Плацдарм

Олесь Гончар

Десь удома серпанкові простори струменяться під сонцем степів, земля дихає весняно, над полями — прозорість до найдальших обріїв, а тут щодень тумани, щоніч багно, і з хмар, низько навислих над плацдармом, ллють холодні, якісь ніби чорні, дощі.

Цей наш тяжкий передвесняний плацдарм за річкою, за Гроном, як дорого він нам дістався... Ранніми ранками накочуються холодні тумани, суцільним хмаровинням затягують багнисті, ще не зовсім відтанулі після зими поля довкола Барта та Камендіна — так називаються населені пункти, що їх належить утримувати нашим полкам. Весь плацдарм — невилазна багнюка; талі води, підступаючи до наших позицій, заливають бліндажі, траншеї, вогневі, затоплюють викопані на повен зріст окопи. І нічим становища не змінити — солдатові доводиться вдень і вночі стояти в крижаній глиняній каламуті, не сходячи з місця, тримати свою частку плацдарму серед цих підступних, що повсякчас прибувають, весняних вод.

Поруч з іншими стоїть в окопній воді також і земляк мій Іван Артеменко, хлопець із наших степів, його не обтяжують думки про майбутні ревматизми, що непокоять декого з літніх бійців, йому на думці зовсім інше:

— Весна іде, братці!.. Весна-красна, як кажуть у нас...

Родом Артеменко із тих місць, де людину обіймають “серпанкові простори” (його вислів), де степами протікає Калка, згадувана в літописах річка, що бачила одну з найкровопролитніших битв історії. Це ж там, на Калці, колись дружини Мстислава Удалого та Данила Галицького зітнулись у тяжкому двобої з хижими ватагами перших Чингісханових орд. Не раз ми чули розповіді нашого друга про далеку річку його дитинства, яка в сиводавні часи “аж закипала, аж із берегів виходила”, коли незліченна ординська кіннота кидалась по ній уплав, а в наші дні тихо тече серед степового різнотрав’я, щоліта ваблячи радгоспну дітвору своїми хай і не глибокими, але чистими й ласкавими водами.

— Влітку майже не видно нашої Калки, — розповідав нам у тихому захваті Артеменко, — десь там ледь ворушиться вона по дну вибалка, поміж величезних лопухів та будяків, що з обох берегів нависають над нею... Але ж яка живуча! Візьмімо ось річку Берду, вона в античні часи була такою повноводою, що й грецькі кораблі заходили, а тепер ця Берда майже зникла, інші річечки й зовсім повисихали, тільки наша красунечка степова все ще ворушиться, сльозиться між лопухами... Видно, живлять її сильні підземні джерельця.

Під час його розповіді до сліпучості зримо уявлялась нам та світленька незниклива річечка, що десь там в’ється, тече й тече серед степової духоти, уявлялись і ті сиві полини та бур’яни над нею, і спека полуднева, що аж дзвенить серед літньої тиші. А тут, в окопах, ноги наші німіють, клякнуть у крижаній окопній бовтаниці, що нам здається навіть холоднішою за сніг.

— Була зима, настали відзимки, клята пора, — чуємо подеколи незлобиве від командира роти. — Де вчора сніжок білів, сьогодні он уже рівчак-водорий...

Розбряклі від води окопи весь час обвалюються, всі ми забагнючені до вух, ждемо не діждемось, коли настане час підміни і ми вночі зі всіма осторогами виберемось звідси, щоб десь там у Камендіні, в теплій мадярській хаті відігріти свої закоцюблені душі, почиститись, привести себе до вигляду більш-менш цивілізованого.

Ніхто, мабуть, так, як солдат, не здатен відчути дорогоцінність звичайнісіньких речей, що виповнюють людське буття. Згадайте, якого щастя ви зазнавали від самого подиху людського житла, де війне на солдата затишком, теплом і надійністю простої оселі, де мовчазний вусатий господар і його привітна господиня співчутливим поглядом зустрінуть вас, перемерзлих, перетомлених, а хазяйська дочка Пірошка з-поміж усіх прибулих зірким своїм оченям вирізнить цього чорнобрового нашого Артеменка, що вже усміхається їй назустріч. Тільки хлопець переступить поріг — дівча так і спалахне своїми рум’яними щічками, і хоч, здається, мусила б вона знітитись, сховати погляд у ніяковості, а все ж несила їй це зробити, прикипіла, очей і далі з нього не зводить. Од тієї миті ми відчуватимем присутність у цій хаті людського щастя, воно ледь бринітиме довкіл, раз у раз сяйне в поблиску юних очей, в цнотливій соромливості — її, в незвичній, явно піднесеній веселості — його.

Хіба ж не зворушливо було спостерігати, як Пірошка, примостившись на лаві, тримає люстерко перед Іваном, тримає його з щасливою терплячістю, а він тим часом проводить бритвою по своїй вкритій сірим пухом, ніким ще, мабуть, не цілованій щоці. І вона стає одразу чистою, і сам хлопець при цьому ніби світлішає на виду. Батько й мати Пірошки теж подеколи кидають погляди в їхній бік: на дочку та на юнака-солдата, біля якого вона в’ється, і не раз, певне, подумається господарям хати про нелюдську жорстокість війни, яка отаких зовсім молоденьких чиїхось синів забирає на свої тяжкі випроби. А потім, коли хлопець пришиває ґудзика на гімнастерці, то й Пірошка, схилившись біля нього, щось там йому дораджує, видно, напоумлює, як це краще зробити, а коли він береться комірець підшивати і рубчик у нього трохи кривуляє, то дівчина, вихопивши з його рук шитво, сама вже своїми спритними пальчиками дає тому комірцеві лад. І не одному з нас, дивлячись на цю юну пару, схилену чолом до чола над своїм шитвом любові, пригадається зі щемом душі щось далеке, своє, нині не досяжне, та все ж найніжніше, найдорожче в житті. Блискаючи голкою, пальці Пірошки час від часу торкаються його пальців, так ніби зовсім випадково, невнарок, і згодом, коли вони обоє, вмостившись на стільчиках біля печі, чистять разом картоплю, видно буде, як знову руки їхні, зблизившись, торкнуться одна одної і одразу ж розлітаються, ніби вдарені струмом. Обличчя в обох весь час будуть розшарілі, очі променитимуться, і це, може, буде та рідкісна мить, коли людське обличчя постає перед тобою в сяйві краси, в ореолі щастя.