— Правда, — загули, — сідай, Андрію, на своє місце та більше так не роби! Андрій, червоний і радісний, швидко сів на своє місце. Одчинили збори. За почесного голову обрали товариша Миколу. Вітали його бурхливо, радісно. Подякувавши за честь, товариш Микола сказав промову, коротеньку, але щиру й гарячу. Він казав, що сьогоднішній день для нього справжнє свято, що в нього зростає певність і віра у розвиток, у велике майбутнє авіаційної справи у нашому краї, коли він дивиться на ці молоді, ще дитячі завзяті обличчя. Казав: «Коли ви, діти, змогли вже в своєму селі порушити між дорослими селянами цю великої ваги справу, що ж зможете ви зробити тоді, коли набудете сили й знання й коли з такою любов'ю й завзяттям оддастеся справі авіації». Закликав поширювати свою роботу в школі і в селі, учитися, набирати членів, поширити в селі осередок допомоги авіації. Обіцяв держати з ними зв'язок, допомагати всім, чого буде треба. Радив тепер же накреслити план дальнішої роботи. Андрій відразу загорівся: — Далі, я гадаю, нам треба збудувати справжній аероплан. Всі засміялись. — Ого, куди вхопив!.. — Аероплан не аероплан, а планер, я гадаю, ви могли б тут збудувати, — промовив літун. — Планер! Планер! — загули збори. — Щоб літати, як Яковчук! — Стійте, — спинив усіх Матвій, — будувати, то будувати, але з чого ми будемо будувати? На які кошти? Всі примовкли. — Справді. Це питання цілком слушне, і його треба уважно обміркувати, — сказав товариш Микола. Далі товариш Микола запропонував, щоб хто-небудь із членів гуртка списав усю роботу гуртка коло моделі, псі пригоди, які довелося пережити гурткові, й одіслав у редакцію авіаційного журналу «Повітряна флота», що видає його Центральне правління товариства авіації та повітроплавства у Харкові. Зрештою вийняв авіаційні значки і роздав членам гуртка. Дійшовши до маленької Марійки, він спинився здивований. — Невже й ця дівчинка — член вашого гуртка? — Аякже. Член, та ще й активний. Це наш бібліотекар! Погладив по голові, дав і їй значок. Так і спалахнула вся з радощів, а очиці так і прикипіли до блискучого значка. Коло дверей стояло душ із п'ять учнів, не беручи участі в зборах. — Це теж із вашого гуртка? — Ні, це прийшли записуватися у гурток. — Ого, зразу п'ять душ! — Е, це ще не всі... — Почали рахувати, хто ще казав, що хоче записатись у гурток. — ...І Микита, і Петренко, і Кошіль, і Гончаренко, і Василь Підгірний, і Макар Підгірний... — Дивіться, який урожай у вас сьогодні, — сміється літун. Тим часом Андрій щось гаряче почав шепотіти між товаришами, показував значок, махав руками, доводив щось, позираючи на Петра Михайловича. — В чім річ? — помітивши це, спитав товариш Микола. — Петро Михайлович теж член нашого гуртка. — А, правда. Я й забув. — І товариш Микола, сміючись, подав значок і Петрові Михайловичу. Той теж засміявся, а потім поважно пришпилив значок до тужурки. Поруч Петра Михайловича стояв дід Назар; товариш Микола подивився на нього, подивився на учнів. Всі зрозуміли: «Дати й дідові?» — «Дайте! Дайте!» Дід почервонів, засоромивсь — тікати; придержали, до свити причепили. Посипались оплески, вигуки, радісний сміх... Товариш Микола сказав, що, на великий жаль, він мусить зараз одлітати, і став прощатись. Веселою гурмою висипали із школи, пішли до машини. Як одлітав аероплан, кричали: — До побачення! До побачення!
XVI
В НЕВІДОМІ СВІТИ Зайшла ніч, але село ще не спало. Чути було сміх, гомін, парубочі вигуки, десь у вербах дівочі співи. Зайва, не витрачена за день сила дзвеніла й гула, шумувала в селі, розгонила сон і тишу. А вгорі без ліку блискучі далекі світи зоріють. Все небо, здається, двигтить і тремтить такою незміримою силою енергії, такими могучими невідомими законами-таємницями, що з давніх-давен хвилюють людину, будять думку; зорі тягнуть до себе, надихають бажанням піднятись до них... На горі за селом росте над ровом стара груша, що її знають в селі і що на ній побували малими теж, мабуть, усі. Спереду темніє смуга: через поле стояв ліс. Над лісом жевріє Марс, як жарина. Під грушею чути тиху, спокійну розмову... — А я читав, що один вчений подавав таку думку: зробити таку гармату, щоб стріляла на сотні верстов, і зробити велике ядро, в якому можна було сидіти людям. — Зажди, а чим би вони дихали там?.. — А дихали б вони он як... З біноклем у руках, з блискучими значками на грудях сиділи на рові Петро й Андрій. Дивились у бінокля на Марс, говорили про те, що, певне, живуть там якісь живі створіння, можливо, розумні, що колись людський розум дійде до того, що знайде спосіб, як завести зносини з цією планетою, що невпокійний людський дух, раз пробудившись, вже ніколи не перестане пориватися туди. — Може, багато буде невдач, катастроф, жертв, але це не спинить уже людину! — казав Петро. — А ні! — згодився Андрій. — Ти ж таки подумай — побути там, де ще ніхто ніколи в світі не бував! Дізнатись про таке, про що, поки світ стояв, поки жили люди, ніхто не знав, не відав!.. — Подумаєш — аж мурашки полізуть... Здається, все б за це віддав, все покинув... — Так... є за що хоч би і вмерти!.. Затихли, задумались. — Я тепер розумію того Ікара, що не послухався батька і полетів до сонця... — Якого Ікара? — А ти хіба не читав? Це є така стародавня казка... І Петро почав розповідати одну з відомих найкращих старогрецьких легенд про того відважного хлопця, що рискнув життям, щоб побачити сонце, полетів до нього і впав у море. А Марс вибирався над лісом все вище й вище. |