Довго бігла, а чи ні — не знає,
Бо вона не бачила й не чула,
Як гілки її по личку били,
Як сорочку колючки подрали
І до тіла досягли, і тіло
Розідрали — кров додолу капа;
Розкуйовдилось волосся довге,
Пишним пасмом коло стану впало...
Ох, не чує дівчина нічого,
А біжить, не тямлючись, без сліду.
От, погляне — вибігла вже з лісу,
Перед нею гори вже високі
І одна між ними щонайвища
З далини високої маячить,
Темна вся, але ж неначе блима,
Наче світиться в горі мов свічка.
Зупинилась дівчина і дума:
«На горі хтось, мабуть, пробуває:
Пошукаю там собі притулку».
І вона подралась на ту гору.
Довго дралась до вогню дівчина
І нарешті бачить: серед скелі
Мов з каміння світ якийсь мигоче:
Невеличка дірка йде у камінь,
А із неї й світиться потроху.
Ще ступила — й голос обізвався:
— Чи живий хто тут блукає-ходить?
Одмовляє дівчина Маруся:
— Без дороги я зблукалась в лісі
І прибилась їж сюди до світла.
Озивається з віконця голос:
— А чого ж ти уночі блукаєш?
Відмовляє дівчина Маруся:
— Мене в лісі там покинув батько...
Ох, не знаю, що і думать маю:
Чула я, як мачуха казала,
Щоб завіз мене геть з дому батько,
Щоб загинула я в темнім лісі —
Чи невже ж те справді так і сталось?
І говорить голос із віконця:
— Нам обом однаковая доля:
Я — князснко-сирота, а батько
Молоду собі взяв жінку знову;
Син у неї, хлопець невеликий.
А вона є чарівниця люта
І у батька чарами своїми
Стуманила розум і робила
Що хотіла з батьком після того,
І мене зненавиділа дуже
З того часу ще, як перед людьми
Я сказав їй, що вона чарує...
А недовго батько жив із нею.
Тільки вмер, мене вночі узято
(Спав я міцно, та без зброї був я)
І відвезено у сю печерю.
Замуровано камінням вихід,
Тільки це покинуто віконце,
Щоб не міг я без дихання вмерти.
Ані хліба не дали на їжу
І не кинуто води ні краплі,
Щоб я мучивсь без пиття й без їжі.
Заворожено каміння й скелі
І їх людська не зламає сила, —
Бо сказала чарівниця люта:
— Коли знайдеться такий на світі,
Що, не дбавши про пиття й про їжу,
І людської помочі не мавши,
Тільки й буде те одно робити,
Що тебе відкопувать руками,
І як він тебе так одкопає,
То тоді ти вийдеш із неволі,
Як не вмреш з безвіддя та з безхліб’я.
Отже, мабуть, маю вже вмирати:
Хто ж бо так, не пивши та не ївши,
Зможе тут цю скелю розкопати!..
Те почула дівчина Маруся,
Понялось жалем великим серце,
І сказала так вона до нього:
— Я тебе відкопувати буду.
Якщо праведне се діло буде,
То й не вмру я без пиття, без їжі.
А з гори їй голос одмовляє:
— Не турбуйся, дівко-жалібнице,
Бо міцна, тверда без міри скеля, —
Де ж тобі таке зробити діло!
Та хоч навіть би його й зробила
І не вмерла б без пиття й без їжі,
То й тоді порятувать несила:
Той мене порятувати зможе,
Хто мене, в тюрму сюди ввійшовши,
Поцілує, потім скаже стиха:
— Ти мій брат є любий і коханий.
А сього зробить ніхто не зможе:
Бо я сам не людський вигляд маю,
Бо зробила чарівниця люта
Мене диким і страшним страшидлом:
Хто побачить, — мусить вмерти з ляку.
Відмовляє дівчина Маруся:
— Якщо праведне се діло буде,
То ніщо тут не злякає серця...
Те сказала, — край печері сіла;
І відразу втомлену Марусю
Тихий сон солодкий обнімає.
III
Тільки нічка темна поминула
І розвиднилось біля печері,
Узялась Маруся до роботи:
Одкида каміння, відбиває,
Каменюку каменем ламає.
Душу всю їй обніма бажання
Із неволі визволить людину,
І не чує дівчина утоми.
Довгий день минає й погасає,
Темна нічка обгортає землю, —
Засипає дівчина Маруся.
Ніч минула, сонце засвітило,
Обгорнуло промінями землю
І ту гору й скелю височезну,
І на ній біля печері вздріло
На роботі дівчину Марусю:
Одкида каміння, відбиває
Каменюку каменем ламає.
Так всю душу обніма бажання
Із неволі визволить людину,
Що не чує дівчина утоми.
А як ніч лягла ізнов на землю, —
Засипає дівчина Маруся.
Третій день у сонячнім промінні
Засіяв над скелею хмурною,
А робота мало позначилась;
Вже і сила меншає в Марусі,
Знемагає дівчина, не ївши,
Знемагає, щиро Бога просить:
— Якщо діло праведне роблю я, —
Хай не гину без пиття, без їжі!
Тут одразу крила зашуміли,
Зашуміли тут пташині крила:
Налітає соя сизопера,
Що ключі од вирея у неї,
Налітає і приносить пташка
В носі яблуко вона червоне
І кладе Марусі на коліна,
А сама в повітря відлітає.
Узяла те яблуко Маруся,
Розломила на дві частки зараз,
Половину подала в віконце,
Що зосталось — те сама із’їла, —
Повертається потроху сила.
Тільки з’їла, — зашуміло знову —
Дощик з неба накрапає тихо,
Накрапає, на каміння пада,
Наливає ямку в камінюці —
Є вода напитися Марусі.
І Маруся в жменю набирає,
Подала напитись у віконце,
А тоді й сама вже напилася.
Сила вся вернулася до неї,
Починає знов вона робити.
Ох і дивно, що той жаль ізможе,
Та що віра зможе та незломна!
Щодень божий соя прилітає
І приносить яблуко Марусі;
Щодень божий дощик накрапає
І води їй наливає пити.
А Маруся все працює щиро.
Вже шість день тяглася тая праця,
А робота позначилась мало.
Ніч під сьомий день отой Маруся
Не могла заснути ані крихти
За думками всякими своїми:
То на серце їй наляже туга,
То надія замигоче ясно;
А як білий день занявся сьомий, —
До роботи знов Маруся встала.
І здавалось дівчині, — ніколи
Не стояла скеля так незломно,
Не здіймалось те каміння вгору
Так понуро, страшно й непідступно!
І вона намученії руки
До печери простягла й сказала:
— Якщо праведне роблю я діло, —
Хай од рук моїх впаде ця скеля!..
|
