Місяць у небі, білий дід старезний, — і той, здається, увійшов у змову з молодими. Бігає разом із ними; вони — долі, він — у небі: мотається — куди вони, туди й він. То з одного боку забіжить, то з другого, висвічує, допомагає шукати тієї Оксани. Засвітив окно десь, аж закуріло, іскрами мов зорями геть-геть сніги усіяв. Дмухнув, свінув на сад, що рясно білою повиссю вквітчався — і перед очима, мов із землі, первісний сивий ліс поріс, укутався буйним білим мохом. Стоїть Щур на роздоріжжі. Коло його — вірний товариш і земляк — Кушнір. Всі вже мали собі по Оксані — не знайшов тільки своєї Щур. Оббігали всі закутки в селі: мов привид який — зникла. Стоять думають. — А чи не піти нам іще туди, за міст? Напевне, вона звідти! — радить товариш. Щур вагається: смілива це річ — ходити за міст бурсакові, небезпечна. Коли ж і Оксану ще раз побачити пориває. Пригадалось, осміхнулося здаля мармурове личко... Хитнув головою: — Ходім! Місяць світить скелю. Під скелею — чепурненька хата з віконницями й ґанком. На порозі одчинених сіней стоять двоє дівчат. Підійшли до їх бурсаки, приглядаються. Дивляться на їх дівчата. Несподівано одна з їх плеснула в долоні. — Оксано, ось той панич, що тебе шукає! — крикнула вона в сіни. Серце в Щура забилось-забилось... Прожогом — у сіни; за ним — Кушнір. В сінях було тісно, стояв гомін і сміх, коли ж тільки вскочили туди бурсаки, — всі одразу змовкли. Було темно, проте було помітно, що там стояв цілий квітник дівчат. — А де тут Оксана? — голосно промовив Щур, розглядаючи дівчат у обличчя. — Тікайте, паничу! — шепнула якась затурбовано Щурові на ухо. — Що таке? — не зрозумів Щур. Зразу кашкет підскочив у його на голові і злетів додолу. Разом із тим заболіли в'язи. «Що за оказія?» — думає Щур, нагинаючись за кашкетом. Гупнуло щось поблизу, і такимо ж чином підскочив кашкет на голові у Кушніра. — Хто це такий? — сердито крикнув Кушнір. Аж тут несподівано посипались бухани й зашийники на товаришів з усіх боків. Зареготали невидимі в темряві баси; в кутку сіней блиснула в чиїхось губах цигарка, осяявши на мить чиїсь гаком закручені молодецькі уси. — Каменотеси!! — сполохано, як на пожежу, крикнув Кушнір і метнувся з сіней, як із огню. Щур за ним як вихор. Тікали скільки було духу, спотикалися, падали, губили калоші. «Дз! дж!» — шуміло вслід їм каміння й печиння. На заріччі, в другій частині села, де були порозкидані поміж скелями каменоломні, жили в чепурненьких міщанських хатках чорноокі парубки з італійськими прозваннями — каменярі, або каменотеси. З давніх-давен, чи не з того саме часу, коли було сюди з великого міста винесено семінарію, між каменотесами й бурсаками не втихала ворожнеча, як водиться, за дівчат. В пам'ятку бурсаків зберігалися згадки про гуртові наскоки однієї сторони на другу, про окремих героїв як і з того, так і з другого боку; зберігалися, поетизувалися і передавались з одного семінарського покоління в друге, як священні бурсацькі саги. Тепер був саме той час, коли після деякого замирення починали знову виявлятися перші іскри ворогування. Всі казали, що батава буде, та ще й незабаром. Дожидали тільки зачіпки. — Гей-гей до гурту — наших б'ють! — Покотився по селу бентежний згук на війну. По улицях, по хатах, де гуляли бурсаки, швидко бігали, як тіні, гонці. Стріваючи по дорозі товаришів, вони нашвидку щось їм казали, а ті зразу, навіть не прощаючись, кидали своїх дівчат; кидали й бігли кудись за старий семінарський сад, туди, де він виходив глухим своїм краєм у поле. А там під старим барканом коло маленької, забитої гвіздками хвірточки з саду, виблискуючи на місяці оксамитовими околишами семінарських кашкетів, стояла, як із землі виросла, бурсацька громада. |