Талант

Степан Васильченко

Два тижні вже ми не бачили Тетяни — прийшла.

Зразу в грудях затремтіло. Лінь, соняву мов свіжою водою змило. Пориває бігати, сміятись...

Сам дивуюсь:

«Ого! Та й що це зо мною?»

За стіною весела про щось суперечка... Долітає Андрієве зіпання:

— Тетяно Гнатівно, дайте нам лекцію закінчити. — Далі люто: — Тетяно, що-бо ви робите! Хрест мене вбий, сторожа гукну!..

...Шелестять папери, пищать ніжки стола чи стільці, а далі: лясь! лясь! — звук паперів об мостину...

— Пробі, рятуйте! Розбій!

Діти голову вгору, наструнчились:

— Дуріють! Дуріють!..

Махаю рукою:

— Цс...

Вщухли...

За стіною дуріли: почалося якесь борюкання, тупотіння, придушений сміх... риплять парти, гуркотять двері... Вкінці — радісний вигук перемоги.

— Отам собі прогуляйтесь.

Затихло.

В коридорі чути тихі, мов кошачі, ступні...

Хтось із дітей радісно, на весь клас:

— Сюди йдуть!

Стукнуло в грудях: «Чи не сюди, справді?»

Так.

Тихо, крадькома одчинило двері, на порозі вона... Коса набік, лице шаріє, як не займеться, поблискують очі — злодійкувато озирає клас.

Діти в галас:

— До нас! До нас!

Набираю ділового вигляду, впиняю. До Тетяни сухо:

— Ви до мене, Тетяно Гнатівно?

Заскалила око:

— До вас.

— Діло маєте?

— Маю, — запишалась.

Помічаю — одмінилася за ці тижні, мов не вона: не та мова, не той сміх, погляд сміливий, насмішкуватий.

— Не полохайтесь — я на часинку. — Іде до стола. Стала близько поруч. Зразу не каже, чого їй, нагинається над столом, дивиться: — Що це у вас за книжка?

В грудях загуло, як у млині, гаряче в лице... Луплю очі на книжку: чорт її знає, що воно за книжка!.. Перегортаю палітурку — тьху! — задачник.

Подивилась, одсунула набік.

— Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. Обіщаєте зробити?

— Що саме?

Позирнула на школярів, нижче схилила голову, почала говорити швидко, гаряче, таємниче. Що саме — зразу незбагну: пасмо шовкового волосся пече мені щоку, як огнем. Тільки по деяких окремих словах починаю дещо розуміти. Збираються виставляти десь «Наталку Полтавку»; вона — Наталка, я мушу грати Петра.

Зазирає у вічі:

— То згода? Кажіть, згода?

Почуваю, що кудись поплив. Хочу за що-небудь вчепитись, — не маю за що... Легкодухість опанувала зразу якась безсоромна, неймовірна: махнув би рукою на клас, на школярів, на все...

— Заждіть, — пригадую, аби тільки сказати, — ми ж умовлялись колись, що, як одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.

Махнула з досадою рукою:

— Ой, успіємо... — І знову тихо, лагідно: — Ну, кажіть — згода? Чуєте, «Петре»?..

Одступила назад, стала в позу, мрійно, захоплено:

Підеш, Петре, до тієї,
котру тепер любиш...

Рясно заляскотіли оплески в класі:

— Ще! Ще! Ой, як же ловко, ловко!

За стіною гукає з свого класу Андрій:

— А все ж таки з цього нічого не буде: отець Василь розжене вашу банду.

Тетяна кидається, як бойовий кінь, очі загорілись рішуче, завоїсто.

— Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!.. — посварилась кулаком.

Діти:

— Що це буде? Що це буде?

Тетяна вийшла на середину класу, рішуче:

— От що, діти! Зараз ідіть усі додому, а прийдете знову аж у ту неділю прямо в театр. Вийшов такий наказ.

Галас, писк... Дехто з дітей — за книжки.

— Тетяно! Тетяно Гнатівно! — гримить за стіною Андрій. — Ідіть на часину сюди.

Примовкли.

— Чого?

— Листа забув вам передати, швидше!

Тетяна йме віри, помалу виходить із класу. На порозі спинилась, до мене:

— Глядіть же не зрадьте... — Далі приплющила очі, простягає руки: — «Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитается десь у нужді та в горі і забув про свою...»

Пішла.

Трохи згодом чути: дзень — ключ у замку і далі енергійна із-за стіни Андрієва команда:

— Замкніть двері!

Діти духом почули зрадливу Андрієву думку і з дивною легкістю перебігають у ворожий табір: з гуком, із галасом повискакували із-за парт, почіплялися за клямку:

— Держіть! Давайте ключа! В’яжіть мотузком!

З коридора почало щось дьоргати, та було вже пізно: хтось із школярів витяг з-під парти якогось патика й засунув за дверну клямку:

— Так оце ви такі до мене? Ну добре ж! Прийдете в театр — ні одного не пущу...

Погомоніла за дверима, пішла ніби.

Діти не одходять од дверей, попрнхиляли уші, дослухаються.

Один підняв пучку вгору, повертає шустре личко, нишком, таемниче:

— Вони ще тут...

Справді, одчувається, що у цій тиші є ще хтось задуманий, молодий.

Хвилинка. Чуємо — так: луною пішло по коридору, мов там десь у кінці заговорила тиха-тихенька струна:

Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?..

Порвалось...

Притаїли дух, заніміли...

Так хочеться, щоб іще бриніла ця дивна струна, аж серце б’ється. Дожидаємо — нема. І відразу чогось одчулося, що тиша за дверима опорожніла.

Хтось визирнув у вікно:

— Пішли! Он-он пішли поза повіткою...

Подивився: тільки-тільки майнула синенька блузка поза шкільним садом.

Визирнули сумні стіни в класі, свінули такою нудьгою, що не знаю, куди подів би очі. Жаль, досада, злість, а чого, на кого, того до ладу і сам не скажеш. Пориває порозкидати книжки, порозчиняти всі вікна й двері... Ні, діла не буде, день мусить пропащий бути...

Пускаю діти додому.

Дотягнули до іспитів; школа опорожніла. Надійшов час, коли ми, ще по давній нашій умові, мусили щиро взятися до своєї підготовки. Згадали про Тетяну: давно вже вона очей не показувала. Переказували — не прийшла.

Зрештою Андрій довідався:

— Ну, тепер нашої Тетяни й на налигачі сюди не затягнеш.

Розповідає: справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наїхали із Києва гості, між ними — небіж пані, студент... Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір’ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує.

Додає смутно:

— Шкода дівчини, я все ж таки думав, що з неї щось буде...

Трохи згодом:

— А студента того я знаю...

Поговорили, посумували.

Далі:

— Ну що ж, — шкода не шкода — ми вже тому не зарадимо. Треба до своєї роботи братися.

Стрепенулися, мов живою водою окропило: де та й сила взялася, бадьорість.

Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси, молоді принади, каменем на все літо сісти за книжки.

Квітувало жито, красувалося...

Здавалося, сторінки книг горіли під нашими очима. І вдень і вночі, і вдень і вночі.

Ніби тільки крізь намітку бачили, як сади одцвіталися, як майнула крилами, одлетіла весна. Заглянеш до його в кімнату: сидить над книжкою, як муровина, непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховає, глитає, як жеретія.

Гукнеш:

— Андрію Марковичу!

Не одриваючись од книги, сердито:

— Га?

— Чи є ще порох у порохівницях?

Підводить голову: лице примарніле, чуб поплутаний, очі — туман застеляє... Коротко, спокійно:

— Хватить.

І знову лице в книжку, суворе, непохитно рішуче.

Ніхто до нас, і ми ні до кого. Заглянув тільки чогось разів зо два Запорожець, затурбований, не п’яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав на ліжку, курив, щось думав... Далі, чогось червоніючи, попрохав одного підручника для якогось свого товариша, пішов.