

Дозвольте мені низько уклонитися Дмитрові Косарикові. За його роботу, хорошу, корисну...

Ой, як хочеться зробити щось для робітників! Отаке, як для селян! Щоб вони посміялися! Весело так, радісно! Чи можна? Ну, розуміється, можна! І можна, і треба!

Мені сьогодні 63-й рік! З паличкою вже ходжу! Ех, якби хоч двадцять тому! Твердий орішок — гумор для робітників. Ні, не те! Не для робітників, а про робітників! Ніхто, мабуть, не вміє так сміятися, як робітники, а от... література... Як? І це, мабуть, так просто, як прості робітничі лиця, і так чисто, як чистий їхній розум, і так весело, як веселе робітниче серце!

А гуморески нема!

І нам з вами сором!

23 грудня, 51. Були на полюванні.

І не вбили, не застрелили нічого.

Для мене це — типове явище.

Коли я приходжу (як завжди) додому «попом», без нічого, — всі спокійні. Всі: жона, донька, зять і навіть онучок, Павлушка, зовсім байдуже заявляє:

— Ді (дід)! Зайць (заєць) ма! (нема!).

Зайця, як завжди, нема.

І от одного разу я приношу зайця. Факт!

Ціла трагедія...

Як? Дід убив зайця? Не може бути!

І пішло!

Дружина з кимось говорить по телефону:

— А ви знаєте, — у нас заєць!

— Ну?

— Факт! Павло Михайлович приніс. (Приніс!). І от я мучусь уже тиждень: хто вбив того зайця?

Чую крик:

— Та ні! Та не може він убити зайця! Я двадцять літ із ним живу, і ніколи такого не було, щоб він убив зайця! Що робить! Кажуть, що гомеопати помагають.

— А що з ним?

— Та нічого! Ніби зовсім нормальний, а каже, що зайця вбив. Температура нормальна!.. Собачка в нас, спанієль, сьогодні на мене гавкнула, — думаю колоться!

— А хіба у вас собачка є?

— Єсть! Чистокровна, з родоводом. Вчора індичку з’їла.

— А як же Павло Михайлович?

— Нормальний, — тільки зайця приніс! А так усе нічого!

— Ні, цього не можна так пропускати: хай подивиться Маньковський.

— Хіба це серйозно?

— А не смикав лівою бровою?

— Ні!

— А ви придивіться! В одного мого знайомого після охоти почало ліву брову смикати! Боже мій! Як пішло! Я навіть отої чорнобурки не купила! Ну, зовсім! Що робити? Що сказати?

26 грудня, 51. Два дні був на з’їзді мисливців і рибалок.

А яких же прекрасних людей я там бачив!

Нічого їм не треба, ніяких «отоварювань», а вони отакі...

І старі, і молоді... а як вони боліють за наше охотницьке господарство!

Як у цьому відчувається — народ, хазяїн усього!

І як почувається, коли йому, народові, — дано все... Як він обережно, скрупульозно чесно до всього ставиться!

Лисичка... Зайчик...

Ота лисичка, отой зайчик навіть не уявляє (та й уявити собі не може), яке ласкаве око стежить за ним... Радянське, хазяйське око!

Побувавши на з’їзді охотників, відчуваю (ще раз!), який же наш народ хороший!

26 грудня, 51. От у мене під руками онук, Павлушка, тільки-но починає говорити.

Я йому:

— Це твій тато!

А він:

— Папа!

І все-таки він кричить:

— Тато! Тато!

І знову ви:

— Національна обмеженість!

Нічого подібного!

Хай каже:

— Тато!

Бо мій тато г... їв коров’яче, щоб з голоду не здохнути!

Хай каже:

— Тато!

Бо мій тато ручку барині, бодай би вона була сказилася, цілував!

Хай живе мій онук і хай він ніколи не бачить барині!

Хай!

Мені шістдесят три роки, а в мене й досі поза шкірою мороз од барині.

І досі сплющуєшся, ніби тебе бариня по голові трахне.

Ніколи не забуду, коли мій батько, Михайло Кіндратович, старий, сивий, розумний, дотепний, співак чудесний (баритон у нього був), схиляється було до барининої ручки.

Цілує...

А тепер бігає мій онучок, Павлушка, веселий, хороший, а я, дід, знаю, що виросте він чудесним хлопцем і комунізм будуватиме.