— Ой, мій синку, молодий ти дуже,
То й не знаєш, скільки горя всюди:
Там, де мати думаєш ти щастя,
Саме знайдеш люту муку й горе,
Бо за іншого твоя дружина
Заміж хоче вже піти і носить
Золотий вона від нього перстінь,
Замовтавши, щоб не видко, палець;
А на тебе ніж наготувала,
Щоб тебе зарізать цеї ночі.
Якщо я брехню кажу, мій синку,
Хай мене поб’є небесна сила!
Прощавай, мій синку, стережися!
І пішла геть відьмища від нього,
А князенка так усе вразило,
Що стояв він нерухомо й слова
Не здолав промовити до неї...
Він не хоче вірити ні трохи,
Та у душу, мов гадюка люта,
До князенка чорна думка влізла,
І він кинувся мерщій додому...
VI
Поспішається, прийшов князенко,
Увіходить у свою хатину:
Як у раї у хатині любій —
Тихо-тихо... А на білім ліжку
Спить спокійно молода Маруся.
Він до неї кинувся і бачить,
Що зав’язаний у неї палець...
Ухопив за палець він Марусю,
Стяг ганчірочку відразу з нього,
А на пальці перстінь щирозлотий.
Запалилось у князенка серце,
Устромив під подушку він руку
І відтіль блискучий ніж виймає.
А Маруся спить собі й не чує,
Що страшне вже горе наступає:
Заворожена вона заснула.
І від хмари чорної чорніше
Ізробилося лице в князенка,
Чорні брови зсунулись на лобі,
Очі грізно й люто заблищали,
Із ножем, ізнявши руку вгору,
Зупинивсь, вагаючись хвилину...
Але ж темно на душі у нього:
Не світило вже йому у душу
Сонце правди та любові ясно, —
І ударив він ножем Марусю!..
Застогнала бідная Маруся...
Тільки ж диво — ніж упав на груди,
Не встромився, не поранив тіла,
І відразу хату осяйнуло:
Тихий янголь правди та любові
Край Марусі став перед князенком.
— Душогубе! — скрикнув янголь: — Годі!
Ти повірив тій зрадливій відьмі,
Що сама і ніж той положила,
Що сама і перстеня наділа,
І ножем ударив неповинну.
Бог у тебе щастя віднімає
І кладе своє клейно на тебе:
Та рука, що ніж цей наміряла,
Хай, як вугіль, почорніє в тебе!
(І рука відразу почорніла.)
— І тобі немає відпочинку:
Будеш мучитися тяжко, страшно!..
Затрусивсь князенко, впав додолу
І блага накинути покуту,
Щоб Марусю до життя вернути.
Янголь сумно промовля на теє:
— Ні, нема тут людської покути
Єсть одна-єдиная на світі, —
Не здолаєш ти її підняти.
І благаючи князенко каже:
— Все зроблю, усе віддать здолаю,
Щоб спокутувати гріх несвітський,
Неповинну до життя вернути!..
І промовив янголь до князенка:
— Бачу я твоє велике горе
І скажу тобі твою покуту:
Хто розбив життя чуже і щастя,
Мусить знов той щастя збудувати.
Відьма люта над твоїм народом
У твоєму краї порядкує,
Нещасливими людей там робить.
Отже, знай: коли ти край свій рідний
З-під відьомської кормиги вирвеш
І усіх, хто тільки ні живе там,
Ти зробить щасливими здолаєш,
То рука ця знову побіліє,
І тоді проститься гріх великий,
Знов побачиш неповинну жінку;
І як ніж з грудей ти візьмеш, знову
Встане бідна і твоєю буде:
Я тобі не дав її ударить,
Та лежатиме вона як мертва,
Поки гріх спокутуєш ти щиро.
Все, немає іншої покути!
По тім слову взяв князенка янголь
І виводить геть його з хатини,
І відразу та зникає хата:
Обняла її велика пуща,
Не пробитись крізь ту пущу зроду
І нема до хати більше стежки.
Янголь зник в безкрайому повітрі,
А князенко, горем лютим битий,
Як підбитий явір похилився.
VII
Довго в лісі, горем недобитий,
Все стояв князенко нещасливий.
Ніч зійшла на землю і минула,
Засвітилось золотеє сонце, —
Мов ожив тоді князенко вдруге:
Вкупі з сонцем у душі устала
І надія молода та дужа.
І князенко вже виходить з лісу
Та й простує до свого князівства.
День ішов і другий так, і третій,
На четвертий мусив він опівдня
Землю рідну, край коханий вздріти.
От, як став той південь наближатись —
Йде князенко та й дивує дивом:
Що ні далі, то стає темніше,
Наче ось смеркатиметься зараз,
А було тоді опівдня тільки;
Ще пройшов він мало-небагато, —
Світ увесь погаснув, і понура
Чорна ніч навкруг все обнімає.
І князенко дивом тут дивує:
— Чи не сонце міниться, буває,
Що опівдня так, як опівночі?
Що ж тепер я тут робити маю:
Я не знаю, де іти я мушу,
Бо не видко, хоч стріляй у око.
Так блукав він в темряві північній,
Аж зненацька обізвалось близько
Людським голосом з пітьми до нього:
— Хто блукає? Хто тут ходить-нудить?
Хто живий між мертвії приходить?
А на те питається князенко:
— Ти ж тут хто, небачений, незнаний?
То ізнову голос промовляє:
— Я тут мрець між іншими мерцями.
Здивувавсь князенко тій одмові
І уп’ять до голосу говорить:
— Щось ти дивне кажеш, невідомий.
Розповідай те, що тут зробилось,
Де поділись люди в цій країні?
Голос той ізнову промовляє:
— Ох, велике лихо нас побило:
Князь наш вмер, а мачуха князенка
Невідомо де поділа, люта,
І всю землю повила туманом
(Бо вона велика чарівниця),
Сонце праведне від нас закрила —
Обняла нас темрява велика,
Ми у ній блукаємо й не знаєм,
Чи живем, чи ми вже повмирали...
Заридав князенко нещасливий,
Заридав пекучими сльозами,
До землі припавши до своєї,
Бо пізнав він рідную країну!..
Довго плакав, мучився безщасний,
А як вилив горе він сльозами,
То з землі підвівся і промовив:
— Якщо Бог мені дасть сили й змогу —
Обрятую рідную країну.
Тільки ж як відсіль я мушу вийти,
Щоб ізнову сонця світ побачить?
Одмовляє з темряви той голос:
— Я тебе не знаю, хто такий ти,
Тільки бачу, що наш край жалієш, —
Простягни свої до мене руки!
— Де ж ти є? — питається князенко
І до нього руки простягає.
Голос той ізнову промовляє:
— На тобі оцей клубок маленький!
Має силу він велику й може
Геть з цієї вивести темноти.
Здивувавсь тоді князенко й каже:
|
