«Думи мої, думи мої...»

Остап Вишня

1 січня, 52. Не можу не сказати теплого слова про М. Т. Рильського за статтю в новорічному номері «Радянської України».

Стаття зветься «Зорі Кремля».

Так писати може тільки великий письменник! Не в словах, а в кожній літері, в кожній комі — любов до народу!

Цілую Максима Тадейовича!

І радуюсь, що він живе серед нас!

23 січня, 52. Їздили полювати. Це — не вперше і не востаннє. Нічого!

І як радісно, що я нічого не вбив!

І як радісно, що я ще поїду (обов’язково!), щоб щось убити!

І як радісно буде, що я нічого не вб’ю.

Одне тільки: Павлушка, онук, чекає від діда зайця.

Перед онуком незручно!

25 січня, 52. Інтересне явище. Пригородні селяни, оті, що до Києва щодня з молоком, з яйцями, з городиною, — це все спекулятивний елемент. Неприємна публіка! І як тяжко колгоспним керівникам із ними! Розбещене, розхристане, не колгоспне, а спекулятивне!

Щодня вранці в двері: стук! стук!

— Що?

— М’яса? Свининки? Молочка? Яєчок?!

Противне таке, не колгоспне, а якесь куркульське!..

Хіба можна собі уявити справжніх колгоспниць, настоящих майстрів наших урожаїв, щоб вони стукали в двері:

— Молочка?! Яєчок?!

Вони — Хобта, Савченко, Лисенко — думають про лани, про врожай, а ці — перекупки:

— Молочка?! М’ясця?..

Стук! Стук!

Коли вже вони переведуться?

5 лютого, 52. Тимошенко й Березін.

Естрада. Здібні дуже хлопці. Та де здібні — талановиті.

Це все так!

Скільки я їх бачив у своєму житті — естрадних артистів!..

Сидить перед тобою — «тьоооомная ночь!» — і чого йому від тебе треба — невідомо.

— Напишіть!

— Що?

— Та, знаєте, так ото напишіть, щоб... той... оте... так, знаєте, здорово напишіть, щоб уся зала аж... той... розлягалася... про колгоспника... Знаєте, щоб усі сміялися... От, як «Зенітку» ви написали! От і тепер... От... значить, чоловік... Ну, одне слово, щоб смішно було! Щоб усі сміялися... Та ви знаєте...

— Ну, а все ж таки про що?

— Та той... отой...

І потім цілком серйозно:

— Ви знаєте, тов. Вишня, наш народ так хоче сміятися... Він так хоче сміятися, що аж дуже хоче сміятися... Ну, а письменники, ви мене пробачте, вони якось обминають естраду, вони якось... той... оте... А народ наш дуже хоче сміятися! А ми, естрадники, для того ж і живемо, щоб... той... оте... того... Так напишете?

...І от Тимошенко...

Він не тойкає, не отойкає, не тогокає... Він упивається у вас, він ніби помпу своїх очей встромляє у вашу думку... Шо? Як? Одне слово! Одну мисль!..

І ви знаєте, — він вас заражає на творчість, на дерзання, на роботу!

Для такої людини хочеться щось ізробити, бо це людина творча.

Творець!

Багато ще в нього є недосконалого, невдалого, наївного, почасти дрібного, але не в цім річ: на добірному зерні пшениці полова навіть обов’язкова.

Але — це творчість...

А творчість, справжня творчість, вона не тільки радує, вона запліднює...

От вам і Тарапунька!

8 лютого, 52.

Що таке талант?

Горький правильно сказав: талант — це робота.

Таланти різні бувають:

1) Талант для таланту.

2) Талант для себе.

3) Талант для народу.

Я — за третій талант.

Для таланту? Чепуха... Масло для масла...

Для себе? Сам себе по череву гладить?! Нецікаво!

Для народу?

Інтересно, корисно, але ж і трудно!

Чому?

Бо в таланті твоєму бере участь народ!

Хочеш бути талановитим — учись у народу!

Вивчився? Визнали?

Кланяйся народові!

А коли тебе вже визнали таким уже талантом, що талановитішого й у світі не було, — гордись, пишайся, задавайся, хукай, мукай, подивись у дзеркало, а потім ще раз запишайся і...

Вчись у народу!

Позадавайся, позадавайся та й... поклонись народові!

8 лютого, 52. Якби я, Остап Вишня, щось використав із попереднього... Що б мені сказали?!

Та мене б убили! Та знищили б!

Вишня — украв! Ой-ой-ой!

Так я вам скажу по секрету. Все своє життя літературне я стежив, щоб — не дай бог! — не вкрасти чогось у іншого. Чи пощастило мені це зробити, чи ні — я не знаю... Я не хотів бути похожим на інших...

Признаюсь. На зорі моєї літературної роботи я (страшенний курій), я не курив, я нічого, доки я не сів до столу, я нічого не читав, — ні газет, ні журналів, — щоб голова моя була свіжа! Ні за що не зачіпалась! Я не знаю, чи правий я був, чи треба це було робити, але я це робив...

Наслідував я когось? Свідомо — ні!

Може, ще хтось так робив, як я, — я не знаю...

Але — їй-богу, я говорю правду! — я кожного ранку підходив до чистого аркуша паперу, як до незайманої дівчини... Щоб ніхто, і навіть я сам, не міг того аркуша порушити...

І от тепер, коли сивина, коли вже серце з камфорою, я згадую ті часи, коли вночі я схоплювався й записував окремі слова, фрази, думки...

А вранці... записував уже все як слід...

Майте на увазі — не брешу!

На схилі літ я можу сказати чесно:

— Ой, як я любив літературу!

— А вона мене?

— І я її!

І я щасливий, що доля моя дала мені змогу любити літературу!

Спасибі долі!

12 лютого, 52. Переклав отож я «Ревізора» Гоголя.

Дуже (спасибі йому!) допоміг мені М. Т. Рильський.

Досконала робота?

Розуміється, ні!

Над творами Гоголя взагалі, а зосібна над «Ревізором» (перекладами), слід працювати, може, ціле життя, щоб наблизити їх до оригіналу.

Ну, а ми ж як?

Давай, давай, давай...

Ну, й дали...

Актори театру ім. Франка, що ставить «Ревізора» в моєму перекладі, переклад визнали за задовільний.

Були (та й не можуть не бути) зауваження, дуже слушні, дуже розумні, з якими не можна не погодитися, бо актор підходить до ролі з свого боку, — йому така фраза кращає, коли так сказати, а не так. Актор втілює образ, живе ним, — отже, та сама фраза в його інтерпретації оживає, динамічнішає... Як же з цим не погодитися?

А от Комітет в справах мистецтв дав мій переклад на рецензію якомусь N. Цей «рецензент» написав зауважень на цілих шістдесят, а то й більше, сторінок. Він вимагає дослівного, буквального перекладу!

Із його зауважень видно, що він, N, знає українські слова, та не знає мови.

Це якийсь шашіль у мові.

А він, кажуть, член-кореспондент Академії нашої...

І от — що виходить?..

Нашу з Рильським роботу перевіряє чиновник, причім нечесний чиновник, заробітчанин...

І хотять, щоб я наслідував його, вірив і признавав його зауваження.

Так чому ж не дати йому перекладати Гоголя?

Забуває Комітет мудрі слова В. І. Леніна:

«Один дурень може такого наробити, що потім десять (здається, так. — О. В.) не розплутають...»

14 лютого, 52. Які люди повиростали! Які люди...

Колись фельдшерував я разом із Михайлом Сидоровичем Коломійченком. Розумний, чудесний, чарівний був хлопчик із синіми лукавими очима. Дотепний, веселий і серйозний.

Жінки за ним... та, боже мій, якби я був жінкою — не втримався б!

А тепер я бачу його професором, замічательним хірургом, державного розуму людиною.

Ну, як же не радуватися?!

І це не з тих професорів, що до них у чергу записуються, про яких говорять:

— Ви билі у професора? А какой номер? А сколько заплатілі?!

Це — наш, народний, хороший лікар, людина, що ніколи не зрадить, не продасть свого народу!

Як радісно бачити таку людину!

А Іван Іванович Кальченко!

А брат Михайла Сидоровича — Олексій Сидорович, професор-отіатр!

Дивишся на них — і душа твоя танцюэ: яких хороших людей дала Жовтнева революція!

А якби її, Жовтневої революції, не було?

Ну що ж?

Ну, й були б ми всі прихвоснями панськими, поневірялися — та й вже!

А тепер ходить Михайло Сидорович по землі, по своїй, по радянській, кріпко ходить, розумно ходить і говорить (мені говорить, бо мені можна, — стара дружба це дозволяє), а говорить на моє: «Як, Миша?»:

— Все опанував! Все роблю! Штучні піщеводи роблю! І черепну хірургію знаю!

Передо мною Михайло Сидорович не вихваляється, ні, він просто мені говорить, чого він «достиг» (не придумаю зараз іншого слова), — він, пам’ятаючи колишню нашу дружбу, ніби передо мною звітує про те, що зробив він...

А мені так хотілося кинутися на нього, обняти, стиснути його, поцілувати...

Було незручно це зробити при людях: він-бо професор, головний хірург Міністерства охорони здоров’я і т. ін.

А мені гопки хотілося!

Щоб знав старий Коломійченко, робітник залізничний, які в нього сини!

Щоб і на тім світі гордо кістки його лежали...