I
Ой, умерла жінка в чоловіка,
А в нього ж то дочка Маруся —
Не зросла до розуму, підліток,
І хазяйство в нього чималеньке.
Чоловік той думає-гадає:
— Все хазяйство згине, що надбав я,
Як не буде догляду до нього,
Та й дочка маленька нерозумна, —
Піклуватись треба коло неї:
Доведеться, мабуть, одружитись.
Як намислив, так зробити мусив:
На селі вдова була з дочкою, —
Він із нею й одружився скоро,
Ввів її у батьківськую хату
І віддав до рук усе хазяйство
І дочку маленькую, Марусю...
Ось літа минають за літами, —
Виростає дівчина Маруся,
Вироста й сестра її нерідна.
Виросла Маруся, — тільки лихо,
Що не любить мачуха Марусю,
Що не любить, жалувать не хоче.
Де яка важка робота буде,
То свою дочку вона не займе,
А пошле Марусю безталанну;
Чи дочка та що негарне зробить, —
То не скаже їй і слова мати;
А Маруся хай хоч як працює
(А вродилась працьовита й руча),
Та нема ласкавого їй слова,
Тільки лайка, а то й бійка часом.
Мовчки все терпить сама Маруся,
Не жаліється вона нікому.
Та на лихо ще було їй горе
Від тієї пишної уроди...
А чудова врода у дівчини:
Стан високий, та тонкий, та гнучий;
Чорні очі полум’ям палають;
Чорні брови зверх очей лягають;
Пишні губки — мов червона вишня;
На щічках рум’янець аж палає;
Довгі коси повились до долу, —
Хто не гляне — аж радіє з неї.
А у мачухи дочка вродилась
Не погана, та й не гарна дуже:
Хто не гляне — обминає швидше.
За Марусею, де піде, люди
Так і ходять, так і обступають:
На уроду подивитись хочуть,
Хоч один з очей побачить погляд,
Хоч слівце єдинеє почути,
Що вона промовить, — як задзвоне...
А дочка у мачухи де піде,
То й дивитися ніхто не хоче.
От, дочка до матері і каже:
— Не піду через Марусю заміж,
Одбиває женихів у мене.
Як оте почула баба люта,
То й присікалась до діда зараз:
— Геть вези відсіль свою Марусю!
На роботу так її немає,
До пуття і ложки не обмиє,
А на вулиці вона найперша!..
Геть вези з перед очей ледачу,
А то я й тебе укупі з нею
Прожену із хати, як собаку!
Батько слухає, що жінка каже,
Та потилицю скребе і чуха,
Та не знає, що уже й казати:
Він давно вже, бідний, проти жінки
Не насмілився б сказати й слова, —
Так його приборкала та баба!
А й дочки ж бо шкода, їй же Богу!
І не знає, що йому й робити.
А стара покинути не хоче,
Як та гадина сичить на нього,
Геть із хати виганя старого.
Зажурився тяжко дід старенький,
А не сміє жінки не послухать.
Запряга воли він круторогі
І бере з собою він сокиру,
Кличе потім од грядок Марусю:
— Чуєш, доню, кидай-бо копати,
А піди у хату, одягнися,
Та й поїдемо у ліс по дрова.
Одяглась Маруся бідна, вийшла,
Сіли вдвох, поїхали до лісу.
Приїздять у ліс і каже батько:
— Чуєш, дочко, назбирай тут хмизу,
Я ж поїду, заберу там дрова, —
Нарубав я їх ще у вівторок, —
А тоді заїду і по тебе.
— Добре, тату! — доня промовляє
І робити починає зараз.
Батько ж, ледве вдержуючи сльози,
Поганяє, темним лісом їде.
Як покрився вже він од Марусі,
Повернув тоді мерщій додому,
А дочку у лісі і покинув.
II
От, збирає хмиз сухий Маруся,
Все збирає, батька виглядає,
А не видко батька ще і досі.
Вже і сонце похилилось низько
І за лісом промінь заховало,
Тільки краєм, як вогонь червоним
І нарешті погасає зовсім.
Ізлякалась дівчина безщасна:
— Що се сталось, що немає тата?
Може, часом поломились осі,
Чи іще яка причина сталась,
А ще, може... — Похололо серце,
Бо згадала дівчина безщасна,
Що давно вже чула щось непевне,
Що давно вже мачуха хотіла,
Щоб Марусю одіслали з дому...
Чорний острах обгорнув їй душу,
Ісхопилась дівчина на ноги
Та й пішла блукати темним лісом,
Щоб у лісі батька відшукати.
Ходить-блудить і шукає тата,
А його немає і не чути...
Притомила ніженьки дівчина,
Темним лісом ходячи усюди,
Все лице пошкрябала біленьке,
Продиравшись по кущах колючих.
А вже й ніч похмура наступила,
Обгорнула темний ліс пітьмою,
Наче сила чорна обступила,
І немає місяця на небі,
Темно, глухо у старому лісі,
Темно, глухо, мов у темній ямі,
Не шелесне гілка в верховітті,
Не повіє вітерець над лісом,
Наче вмерло, заніміло всюди, —
Тільки чути здалека дівчині,
Як вовки дряпіжні завивають...
Страшно, страшно дівчині Марусі!
Зупинилась під високим дубом,
Прислухатись, придивлятись стала:
Товстелезні в темряві дерева
Мріли, наче постаті великі,
І здавалось, наче не дерева,
А якесь страшне і темне військо
Із страшенних велетнів зібралось...
Ось ідуть, потроху насувають,
Простягли свої довжезні руки,
Рук без ліку простягли до неї,
Ухопити дівчину мов хочуть,
Задавити дужими руками...
Похололо серце у дівчини,
Страшно скрикнула вона відразу
І побігла навмання без сліду.
|
