І попливли мимо моїх вікон ночі за ночами, проносили огонь і отруту. Співали півні за півнями, гасились заходи, за світанням розцвітали рожеві світання, дні спліталися в тижні, одлітали... Сиджу... В кімнаті тихо. На столі свічка шелевіє. Перед очима книжка... Тихо, тихо в кімнаті... Причувається: за спиною коло порога стоять мої жарти, і сміхи примовклії, мов пустуни-школярі, що навколішки поставлені. Короткий кашель... скрипне стілець, шелесне перегорнута сторінка — і здається, десь під дрімотами заворушиться хтось інший, невсипущий. ...Підходжу до вікна, прочиняю трохи віконницю, дивлюся в щілинку: «Чи не світає?» Небо темне, ночнеє; місяць не гасне, яскриться. Ні, ще не світає. Стою ще хвилинку — не можу одірватися, високо-високо в небі пливе самітна хмаринка: як та ночна казка, до місяця підкрадається, в прозорих шатах, в намистах, у срібних перах... Підкралася позаду, засяяла і хвать — місяцеві лице, мов руками, затулила, — і все внизу затьмарилось, засоромилось... Зітхнув, вікно причиняю: «Ні, ще не розвидняється...» Знову до стола... Хвилина, друга — потонув у глибині мережаних рядків... Щось шкряботить у віконницю — слухаю, мов крізь сон... Гуркотить віконницею — чую й не проснуся. І раптово ударили живі слова... Слова, що ними обізвалася до мене німа перед очима стіна: — Ви ще й досі не спали, книжник і чернець?.. Кидаюсь, зразу не вгадаю звідки, озираюсь: вікно одчинене. В його ніч зазирає, як срібне по шовку вишивання, а на його тлі у квітках, у намистах — засватана дівчина Наталка... — Тетяна?.. Сміється: — Я вас налякала? — Далі: — Ось ідіть сюди. Швидше. Виходжу. Сидить, схилившись, на шкільних ганках. Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очі сяють, палахкотять уші. Не знає, що почать, сміється: — Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама-самісінька, а мені здавалось, що за мною музики грають, співають... Як хороше, боже, як хороше на світі! Несподівано до плеча горнеться, очі склепила, сама, як у огні. Ворушиться якась тривога. — Що таке вам, Тетяно? Підводить голову, розплющує очі. — Думаєте — п’яна? — похитала головою. — Ні, неправду кажуть люди — не пила й не буду пити. В очах промайнуло ясне й правдиве. — Слухайте... — І хоче вона щось сказати, і боїться: ні, ні, може, цьому ще неправда... — Слухайте... тільки не смійтеся з мене, дурної... — Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: — Кажуть — у мене талант... Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося. А вона — схилила, як сирота, голову; здалося — гірко плаче. Підвела очі: горять радощами, як золоті темної ночі зорі. Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектаклю всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї — талант... Що так не слід його занехаяти... Обіщали в город одвезти... учитись... Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити. — Ви поїдете в город? Зітхає: — Ой, поїду... Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє та й кашляє. — Андрію Марковичу, сюди йдіть! — А чого там? — озивається суворо, так ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже. — Та йдіть до гурту — тут скажемо. Виходить поважно, держиться суворого діловитого вигляду, а в очах цікавість аж світиться... — Що це у вас таке веселе? — питає ніби знехочу, а в самого очі так і стріляють — то в мене, то в Тетяну. Кажу я, каже Тетяна, — розповідаємо наперебій. — Що? Талант? Який талант?.. Слухає: нахмурені брови, неймовірний вигляд, а вже чогось зашарілися кінчики ушей. Суворо до Тетяни: — Хто це казав вам? — Всі казали. Артист там один був, професор... Андрій не діймає віри: — Може, якийсь професор магії та хіромантії. — Ні, ні, справжній, видатний, відомий ,— гаряче впевняла Тетяна, — такий лисенький, в золотому пенсне... Андрій просяяв, і губи в його почали розсуватися в широченну осмішку. Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, допитується нетерпляче, грубовато: — Заждіть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На які кошти? — Лідія Віталіївна обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути. Лідія Віталіївна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова. Андрій поважає її. Тепер він зітхає шумко, з полегшенням. Осмішка без усякого вже впину розлилася, як Дунай, очі засяяли, і він гарконув з такою нерозміреною силою, що кинулись зо сну і захиталися на акації гілочки, а полем геть-геть пішла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторі: — От так Тетяна! От так Гнатівна!.. — Далі швидко одкинув кашкета на потилицю, казав із незрівнянною щирістю, з безмірною теплотою й ніжністю: — Значить, в науку підемо, в люди? Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скільки мучимо себе, готуємося, не спимо дні і ночі та й самі ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах — у саму столицю... — Я й сама ще не йму віри, що цьому правда, ніби це тільки сон, — мрійно й радісно казала Тетяна, проте віри, щирої, наївної, було в неї, мабуть, більше ніж слід. Те чарівне слово, як блискавиця, осліпило її. Разом із нею і нас... Легко зробилося надзвичайно. Хотілось вірити й вірилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні прийдущі дні. Ніби серед будня несподівано свято собі нарядили. Були — як п’яні, пустували — як діти, без ладу співали, без потреби реготалися; будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити. — Ге-ге! — сміявся Андрій. — Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербічу! Реготали: — В саквах... — На драбиняку! — Гей-гей, — гукнув на всі груди кудись у поле, — одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть! Із вікна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкільного діда: — Що таке? Пауза. Регіт, мов тріснула в повітрі й іскрами розсипалась ракета. Згодом: — Ну то як, Тетяно? Не зігнемося? Понесемо? У вас же сила — талант. Ви багато зможете. Чи, може... — В Андрія неспокійно спалахнув в очах ревнивий огник :— Чи, може, дайте тільки з цих злидень вибратись, тоді і не доступиш до вас, забудете й шлях у село? — Ніколи! Ніколи в світі, — гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи в жарт. Помітно було, що вона про це думала. — Чого доброго, — уже гірко казав Андрій, — там слава, розкіш, бляск — а тут що? — Та чого ви напалися на мене? — разом і сердилась, і сміялась Тетяна. — Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу! Стала червона, як піон. — Руку, Тетяно! — Андрій ловив її руку. Тетяна вирвала її у його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось інших слів. Далі підвела голову до неба, і лице її заясіло, стало бліде і таке покірне, покірне. Звела, як дитина, руки до неба: — Дано мені малісіньку іскорку святую... Малісіньку-малісіньку... І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце... Та хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу. Почали впиняти: — О, та й нащо так? У неї на очах горіли росинки щастя... Плакала...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Марили, вірили, раділи...
VIII
Гай-гай!.. Ждемо день і другий — немає Тетяни. Побачили — надвечір кудись мчались пани фаетоном; між ними вона, як квітка. Мов і знать нас не знала — не глянула, як і не вона. Віри не доймали: чи то була справді та ніч обмарена, чи то тільки минущий сон. Довідались, що в театрі репетиція, пішли. Червоніє, одвертається, ніби чогось нас соромиться. І дивуємось, і обурюємось: — Що ж се таке? День, другий. В селі почали дзвонити: — З паничем зв’язалась, по житах волочиться... — Ось що!.. Отець Василь лютий, як звір: — Півчу покинула, співаків од церкви однадила — розпуста, сором. Пророкують: — Не буде з неї добра — поназдивитесь! Думає — довго будуть панькатись із нею — поки награються... Гомін, шум... Раніш мов її й не бачили, тепер і те згадали, що вродлива вдалась, пащекують: — Не дурно Гнатиха дочку в шавлії купала — знала, для кого кохала. А в мене, а в Андрія — жаль: так ніби люди нам на неї очі розплющили. Книжки покидали. Як шалені ходили, кипіли.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
...Цілий день у полі дзвонили коси, як у дзвони, шуміла стигла пшениця, як вода... |