Оксана

Степан Васильченко

— Е-ех! — позіхнув хтось у гурті, аж луна пішла кругом. — Поборотися б з ким оце абощо...

— Гляньте — вже й Щур наш кудись почав стежку топтать!

— Де блукав, Щуре? — звертається до Щура один із семінарів.

Щур стомлений, сумний, усилу волоче ноги; сів на краєчку на лавочці, мовчить.

— Гляньте, хлопці, щось із Щуром нашим подіялось, — гомонить хтось; до Щура: — П'яний, чи що?.. Чи, може, хто побив?

Щур нижче схиляє голову й набирає таємничого, сумного вигляду.

— Що таке йому справді?

— Щуре, що тобі?

Щур зітхає важко-важко, смутно:

— Пропала Щурова головонька — от що! — невесело одповідає він.

— Та що ж таке сталося?

— Таке сталося, що доведеться, мабуть, помирать: дівчина причарувала!

Засміялися всі, загомоніли:

— Це тебе, Щурику? Як? Де?

Насторожились.

Щур почав розповідати.

Збились кругом Щура, слухають, примовкли.

Розповідає біду свою Щур, зітхає, журно головою похитує, та й сам собі вже дивується, чи це справді йому така туга, чи більше напускає на себе.

Стрепенулась бурса; де ті й позіхоти поділися — аж очі засіяли: запахло роботою.

— Та де ж вона? Та звідки? Та з себе яка?

— Кажу ж, що як крізь землю провалилась... Нічого тепер не знаю.

— А гарна, кажеш, дуже?

— Живу — не бачив, і умру не побачу такої! — гаряче одмовляє Щур. — Та ще й звуть Оксаною! Дівчата, чи не бачили, чи не чули про мою Оксану? — Передає він мову до дівчат, що веселим гуртом проходять під вербою мимо семінарів.

— Еге, упустив Оксану, тепер не впіймаєш! — жартують звідти — вони вже про те знають.

Бачать бурсаки — коли й жарт, то жарт цікавий: зашуміли.

— Хіба ж таки ми не знайдемо тії вражої Оксани? Гайда з нами, Щуре: ми її із землі тобі видеремо!

Знялися табуном, швидко, як горобці, полинули на село.

Рипить сніг, тріщать тини...

Уличка узенька, темна. Загнали в куток дівчат цілу валку — й тікати немає куди.

— А признавайтесь, дівчата, котра з вас Оксана?

Дівчата пручаються, регочуть, закривають хусткою лице.

— Сюди, Щуре! Може, оце вона, Оксана? Чи не оце вона? — Смичуть Щура на всі боки. Щур ходить по гурті, приглядається до чорних брів, до білого личка.

— Ні, не вона! — лунає смутно його голос.

— Кого вам треба, паничі? Може, ми вам скажемо! — питаються дівчата. Раді, що трапилась весела оказія.

— Оксани нам треба.

— Чиєї? Якої Оксани? Оксан, може, є багато на селі.

— Нам треба тієї Оксани, що найкраща за всіх.

— Нема в нас такої; ми всі — найкращі! — дзвенить на морозі веселий голос.

— Ось придивіться-но до нас!

Назустріч ішов другий дівочий гурт.

Половина бурсаків, мов по команді, наскоком побігла до другого гурту... Знявся гармидер. Через улицю перегукувались:

— А що, у вас немає?

— Немає. А у вас?

— Не видно.

— Та як же її впізнати?

— Щур, як упізнати твою Оксану?

— Подивися на очі — як серце заб'ється — ото й вона! — отак каже Щур.

— Ось сюди! У мене вже б'ється!

Регіт...

Тим часом дівчата знишка щось пошепотіли.

— Осьде Оксана! Я — Оксана! Тут Оксана! — Посипали вони як з мішка.

Із улички висипала третя тичба дівчат, почула теє й собі:

— Не вірте їм: Оксана осьде, у нас!

Незабаром скрізь по селу було повно Оксан. Бурса розбіглася по дівочих гуртках. Кождий шукав уже собі Оксани по мислі.

Сміх. Галас.

Гомін розплився по селу, як вода. Скрізь було повно співу й музики: мов заведені грамофони, лунали колядки, співав скрізь під ногами сніг, голоси гули, мов на органи грали.