Світить місяць. Понад бором плине тінь... «Еге!.. — догадується радісний Щур. — Так і є. Недурно ото ж кажуть, що в Киричанці відьми водяться...» А Оксана киває йому зверху головою, осміхається: «А ти, дурний, і досі не догадався?..» «Хлопці!..» — хоче сказати щось товаришам Щур. Оксана затуляє йому рота, липким цвітом очі засипає. — Щур! Щур! Щур!.. Щур напружується й одкриває вії. Ясний, білий, ніжний вранішній світ мружить очі; горять рожевим огнем візерунки на великих шибках, а за ними осміхається на вітках білий-білий пелехатий, як хмаринки, легенький іней. Усі ліжка вже порожні. Коло його — кацап Макєєв, радісний, червоний, заклопотаний, шарпає його за руку, за плече: — Вставай скорей, хохлина, — Аксана здесь. Щур радісно потягається, пригадуючи вчорашній вечір — слова товаришеві він бере за жарт. — Колядовать пришли дівчата із Киричанки, і она з ними, — радісно рапортує Макєєв далі. Щур схопився, мов вилили на його цебер води. Здавна було заведено, що різдвяними святами з села приходили дівчата колядувати паничам — стало ясно, що Макєєв каже правду. Щур кинувся мерщій одягатись. Товариш, не одступаючи, наганяв його, щоб дівчата, одколядувавши, не пішли часом із корпуса. Розчісуючи нашвидку чуприну, Щур поспішає вниз по сходах, забувши навіть, що замість черевиків на ногах у його соваються одні чиїсь калоші. А із класу долітає вже веселий гук, в йому одзначаються дзвінкі дівочі голоси, такі чудні й незвичайні у цьому похмурому будинкові. І радісно, і боязко Щурові, аж серце б'ється, і боїться тільки, щоб як-небудь не острамиться перед товаришами. «А що, як та Оксана та виявиться поганою?.. Може, я вчора не розглядів її добре?» — миготить у його думка. Влітає в кімнату. Замаяли зразу перед очима кольорові стрічки, червоні чоботи, рум'яні з морозу дівочі лиця. Розсипались дівчата по всьому класові поміж семінарами, пораються коло семінарських шахвочок, шарпають книжками, визираються в маленькі люстеречка. Похмура казарма — клас, незграбні столи й ослони в йому немов оджили, повеселіли. Серед гамору Щура помітили не зразу, а як помітили — увесь гомін умить підскочив на цілу октаву вгору. Оточили, сіпали за поли, кудись тягли, на когось показували руками. Незчувся, як і став щільно проти тієї дівчини, що вчора придивлявся до неї на мості. Оксана стояла засоромлена й одхиляла голову до стіни. Ох і прибралась же дівчина, виряджаючись до паничів: як стеблиночку, тонку та високу, обгорнуло сиве та шнурком мережане сукно стрункий її станок; горять як жар червоні чоботки козлові, міняться, сяють дукачі та дороге намисто на шиї, з-під чорного шовку на голові вибивається дівоча пиха — краща од шовку, темніша од ночі дівоча коса; а що вже теє личко, то хто його знає, які й малярі його малювали! Брови вишнурували, очі скарували, а на тому личкові білому-білованому та як калина достигає. Подивився на неї Щур і радісно засміявся: — Вона! Громом озвалась з радощів семінарська орда. І сидить Щур рядочком із дівчиною на семінарському столі, як на посаді. Кують дівчата колядки, величають їх. Оксану зорею взивають:
Чудно якось Щурові, немовби його вінчають оце із чужою дитиною. А під рукою щось ворушиться, озивається стиха, нагадує, що воно ж не дерево, не стовбур, а той стан дівочий, що годиться його пригортати. І видно із столу Щурові: не марнує часу й інша бурса — радіють, гомонять, як горобці, щебечуть коло дівчат. Всі пічкурі, що вже мохом поросли од зубрячки, підбадьорились, підсунули вище очкурі. І видно, як філософ і ворог жіночого роду Зоренко поважно, як учений професор, розглядає персні в кругловидої дівчини на руці. Навіть божественний та богомільний Савка і той підсипає якійсь чепурушці та реготушці зовсім не божественні речі десь у куточку. Гуде бурса, як рій... І відразу тоненько-тоненько заговорила у чиїхось руках скрипочка, як засміялась; крикнула, як на морі утка, мідна труба; загула, як пчілка, якась дудка; ревнув бас. Усе кагалом загуло, заревло. Далі — бринь-бринь!.. Усе сплелося в обіймах, легенько, в один лад — і вихрем полинув задирливий козачок. |