|
Авіаційний гурток
Степан Васильченко
|
Справжнє ж велике значення авіації — не в тому! — Далі він говорив про те, що авіація, яка служила до останніх часів для військових потреб, незабаром буде служити культурним і науковим цілям. — Вже й тепер, — казав він, — почали будувати аероплани й дирижаблі для перевозки вантажу й пасажирів, для наукових дослідів. Прийде час, і вони будуть служити для зносин між далекими країнами, що між ними лежать пустелі та непроходимі ліси й болота... — Казав про те, що і в сільському господарстві теж авіація буде мати значення, що вже й тепер в Європі і у нас навіть із аеропланів фотографують землю й роблять межові плани, труять сарану на полях... — Зразу навіть трудно уявити собі, — казав він, — скільки всякого полегшення, скільки користі принесе людині авіація.
Слухають уважно, але погляд гострий — помітно, не дуже ймуть вони цьому віри. Зітхає хтось: — Ехе-хе. Коли то тільки буде цеє... — Та чи й буде... — Як же воно не буде, коли вже воно майже є в людей. В Німеччині після війни вже почали будувати пасажирські й грузові дирижаблі, які хоч і не так швидко літають, як аероплани, зате можуть піднімати до 2000 пудів вантажу. — 2000... — загуло в натовпі. — Ой щось мені того... — Авіація росте неймовірно швидко, — казав далі літун, — ще недавно вважали, що найбільше без перепочинку аероплан може літати 25—26 годин, але в Америці вже літають більше 37 годин. Тепер аероплан без перепочинку може пролетіти до 3000 верстов, а за одну годину може пролітати мало не 400 верстов. Загомоніли гаряче, замахали руками: — Не було цього й не буде!.. Що він морочить голову, 3000 верстов... Де це видано? Це він уже трохи теє... — Товариші, я не байки прибув вам провадити. Кажу те, що люди давно вже знають. А це видано було, щоб до вас у село прилітали з Києва? Що це, байка? Тож і школярі: — А пароплав — байка, а машина — байка, а оце-о — байка? — показують на свою моделю. Притихли. Стриманіше: — Не знаю, хто тільки буде на ньому літати? — Хто буде літати? Будьте певні, всякий полетить. Колись, як повелися були залізниці, хіба наші діди не виходили з попами та з корогвами проти потяга, як проти нечистої сили, а тепер що ми бачимо — часом не дотовпишся і в вагон. Що? Може, неправда? Сміються. Пом'якшали. — Ми їздимо по залізниці, плаваємо пароплавом, любісінько будемо літати в повітрі. Та коли зважити добре, то на аероплані далеко менше буде небезпеки, ніж, скажемо, в потязі. Вже й тепер кажуть, що з аеропланами менше буває катастроф, ніж із потягом. Повеселіли, жартують. — Воно, правда, тут гайки вже не одкрутиш. — І моста не зірвеш... — І насипу ніякого, й ремонту не треба — вигода видима... — Треба сказати, що тепер будують такі аероплани, що можуть сідати не тільки на землі, а й на воді. Так звані гідроаероплани. Лети, куди хочеш — через моря, через пустелі, через непроходимі хащі... Один не втерпів, здвигнув плечима, усміхнувся: — Це зовсім, як у тій казці. Оце якось мій школяр купив книжечку про Іванушку-дурачка, так там те ж саме: сів на горбоконика, не вспів озирнутись, як уже і в столицю дімчав!.. Сміх. Хтось додає: — А я читав, як один іще на такому килимку летів... Почали гомоніти, сміятись. Сміявся й літун. — Бач, про це ви знаєте всі, а про справжні чудеса ніхто й не чув! А я ще скажу, — казав він далі, — що й у казці не вигадано нічого кращого од аероплана. Навпаки, на аероплані, мені здається, далеко зручніше літати, ніж на різних кочергах, мітлах, жлуктах та килимах. Там сиди, та й трусись, та держись. Сміються всі. — Та ще й добре держись, — уставив хтось. — Що? Мо’, доводилось? — Сміх. Інші: — Та годі! Тут діло, а вони... — Інше діло на аероплані. От, скажемо, тепер у Парижі: треба вам у Лондон, купуєте собі квиток, увіходите, як у вагон... Повно людей, в кріслах, на канапах порозсідалися, книжки, газети читають. Підняло, понесло вас — вам байдужісінько. На протязі всієї аеролінії, що тягнеться на 380 кілометрів, у різних місцях прив'язані аеростати, що вказують дорогу — вже не зблудить. Кожних 60 кілометрів — аеродром; там — станції, полустанки з сигналами, з маяками. Про якусь небезпеку вам і в голову не приходить. Подорожуючи, розмовляєте радіом з тими станціями, над котрими пролітаєте, розпитуєте передні станції про погоду чи слухаєте концерти — чи то з Парижа, чи Лондона. Поки те-се — незчулись, вже й у Лондоні. Ні, я все ж таки з більшою охотою полетів би на аероплані, ніж на якомусь жлукті, — додав він, сміючись. Довго ще говорили, часом жартували, сміялись, але помітно вже було — думніші стали очі в людей, більш довірливий голос. Кінчив літун побажанням: — Хай же живе наша червона авіація, хай росте, шириться вона у нашому багатому, талановитому краї! — Шукав очима школярів-авіаторів. — Хай живуть молоді піонери, що кинули у вашому селі перше проміння свідомості щодо цієї великої, для всякої країни необхідної справи! Дехто аж загорівся: — А що? Хай і наших знають! Наша Ковалівка теж не абищо. Молодці школярі. — Слава! Слава! — Вхопили на руки Петра, Андрія, Матвія, далі всіх членів авіаційного гуртка, більших і малих, гойдали вище голови.
XII
В КИЇВ ПО СІЛЬ — Громадяни! Товариші! — махає руками літун. — Увага! Маю ще вам сказати дещо. Помалу затихли. Усміхаються. — Хто хоче проїхати на аероплані до Києва й назад? Можна взяти двох — одного з більших школярів, другого — коли із дорослих хто охочий. Хто сміливий? Хто на голову міцний? Зашуміли, загули, і незабаром із членів гуртка вийшов наперед Петро, якого товариші вибрали одноголосно, схвильований, радісний. З дорослими справа улагодилась не так швидко. Всі хотіли, але всі боялись. — Хай ось Максим Мичка летить: він на морях плавав. — Ні, Мички шкода — дітей багато, хай летить Григор — він бурлака, у нього ні жінки, ні дітей... Регіт. — А жінкам можна?.. — Можна! Зацокотіли, тоненько загомоніли жінки: — Марусю! Бабу Грибиху! Тетяну! Москалівну!.. Веселий чоловік: — Люди добрі. Прошу вас слізно: беріть мою!.. Хай голови не гризе мені! — Тетяну! Тетяну!.. |