Авіаційний гурток

Степан Васильченко

Мало не силоміць випхали наперед високу, струнку молодицю, ту саму, що приносила хлопцям у майстерню горщик ряжанки. Засоромлена, червона, аж пасмо коси вибилося з-під очіпка, а очі сяяли сміливо й весело. До Петра:

— Ну, сину, коли гинути, то гинути разом. Що там не буде — полетимо!

— Оце так! Мати з сином... Оце молодиця!

Тим часом літун заохотив собі на допомогу кілька душ людей, школярів, нашвидку поясняв їм, як треба буде пускати аероплан. До матері й сина:

— Ну, тепер, сідайте! Сюди ось... — Вийняв годинника. — Без чверті чотири!

Тетяна, сідаючи, весело й схвильовано до людей:

— Ех, хоч раз у житті вирвуся з цього пекла! Прощавайте, люди добрі, не згадуйте лихом!

Кругом загоготіло:

— Це родимий літун! Вона й дівкою була угара!

— Гляньте, то їх прив'язують, чи що б то?

— Аякже, щоб часом перекидя не полетіли!

Матір і сина поприв'язували, наділи на голову шапки з довгими ушима, літун дав їм поради, як себе тримати під час літання, тоді заліз у аероплана, покрутив стернами й крикнув щось механікові. Той декілька разів повернув пропелер... Зашумів двигун, загув гвинт. Механік з допомагачами вхопили аероплан, держали, як дикого крилатого коня, що поривався летіти...

— Пускати?..

— Заждіть! Заждіть! — наузбіч проштовхувався якийсь дід з мішком під пахвою. Кричить: — Купіть мені, коли вже таке, то, будь ласка, півпуда солі у Києві! Там дешевше, ніж у нашого Латки! Купите? Все одно дурно будете літати!

Сміються кругом, сміється літун, рукою махає — давай, мовляв. Дід кинув мішок, літун підхопив його, поклав на аероплан. Гукнув:

— Півпуда солі? Добре!

Перегукнувся знову з механіком... Крикнув:

— Пускай!

Пустили. Аероплан покотився по землі, одірвався од неї, помчав угору.

Глянув Петро униз — серце замліло.

Механік, люди, майдан, школа — все шугнуло вниз, як у провалля... І здається, що аероплан гуде, дирчить у повітрі на одному місці, а під ним тоне, летить кудись усе: і ліс, як бур'янець, і озеро, як чорна на штанах латка, і все село маленьке, як малюночок на папері.

— Де це ми?

Кругом люди, гомін, сміх... Трава. Якісь будови...

Либонь, це той самий аеродром. Так ніби хтось могутній перекинув їх із села аж сюди... Встають, ноги тремтять. Літун гукає на когось:

— Автомобіль у нас вільний?

— А що таке?

— Після скажу...

Гуде автомобіль.

Сіли. Загув.

Летять мимо телеграфні стовпи, крамниці, будинки... люди піші, люди на возах... трамваї, височенні будинки.

Задирчав автомобіль. Став. Перед очима — скляні двері, над ними великими літерами:

Літун із дідовим мішком з автомобіля — у двері — сховавсь...

Дві-три хвилини — виходить із клунком. Крикнув автомобіль, мчить...

І вже перед очима знову аероплан...

Скілька хвилин і...

«Дрр...»

Затремтів птиця-звір, і вже внизу сади, як бур'яни, Київ, як невеличкий малюнок, менший, менший... зник...

В селі не розходились люди, посідали коло школи, дожидали. Повільно гомоніли про міське життя, про сільське, про нові порядки. Позирали на небо, прислухались. Механік вийняв годинника, заклопотано заглянув у нього:

— Двадцять п'ять хвилин пройшло — час би вже...

— Так швидко?! — дивуються.

— Треба, щоб уже вертались, — певно, з тією сіллю забарились.

Жартували з дідом:

— Ні солі, ні мішка...

Аж ось один із школярів:

— Гуде...

Схопились з місця — всі на майдан, попіднімали голови вгору.

Дивляться, шукають у небі очима. Радісно:

— А он же й він!

— Де? Де? Ага! Бачу!

Підлітає аероплан, гуде радісно, весело, бадьоро... Виходять.

Обступили, оточили:

— Ну як? Ну що? Дуже страшно?

Петро й мати сміються, точаться, як п'яні:

— Як тепер чудно тут! Немовби й село не те...

Хтось згадав:

— А солі дідові, мабуть, не купили?

— О, я й забула — єсть.

Передають дідові клунок. Всі до того клунка:

— Гляньте! Справді! Де купували? Почім? Бачте, діду, це б пішки коли б ви доплентались до Києва?

Дід подививсь на аероплан, подививсь на клунок, подумав і до людей:

— А чи знаєте, що я вам скажу, люди добрі? Єй-право, мабуть, з цього діло буде!..

Перед тим, як одлітати, літун зайшов у шкільну майстерню. Там зібрався весь авіаційний гурток. Члени гурткової президії, Петро й Матвій, закінчили цієї весни школу, і на їх місце треба було обрати інших. Голова гуртка, Петро, одкрив збори. Озирнувся — нема секретаря.

— Секретар! Де ж секретар?

Андрій стояв осторонь, як чужий, чогось невеселий, задуманий.

— Я ж... виписався з гуртка, — стиха промовив він.

Всї якось про це вже й забули були, тепер згадали.

— Як же тепер? Другого вибирати? Чи, може, знову приймемо Андрія? Як ти, Андрію?

— Коли приймете знову, то я...

Загули:

— Прийняти! Прийняти! Він усе ж багато працював коло моделі. Він і моделю догадався, як пустити. Прийняти! Голосуйте!

— Заждіть, товариші, — спинив їх Петро. — Андрієвої заяви ще не розглядали наші загальні збори, і коли він зараз зречеться її, то нам не треба буде й голосувати, я так гадаю.