«Думи мої, думи мої...»

Остап Вишня

Був колись (1926 р.) на гастролях у Харкові грузинський театр Коте Марджанішвілі.

Чудесний театр.

І був у тому театрі замічательний артист Чхеїдзе.

Харків’яни дуже полюбили театр, а ми, письменники, буквально не вилазили з нього.

Щодня, після вистави, вечеряли з артистами в «Красній»...

Не пам’ятаю, в якій п’єсі Чхеїдзе по ходу п’єси говорив шепотом...

Але цей шепіт буквально розлягався в залі громом.

Вечерявши, я запитав Марджанішвілі:

— Як ви так могли зробити, що шепіт — грім?

Поруч сидить Чхеїдзе... Красавець мужчина і лагідний, скромний, тихий...

Що сказав Марджанішвілі?

— Пускай не сделает! Убью!

І поцілував Чхеїдзе...

Це, мабуть, 1908—1909 рік.

Театр Соловцова...

Була така актриса Янова...

Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми любили до безтями (чи є таке слово?).

І от, пам’ятаю, бенефіс Янової...

Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квітів для Янової...

Купили.

І мені (який же я був з того гордий!) доручили того букета піднести...

Ніколи не забуду...

Отой привратник провів мене до убиральні:

— Здесь вас какой-то мальчик спрашивает!

— Войдите!

І я не ввійшов, а буквально впав в убиральну і ткнув того букета...

В убиральні було багацько «панів», пам’ятаю, дуже гостро пахло...

Вона, оте саме божество, навіть не обернулася до мене...

А хлопці ж чекають:

— Ну як?

Я не знаю, що я сказав, на оте «Ну як?» — мені було так боляче, так мене пекло, що на найкращі мої (наші) почуття — навіть не обернулися!

От тепер гастролюють у Києві заньківчани. Хороший театр.

А я, грішний, не хвастаюсь, — я колись на зорі його роботи, ще з Корольчуком, за столом у «Краснім ресторані» в Харкові, бідкалися, що зробити, як зробити, щоб театр не вмер, не загинув...

Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зробив, чи хтось ізробив), що театр залишився, виріс і прославив нашу культуру.

І зробив це Б. В. Романицький.

І В. С. Яременко!

І тільки роботою, і тільки трудом, і тільки чесністю!

Скільки ж треба було сили, снаги, любові до театру (а значить, і до народу!), щоб винести це все на своїх плечах, на своїй голові!

А голова (скажемо це щиро) — клалася!

По-настоящому — клалася!

І от дивлюся я на них, на Романицького, на Яременка, — такі ж чисті, такі ж свіжі, такі ж мудрі, як і колись були, за нашої молодості!

І згадую чесний, прямий, трудний і чудесний шлях театру ім. М. К. Заньковецької!

От уже не заплямували імені Марії Костянтинівни!

От уже достойні — достойної!

І як радісно тепер, сивою головою киваючи, згадати про прекрасний шлях театру, про його великий труд, і основне (я це підкреслюю!) — про його чесність!

Слава Вам, мої друзі! Слава Вам, мої поплічники!

І який я щасливий, який я гордий, що мав щастя бути з Вами, бачити Вас, працювати з Вами!

Спасибі Вам за роботу, за щастя, за радість!

1 липня, 52. Мене вважали, а може, й досі хтось уважає, за націоналіста.

Не розумію!

Ну, чому я повинен не любити руський народ?

Чому?

Царя не любив, царату не любив, — ненавидів, — це правда!

Але... народу?!

Я мало в своєму житті зробив для народу. Це правда!

Але зрозумійте одне: тридцять два роки пішло в мене на те, щоб бути грамотною людиною.

Коли ж було робити?

Я не виправдуюсь, — я говорю те, що було.

Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу?

Хіба не давав мені насолоди геній Пушкіна, Гоголя, Л. М. Толстого?

Хіба я не розумію, що без допомоги руського народу я був би батраком у польського або німецького пана?

А може б, де-небудь конав на турецькім (я забув, як вони звуться) човні? Каторжнім?

2 серпня, 52. Помер Михайло Харлампович Пилипенко, заслужений артист УРСР...

Це — офіціально.

Для нас, для моєї родини, — це Миша Пилипенко, замічательний артист, чесний, скромний, хороший, лагідний Пилипенко, що приніс себе в театр, свою до театру любов, душу й серце.

Селянин, — в кращому розумінні цього слова, — він прийшов у наше мистецтво сам як стій, як він є...

І яскравий йому бог дав талант! Отакий, як народ, — як сонце, як вітер, як тіні від верб, як шарудіння очерету від вітру...

І з сонця, і з вітру, і з очерету завжди витикалося усміхнене обличчя Михайла Пилипенка...

І завжди ми сміялися, і завжди ми радувалися...

І може, іноді стискувалося наше серце, що талант Пилипенків, яскравий і самобутній, ніби іноді застигав, тупцювався на місці...

Але не він в цьому винний.

Скромний, лагідний, сумирний і тихий, він робив те, що від нього вимагалося.

А вимоги були половинчасті, а використати його, як на те він мав усі дані, не спромоглися...

А якого було у Миші Пилипенка сміху — здорового, веселого, забористого й задеричастого...

Вічна йому пам’ять.

Мене особисто опечалила смерть Миші (а він для мене — Миша!) через те, що своїм талантом він дуже був споріднений з моїми роботами, з моїми спробами звеселити людину...

Він багацько читав те, що я понаписував...

Спасибі йому за це!

М. X. Пилипенко — багата була натура, творча була натура, невсипуща й невгомонна!

Приклад?

Якось прийшов він до мене, подивився і сказав: «Добре!»

За кілька день, бачу, перед моїм балконом посаджено три дерева: два каштани й явір...

М. X. Пилипенко, виявляється, рано-вранці прийшов, сам викопав три ями і сам посадив три дерева. Причім він сам, на своїх плечах приніс ті дерева й посадив...

І досі ті дерева ростуть.

Щоправда, міськрада випрохала в мене один каштан (чудесний каштан!) і пересадила його кудись (для ансамблю), а натомість посадила мені «дорослу» липу...

І тепер перед моїм балконом ростуть три дерева, що їх посадив Михайло Харлампович Пилипенко.

Вони ростимуть довго! Але пам’ять про М. X. Пилипенка, про замічательного артиста, про крепку людину, чесну людину, переросте ці дерева...

Пам’ять йому буде вічна!

Що ще хочеться сказати?

М. X. Пилипенко за все своє життя не випив, мабуть, і отакунької чарки горілки, не викурив жодної цигарки, — і ви дивіться: інфаркт! Серце! І людини нема! Фізично він був як дуб! Та він же сам, своїми руками повикопував ями біля театру ім. Франка, посадив дерева, — сам, самотужки, тягав воду, поливав ті дерева і т. ін.

Здавалося, що здоров’ю цього здоров’яка кінця не буде.

І от вам: інфаркт — і людини нема!

Хай же буде йому земля така легка, така весела, як вія був сам!

24 серпня, 52. Я прочитав у «Вітчизні» статтю N «Радянський патріотизм».

Ой, неправильно.

Обвинувачувати Ол. Прокоф’єва в непатріотизмі?

Цього ладозького бідняка, комбєда, мужика, безконечно залюбленого в Росію, в батьківщину...

Я не знаю — треба або нічого не розуміти, або... краще не говорити...

А Маяковський?

Я не знаю, чи буде в мене час, щоб написати про В. В. Маяковського так, як я його знаю.

Здохну, може, — і не напишу!

Повинен поки що сказати, що Маяковський був великий чоловік, з отакенним серцем.

Благородства надзвичайного.

Мені пощастило знати Маяковського так, як, може, ніхто його не знав.

Грудень, 1954. Якби я мав такий талант, щоб описати, щоб змалювати всю чарівність, всю її лукаву посмішку, всю її, — а де слів ізнайти? — щоб познайомити Вас з її тільки непомітними рухами, її хитрими оченятами, її закопиленими губенятами.

Ось вона біжить до мене:

— Дзід! Дзєд! (Це значить: «Діду! Діду!»)

Їй півтора року...

У діда на столику лежать цукерки...

Скільки хитрощів у Мар’янки (її звуть Мар’янка), щоб отой цукерок до неї потрапив.

Вона (їй півтора року) — хитрує. Вона діда гладить, вона до діда посміхається, вона діда забавляє, щоб дід не помітив, як вона простягає рученятко і бере цукерка.

А ви бачили, як у дитини засвічуються огні-оченята? І які в неї робляться щічки? І як губенятка розтягуються в лукаву посмішку?

Яким треба бути письменником, щоб змалювати це все!

З чим порівняєш посмішку дитини?

Я дивлюсь, дивлюсь на оте мале, що стоїть передо мною, і не знаю, як передати моїм читачам все те хороше, що дитячі очі випромінюють.