Талант

Степан Васильченко

— «Ти бо чоловіком болізні одгониши і скорбі грішних розрішаєши». — Руки вгору, очі стрілою в небо — криком пронеслося по церкві, жива туга гострою колючкою встромилась людям в груди: — «...Ско-о-рбі розрішаєши...»

Здалося, скрізь із ветхих церковних стін посипався порох. Кам’яні лики святих злякано одлетіли кудись далеко-далеко; здивовані, стурбовані слухають цю живу, невтриману, з грішного світу скорботу, що вперше закричала тут поміж мертвими стінами.

Забувалося, де в церкві вікна, де двері.

Торкнуло щось у груди: «Оце, мабуть, і є той самий талант...»

Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позлота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо та ясне сонце. Вівтар був забутий...

Щось стороннє, настирливе почало густи, шипіти, намагаючись звернути на себе увагу. Дедалі — дужче й дужче.

На клиросі поміж співаками почалася якась руханина, нелад в голосах; один із співаків злякано замахав руками, і хор замовк. Тоді ясно стало чути стриманий, а роздратований, гнівний голос:

— Годі! Замовкніть! Схаменіться! Тут святе місце, тут храм божий. Годі, кажу!

У малі двері з вівтаря визирав отець Василь, блідий, як глина, очі зеленяві, злісні. Дивився на Тетяну й шипів:

— Це ж що за вигадки? Нащо вони мені? Артистів мені не треба. Тут не опера.

Люди нічого не розуміли: перезирались і перешіптувались.

Тетяна стояла рівна, як струна, і, як біль, біла. Помалу почала червоніти й зразу, мов квітка, розцвіла — полуменем зашарілася.

Промовила стиха:

— Що ж я такого зробила?

— Мовчи, грубіянко! Не смій мені суперечити в церкві. Тебе по правилу не слід би було й на поріг сюди пускати.

Очі Тетяни гнівно закурилися. Щось думала... Промовила стримано, проте так, що всі в церкві почули:

— Чого ж то так, батюшко? Мені коси ніде ще не стригли.

Церков завмерла. На селі подейкували, що хтось із селян застукав попа коло своєї молодиці. Хотів косу серпом одтяти — одкупився.

Піп затупотів ногами:

— Вон, негодяйко, з храму!

Тетяна йому грубо:

— Не маєш права, не твоя церква.

Піп:

— Сторож! Сторож! Виведи її звідціля, негідницю!

Рябий бородатий сторож, що стояв коло вівтаря, кашлянув у руки і рішуче став протискуватись до півчі.

Тетяна шпурнула ноти на пюпітер, вийшла з клиросу.

Розштовхуючи собі дорогу, червона, гаряча, з потуманеними очима, вона опалювала диханням людей і прямувала до дверей, як буря... Люди розступалися перед нею, як перед огняним вітром. Коло порога повернулась:

— Я поїду жалітися... я до архирея... я... я... — побігла.

Піп їй услід, із глумом:

— Іди, іди, жалійся! Я за тебе ось ще не так візьмуся. Десь там тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви — бешкет заводити. Бачили таке? Артистка...

Люди чуманіли...

Раптово в бабинці між жінками одна кинулась, як зо сну, зірвалась із місця, побігла з церкви навздогін, мало не з ніг валяючи людей. Пішло по церкві:

— Мати...

Стояв тривожний настрій. Додому люди не розходилися: зібралися на цвинтарі, хвилювалися, гули.

До гурту підходив отець Василь, стурбований, винуватий, з робленим суворим виглядом:

— Бачите, як ви своїх дітей навчаєте? Бачите, до чого доводить своя воля?

Із натовпу обізвався стриманий голос:

— Так-то так, батюшко, коли ж і вам чинити так, як ви зробили, не годиться.

За ним другий, жіночий:

— Отак опаскудити, обплювати дівчину, та ще принародно в церкві. А спитати б, за що? Мало ще залили сала за шкуру?

Далі одно по одному загули з громади інші голоси, кидаючи виважені й стримані слова мужицького, грубого та гарячого, доймаючого жалю:

— Ну, нехай би вона й справді там провинилась, то й що ж: зразу йому камінь на шию та як щеня — у воду?

З другого боку:

— Чужа, бачте, дитина, та ще й сирота — то воно й не жаль.

— Молоде, дурне — що йому: побіжить та з того жалю й заподіє собі щось: кому буде гріх?

О[тець] Василь вертиться на місці, злодійкувато лупає очима:

— Нічого їй не станеться — вернеться.

— Та добре ж то, як вернеться, а як...

До гурту бігла Гнатиха. Зразу попа забули, всі до неї:

— Ну що, немає?

Бліда. Важко дихає:

— ...Скриня одімкнена, вся її дівизна, книжки, папери — все порозкидано, а її немає. До криниці бігала, до ставу — не знайшла.

Ламає руки, благає, плаче.

— Ой, рятуйте, люди, бо вже ж вона одно надумала.

Примовкли.

— Шукай її тепер, коли їй одна дорога, а за нею десять...

Дід — високий, суворий:

— Та нас же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, поза селом, може, хтось-таки та знайде. А нумо, люди!.. Треба ж якось.

З гурту хтось крикнув:

— А цитьте.

Зашуміли:

— Що таке? Що таке?

Нетерплячі голоси:

— Та ось цитьте — он щось гукає.

Всі замовкли.

Через майдан стояла економічна брама. За штахетом було видно під глухою вільшиною, з шальовок збудовану, казарму-театр. Коло одчинених дверей метушились парубки й дівчата, махали руками до цвинтаря, гукали. Натовп скам’янів. О[тець] Василь збліднув, закліпав очима. І тоді, коли стало тихо, як у вусі, з двору долетіли чітко слова... Опалило, як огнем.

І раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цвинтаря у ворота, в хвіртку, через штахет, спотикаючись, один одного попереджаючи... Бігли до панського двору, аж земля гула.

Високо-високо залетіло вгору в дні свої останні бабине літо, висвічує сивиною на сонці, короткими радощами старечими осміхається, а ще вище, десь аж під холодним небом, із синього кришталю гарячою тугою рвуть повітря срібні дитячі дзвіночки:

— «Погиб-шеє ов-ча аз єсм, воззови мя спасе...»

Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно-огненні, а за ними люди йдуть, а над людьми мари пливуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов’язані...

Ховали гвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церков, взяли мари, корогви.

Нарядили, несуть.

Перед поповими ворітьми процесія стала, замовкла. Хтось перескочив через тин, одчинив ворота — понесли мари, натовп, як вода, заповнив двір.

В дворі — ні лялечки; двері в попівські кімнати позамикані, віконниці позачиняні.

Поставили мари під кленами.

Мов вітром холодним подуло по людях — чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колюче:

— Ламайте двері, чого там...

З гурту вийшов Андрій. Він виріс. Примарніло обличчя. Очима різав, як крицею:

— Стійте. Підождіть. Не так ми зробимо. Слухайте мене.

Вщухли. Підійшов до вікна. Загуркотів у віконницю:

— Скажи востаннє: будеш ховати чи ні? Чуєш?

...Біжить з кухні підтикана наймичка. Коси розкошлані, бліда, злякана:

— Батюшки немає вдома.

Загули, заревли:

— Брешеш! Ховається! Боїться. Клич сюди його. Злякався?

Побігла. Всі посідали на моріжку коло мар, рядком на призьбі, на тину між кіллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.

Знову вибігла:

— Батюшка казали, що не вийдуть. Сховалась.

Андрій встав і урочисто підійшов до труни.

Одкашлявся, обвів усіх очима.

Кругом пішло:

— Тихше, тихше!..

Кидав, як каміннями:

— Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра...

Промова до людей — це була новина в селі.

Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, замовкли... стояли, як скеля німа...

...Хтось подав голос:

— На коліна!

Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки... Прощалися.

— Тепер — додому! Всі до одного! — гукнув, як в трубу металеву, Андрій.

Зашуміли, загули, як під градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, і швидко на подвір’ї — ні духу.

Впала залізна тиша... Все поніміло, цокам’яніло...

Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало їй з-над заходдя в труну золотих зайчиків.