Авіаційний гурток

Степан Васильченко

— Ну, а я вже думала так, — в жарт не в жарт почала вже весело молодиця, — тільки застану, що він тут отирається без роботи, — так і займу лозинякою: ви ж таки подумайте — схопився зранку, не поснідав, куска хліба не взяв — повіявся. Жду обідати — нема, жду полуднувати — нема. Та що ж це за лихо таке? І це щодня. Давай, думаю, піду хоч лозиною зажену! — До Петра. — Ну, скажи мені, оце ти і їсти не хочеш?

— Ми вже їли тут.

— Видно і по вас, що їли, бач, аж очі позападали. — Озирнула всіх, похитала головою, мовчки вийшла за двері і незабаром уносить: величезний горщик ряжанки й цілу хлібину, ложки. В хлопців аж очі заблищали — раптом почули в собі вовчий голод.

Поставали кругом столу, тьопають, аж виляски ходять по майстерні. Дякують та прихвалюють.

— Та й що ж це таке буде у вас, що он аж люди загомоніли в селі? Літати, чи що, надумались? — розпитує.

Петро Михайлович починає розповідати їй про моделю. Слухає, усміхаючись, але очі уважні.

— А вражі люди аж гудуть: нащо воно того вчитися, який із того толк? Щоб колись ото полетів та шию собі зломив. Ну, а я, правду кажучи, люблю, як ото воно гуде над головою. Отак би й полетіла, коли б хто узяв! — Усміхається.

— Ось ми, як колись збудуємо аероплан, — мимрить Андрій з повним ротом, — посадимо вас і полетимо з вами аж за море-окіян.

— Ой не дуже тільки далеко, щоб хоч назад утрапити.

Сміються.

Як виходила, до Петра Михайловича:

— То ви вже, Петре Михайловичу, не дуже томіть їх... Хоч обідати пускайте. А то мій уже зі сну говорить. Оце якось побудив усіх. «Стерно, — кричить, — стерно зламаєш...»

Прощається:

— Ну-ну — побачимо, яке з цього пива та вийде диво... Може, тільки потуманите людей, та й по тому. Тоді й додому не вертайся. Чуєш? — посварилася на сина. Засміялась, пішла. Ніби аж повеселіло, поясніло в майстерні. Петро Михайлович до Петра:

— Ти б свою матір грамоти навчив.

Петро:

— Вони трохи грамотні.

— Ага, тож-бо то й є, — промовив Петро Михайлович.

Минуло кілька днів. Зробили кістяк рами. Наробили поперечин, але ніхто з майстрів якось не був певний того, що їхня робота до діла. Взялися робити підтримні поверхні. Робота, що вимагає пильності, уваги і важкого терпіння... Члени гуртка, що приходили вчитись і допомагати, дивились на роботу з недовір'ям і починали говорити між собою, що з цього нічого, мабуть, не вийде. В селі почали вже глузувати, питали то одного, то другого хлопця: «Коли ж це ви будете вже літати?»

Проходив якось Петро повз крамницю. Латка побачив його, кивав ручкою, сам п'яненький:

— Ну як? Швидко ваш аероплан буде готовий? Я щодня виглядаю...

— А вам нащо?

Латка хитро посміхнувся:

— А я думав музику найняти, щоб марша грали, як ви будете летіти.

І справді, щось таке надумав він. На майдані завжди грались діти — пасли поросят, гуси, качки... Латка гукнув їх до крамнички, щось довго гомонів з ними, сміявся, на школу показував. Після того діти завжди, коли побачать школярів, кидали гратися й починали дражнити:

— Літуни, літуни, ідуть без штанів.

Хтось навіть склав на селі вірші і пустив між люди. Чи не сам, мабуть, Латка:

А у нашому селі
Завелися літуни.
До неба літали...
Та в болото впали...

Ні Петро, ні Матвій не звертали на це уваги, але Андрій, гарячий і гонористий, турбувався, лаявся!, кулаками сварився...

— Ну-ну! Побачимо ще!

Але незабаром почали помічати за ним щось інше.

Руки були в нього умілі, зрозумів він усе швидко, і робота в нього завжди кипіла. Приспівував, сміявся, пританцьовував, а то зразу помітили — чогось осуворін до роботи, став в'ялий, — сам не робить, тільки все критикує, до всього чіпляється...

Одного дня зовсім не прийшов у майстерню.

Доручили Матвієві довідатись — чому. По обіді прийшов Матвій, сумний, задуманий. Розповідає: переказував Андрій, щоб його виписали з гуртка.

— Чого?

— Казав, що з цього нічого не вийде, тільки слави наробимо. Тепер бігає з малими дітьми та змії пускає. На всьому його кутку змії аж гудуть, цілу повітряну флоту розвів.

Сів коло столу Петро Михайлович, задумався. Пожурилися хлопці... Якось уже й робота не йшла до рук. Скучно без Андрія, та й робота без нього надовго затягнеться... А може, ще й не вийде нічого...

Петро Михайлович ніби догадався про їхні думки:

— Коли й у вас, хлопці, теж є така думка, то кажіть зразу.

— Чи вийде що, чи не вийде, а кінчати, я гадаю, треба, — роздумливо казав Матвій. — Взялися, повинні кінчити!

— Ні, справа таки вийде, — після задуми гаряче промовив Петро, мало не стукнув рукою, — мусить вийти! Будемо кінчати.

— А до того я ще скажу вам, хлопці, от що, — промовив Петро Михайлович, — не будемо варті ми доброго слова, коли будемо кидати на половині свою роботу. Путящого робітника так із нас ніколи й не вийде. Ні характеру, ні волі, ні витримки... Так і будемо цілий вік починати і не кінчати. І вийде з нас не активна людина, а якась ганчірка. Тому моя думка теж така: що б не було, а діло довести до краю. Хай протягнеться ще місяць, два — все одно. Зразу не вдасться робота, розпитаємось у тямущих людей, почнемо наново, а не будемо кидати, не будемо розкисати. Під боком у нас Київ, а в Києві люди, які нам охоче допоможуть: чого самі не доберемо — поїдемо, повеземо до Києва; не буде за що — пішки підемо... І коли твердо захочемо, я певний у тому, ми справу доведемо до бажаного краю. Кажіть, не покинете діла, поки на половині?

— Не покинемо, хіба вже не знаю що.

Гаряче стиснули один одному руки.

Незчулися, як у роботі пролетіло скілька днів.

Зробили нервюри, приготували поперечини, подушку. Коли нервюри стабілізатора й підтримні поверхні були прироблені до своїх поперечин, почали натягувати на них полотно... Прийшлось добре — діло йде як слід.

Приходили рано, розходились на ніч. Часом при світлі працювали. Вже й не чули, що там і говорили про них на селі. Часто то один, то другий і ночувати залишались у школі. Зробили стерно поворотів, стабілізатор... Озирнули свою роботу — повеселіли, підбадьорились. Зразу якось почули, що діло на лад іде, що в них щось вийде.

— А знаєте що, хлопці? Коли буде у нас справа і далі так іти, — радо потираючи руки, казав Петро Михайлович, — через два-три дні у нас моделя буде готова.