Щастя й долі доброї придбають,
То тоді його скінчиться кара.
Що ще маєш ти мені казати?
Відмовляє Сонцеві князенко:
— Як до тебе, праведнеє Сонце,
Я ішов, то ще зустрів людину:
Там ще бачив я високу гору,
Під горою чоловіка бачив:
Придавила в нього скеля груди,
Придавила в нього ноги й руки,
Тільки видко голову з-під скелі,
Величезної гори страшної, —
Тяжко стогне, мучиться бідаха,
А з-під скелі видертись не може.
Та людина так мене благала,
Щоб у тебе, праведнеє Сонце,
Я спитався, за що тая мука
І чи довго мучитися має?
Відмовляє праведнеє Сонце:
— Він за те карається так тяжко,
Що в недбальстві, в лінощах кохався,
І як люди гинули в неволі,
Не хотів бездольним пособляти.
І за те він мучитися має,
Доки буду я на небі сяти.
Тільки єсть один йому рятунок:
Якщо край той встане із неволі,
То тоді його скінчиться кара.
Так сказало праведнеє Сонце
І устало з золотого трону,
І промінням золотим блискучим
Обгорнуло, повило князенка,
І дало йому велику силу.
Він полинув у повітрі скоро —
Всім здавалось, що то сонце лине —
І як став до грішних долітати,
То сказав їм, за що мають муку
І чи довго мучитися мусять,
І який їм єсть один рятунок.
І повитий силою та світом
Він полинув у країну рідну.
X
Лине він — і ось уже потроху
Перед нього темрява вставала —
То була його країна рідна.
І відразу, світом осіяний,
Він у темряву густую врізавсь,
І сяйнуло-бризнуло проміння,
Пронизало темряву всю наскрізь
І додолу аж на землю впало,
Затремтіла темрява велика,
Почала неначе колихаться,
Почала блідішати неначе...
А проміння дужче й дужче сяє,
День ясний вже бореться із ніччю,
Ніч вже мусить поступатись дневі,
Вже зникає темрява і гине,
А із нею й темряви цариця —
Чарівниця мачуха пралюта...
І відразу над людьми й землею
Світ засяв могутній і великий,
Край увесь, од заходу й до сходу,
Наче порухом одним порушивсь,
Наче блискавки сяйнула смуга —
Так усе відразу стрепенулось
І розплющило пригаслі очі:
Бачать світ і вірити не хочуть,
Що ізнову до життя вернулись.
Тільки де вже раз життя устало,
Там росте воно й буяє зараз:
Наче хвиля височенна й дужа,
З краю і до краю моря вставши,
Величезними вітрами збита,
Піднялася лавою відразу,
Заревла, зашумувала дуже
І все море вкрила шумуванням, —
Так знялась життя нового хвиля.
Кожен чує, що живе на світі,
Кожен чує, як тепло злітає,
І усе, що може оживати, —
Все вертає до життя нового.
Де ж він, той, їх рятівник великий?
Серед краю рідного стоїть він,
Ввесь в промінні, він і гріє й сяє,
Високо йому чоло знялося,
Погляд з радощів йому палає,
А навкруг, як хвилі біля скелі,
Так народні стовпища хвилюють,
Що йому прийшли тут поклонитись,
За рятунок щиру дяку скласти...
Ой не буду я казати далі,
Бо що далі, те не скажеш словом,
Не розкажеш, що народне серце
Має в себе чистого й святого,
Й все, що має, те йому приносить;
Батьком краю рідному князенка
Звуть усі, його настановляють,
Щоб давав порядок у країні
Він тепер народові своєму,
Що здобувся враз і долі, й щастя
Серед світу та ясних проміннів.
XI
Ой погляне-позирне князенко:
Побіліла вже рука у нього —
Стрепенулось наболіле серце!
І князенко часу тут не гає,
А сідлає він коня скоріше
І сідає, виїздить в дорогу,
Їде, їде — ось і гай зелений,
Де зазнав він так багато щастя
І де сам розбив його і душу
Чорним ділом заплямив, хотівши
Неповинную Марусю вбити...
Заболіло, защеміло серце,
Все згадалось незабутнє діло —
Полилися у князенка сльози,
Чисті сльози з каяття й з надії,
І зцілющою росою впали
На його намученеє серце.
Він не їде — мов на крилах лине:
Ось і стежка до тієї хатини,
Ось і хатка — як була такая...
Він з коня... за двері... відчиняє...
Серце б’ється, замирає в грудях...
Увіходить він у хату й бачить —
Як у раї у хатині любій,
Тихо-тихо... А на білім ліжку
Не ворушачись лежить Маруся.
В неї лиці побіліли й губи,
На обличчі невимовна мука,
І не зводяться з дихання груди,
А на грудях ніж лежить великий...
Запалила знову мука серце!..
Він до ліжка підійшов і стиха,
Тремтячи увесь з надії й страху,
У Марусі ніж з грудей знімає —
І відразу стали дихать груди,
І відразу червоніють лиці,
І як вишня поробились губи;
По обличчю щастя розлилося...
Ще хвилина — і уста шепочуть:
— Де ти, любий? — ворухнулись руки...
Ось розплющилися карі очі,
І Маруся з ліжка підвелася:
— Як я довго спала!.. — промовляє...
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ох, багато сліз тут пролилося
І багато каявся князенко,
І простила все йому Маруся...
Вдвох вони вернулися додому,
До князенка у його країну,
Свого батька узяли до себе,
А пралюту мачуху прогнали...
І вони зазнали щастя в світі:
Він за те, що світ приніс країні,
А вона за те, що так любила...
1889
|
