А прудкі мрії вже розгорнули перед ним такий малюнок: веде він із семінарської церкви додому панну. Далеко майорить пір'я та квітки на її брилику. Щур держить її під руку й поважно розповідає про щось таке, що комусь збоку здається за дуже цікаве; за ними назирцем тюпає цілий табун менших семінарів — дивуються, заздрять, забігають наперед, почтиво зазирають у вічі. «Чого роти пороззявляли? — суворо знизує він їх очима. — Зроду не бачили панночки?..» Замарився Щур, осміхається. Стоїть на дверях Савка, через книжку позирає на Щура веселими очима. — До панночки? — браво підморгує він Щурові. — Так-так... — Весело осміхається. Далі повернувся, позіхнув, одразу кинувся на книжку як цепова собака, заторохкотів, як дячок. Чепурненька кімната, вікна — з ажурними занавісочками. Водить Щур очима по кімнаті, нудить нудом смертельним. Проти його німа як стіна й велика як світ сидить у новій сукні панна Марія Васильовна, а в суміжній кімнаті тихо буркоче з другою панянкою зрадливий Щурів товариш, залишивши його одного плавати на глибокій воді. Говорить-говорить Щур, заговорюється, піт витирає — гляне на панну, благаючи: допоможи, хоч слово промов! Та ні духу ж, ні пари з уст! А, бідна головко!.. І починає Щур молоти, що тільки язиком натрапить. Таке... ніщо: додаткове речення без головного, предикат без суб'єкта... аж самому сором: здається — плюнув би на половині слова та й замовк. І бачить — ось-ось і той лад погасне. А їй нічого: сидить, як гора кам'яная, нерухомая, в поважному спокою, і віє од неї, як од довічних борів Полісся, таємною тишею, чарами-дрімотами, — і злипаються очі, дубіє язик у роті, пересихає од тих чарів. Замовкне Щур, покірний, скорботний. Заворушилась, кашлянула... Заб'ється надія в Щура — чи не одживає мертва скеля, чи не заговорить? Марно: то вітер колихнув сонним бором, зашелестів гіллям та й одлинув... І знову замовкнув бір, ще глибше упірнувши в свої довічні сни. «І хай бог милує — отака трудна панна випала мені на перший раз!» — бідкається собі Щур. А крізь ажурні занавісочки синіє на вікнах срібне пір'я, блищить, міниться на місяці. Що то діється там, надворі? Водить очима Щур по кімнаті, розглядає, марить у тузі: ех, коли б у цю панну, в оцю скелю нерухому та тарахнув грім! Стоїть Щур під млином на греблі, розминає язик у роті, що лубком узявся, сам себе допікає: «Нічого не сказавши, не попрощавшись, втекти крадькома, як злодій!.. Якими ж тепер очима на товаришів будеш дивитись?.. Нічого казати — «кавалер»! Гризе Щур свою голову, нудить у самоті, сумує. Під семінарським садом снігом лисніє ставок; над ставком вирядились у низку тополі, мов дівчата за руки взялися; за тополями стоять десь сумні мури, а за деревами, за мурами ходить довгими коридорами благочестивий Савка, один, як місяць у небі, і трубить-трубить у всі дуди, аж виє. Не хочеться туди. А кругом видно-видно. Біле все як папір — біла земля, білі сади насуваються звідусіль, як градові хмари. На хатах та коморах не видно покрівель — мов погоріли, тільки чорні од їх тіні лежать на снігу. З боків млина, як вартові, стоять двоє кучерявих яворів у рясному інею, попустили гілля аж до коріння. Лежать од їх тіні на шляху, — темні та густі, ніби влітку. Поблизу чути гомін, а людей не видно: видно тільки, як пливуть їхні тіні по снігу. Вгорі — синє, ясне небо та золоті огні по йому. День — не день і на ніч не скидається... На горбі із чийогось двору висипала тичба тіней... часто рипить сніг під ногами, дзвінко лунають тоненькі голоси, сміх. Проворно вниз головою біжать тіні згори, до містка наближаються. Приглядається Щур — дівчата в білих свитках стрекочуть, як сороки-білобоки проти місяця. Здається, ніби вони із снігу; тільки, як кетяги калини, червоніють на білому обличчя під тінями од хусток та, як чорні камінчики, одсвічують очі. Поставали на мості голівка до голівки, як на папері змальовані, придивляються. — Глянь — панич!.. Чого воно сидить само собі? — Обступили. — Бідненький, сердешний; зігнулось, як сирітка, — жаліють дівчата. — Візьмім його, дівчата, з собою — нехай воно буде нам хоч мішок носити, — радить одна. |