Плацдарм

Олесь Гончар

Все на плацдармі звершувалось на бігу, на льоту, відчуття часу змістилось, мов на іншій планеті. Навіть і не сказати, скільки все це тривало і чи дух свій ти хоч раз перевів, перш ніж знову кидатись туди, де на тебе чекав бій денний, бій нічний, бій безконечний, може, останній...

Кілька днів і ночей таборились під скелями, збираючись рештками підрозділів, поволі приходячи до тями.

А де ж Артеменко?

Що з ним? Кому зустрічався? Хто розповість нам про нашого наймолодшого товариша, про одного з тих численних, що пропали безвісти на плацдармі?

Не було його серед нас, лише знайшовся котрийсь із сусідньої роти, хто бачив Артеменка, коли він з гранатами кинувся навстріч бронетранспортерам у Камендіні. І комбат наш вже при світлі заграв нібито встиг упізнати його з-поміж тих, хто йшов на єдиноборство з танками. Навіть і хоробрих дивував там хлопець своєю безстрашністю, в стані бойового шалу кидався з гранатами, здавалось, на видиму й неминучу смерть, а чим це для нього кінчилося, ніхто сказати не міг. Артеменко тепер мовби виростав у наших очах, згадувалось нам, як він змінився, закохавшись на плацдармі, тепер навіть запитань не виникало, чим він, не так щоб і вродливець, завабив оте чарівне мадярське дівча. Своєю поетичною душею заполонив, чистою й непорочною, своїми усмішками, які й для всіх нас на плацдармі променилися такою веселою силою життя.

А після трьох діб він з’явився. Голова перебинтована і ліва рука на підв’язі; десь встигли надати йому допомогу, і хоч з обличчя змарнілий, а в очах — бадьоре зухвальство людини, яка перевірила себе у найтяжчих випробах. Командир батальйону, котрому вдалося вихопитися із-за Грону в числі останніх, сповістив нам тепер, що багатьом, хто відзначився на плацдармі, світять бойові нагороди і що Артеменка, хоч хлопець і влюблений протизаконно, він теж подає на орден Слави, та ще й додому буде сповіщено про його подвиги під час боїв у Камендіні.

В медсанбат Артеменко йти рішуче відмовився, і на його волю було зважено, можливість залишитись біля своїх він сприйняв теж як нагороду. Піде, зроблять йому перев’язку, і знову хлопець до нас, у свою мінометну, неабияк поріділу на плацдармі. Коли цікавиться хто його пораненням, відповідає коротко:

— До весілля заживе.

А першу перев’язку, виявляється, зроблено було йому — ким би ви думали? Вона, Пірошка, власними руками перев’язала його, ба навіть життя йому врятувала, переховавши пораненого в льоху, а потім сама ж і вивела вночі на край Камендіна, показавши, як найближче добутись до Грону... І найбільше Артеменка зараз непокоїло, чи вдалося їй самій уникнути небезпеки, чи не схопили її ті п’яні, озвірілі салашісти, що кувалдами добивали біля кузні наших поранених. Бо якби дівчина потрапила їм до рук, то помстилися б на ній, там пощади не жди. Сидячи під скелею, Артеменко, бувало, подовгу дивився на Камендін, що зловісно зачаївся за Гроном, вирізняючись плямами своїх червонястих черепичних дахів та гостроверхою кірхою посеред села. Прикипівши поглядом, ніби ждав хлопець якоїсь з’яви звідтіля, ніби ось-ось мав випурхнути над дахами образ тієї, котра для нього була тепер в усьому світі єдиною, незамінною ніким.

Сто лих переживши, випорснув із того пекла, де вже й поранений бився з наповзаючими бронетранспортерами, не загинув там, де тричі міг би загинути — хіба ж не чудо? І не увіруєш хіба після цього, що, може, й саму смерть від тебе відводила чиясь найдорожча тобі рука?

Мабуть, справді цілющими були для Артеменкових ран оті перші перев’язки, зроблені ніжними руками коханої дівчини, бо вже невдовзі він годен був виконувати свої вояцькі обов’язки і почуття мав таке, що віднині його життю не буде кінця.

І можна уявити, який настрій охопив Артеменка, коли після пекла плацдарму, після хмурості й пригніченості наших подальших важких переходів у скелястих горах, з їхніми вітрами, бурями, з якимись не по-весняному студеними й справді мовби чорними дощами, нарешті якогось там дня визирнуло сонце — й потеплішало враз, і перед очима нам сяйнула в долинах білопінна повінь розквітлих словацьких садків! Квітувала, здавалося, вся земля, біліли всі схили та пагорби, і навіть уподовж доріг скрізь нас зустрічали до самих вершечків облиті цвітом, наповнені сонцем та бджолами черешні.

— Це ж і там, у Камендіні, усе заквітло, — чули ми схвильоване від Івана.

Ясно було, що думалось йому в ці хвилини про Пірошку, не раз і вголос вимріювалось хлопцеві, як війна ось-ось скінчиться, і він опиниться якимось дивом-чудом там, де зосталася його кохана дівчина, і як вони, взявшись за руки, поволі підуть у глибину свого весняного райського саду.

Війська рухалися вперед майже без стрілянини, якесь аж незвичайне затишшя супроводжувало нас на маршах, багатьом здавалось, що все найтяжче уже позаду, відомо було, що й наш той кривавий плацдарм невдовзі став могилою для ворога — інші гвардійські полки довершили справу. Отже, всім нам у ці дні світ розвиднявся, почували ми себе людьми, яким віднині даровано життя, і ця переповнена сонцем, сяюча у цвітінні садків весна відтепер квітуватиме для нас вічно.

Та однієї ночі знову довелось довбати кирками каміння під схилом гірським, лаштувати вогневу серед фруктових дерев, чиє гілля зараз не вабило, а скорше заважало мінометним обслугам. Після ночі на світанні ми побачили, де опинились. В садах опинились, серед розквітлих персиків, де ніжні, біло-рожеві суцвіття аж торкалися наших облич! А коли довелось відкривати вогонь, то після кожного пострілу пелюстки сипались просто на розпечені жерла мінометів.

Потім був артналіт скаженої сили, був шквал дико виючого металу. На наших очах чорним вогнем трощило, спотворювало квітучі дерева, і від снарядних та бомбових ударів здригались граніти всього передгір’я. Удар, удар, і так без кінця...

Назавжди зостався Іван Артеменко в тому саду. Якісь хвилини після артнальоту він ще жив, і коли ми посхилялись над ним, виразно чути було, як губи його бліднучи в знемозі повторювали одне тільки слово:

— Пірошка... Пірошка...

Обличчя його в росинках солдатського поту, чисте, юне обличчя, що на нього мадярське дівча так закохано видивлялось на плацдармі, зараз поймалося блідизною аж сірою, мінилося, швидко линяло на очах, росинки поту на лобі блищали застигло, а очі, які ще недавно усміхались до нас на маршах, весело променились, повні юнацького блиску й життя, тепер нічого не помічали: ні товаришів, ані дерев, знівечених снарядами, ні неба над ними по-весняному високого, — в молодих цих очах уже зринала туга згасання, туга невідворотна, найостанніша.

Людині завжди важко розставатися з життям, та стократ важчим є це розлучення для душі молодої, ненажитої, коли дихання обривається дочасно і світ тобі гасне саме тоді, коли тебе десь чекає любов.

Через багато літ випало мені побувати в рідних краях мого товариша, біля степової Калки. Річечка виявилась саме такою, якою і виникала нам із Артеменкових розповідей, постала, власне, струмочком, що переблискував по дну степової балки, майже гублячись серед навислих із берегів величезних лопухів та будяччя. Млів спекотною духотою день, чебреці пашіли терпким прадавнім духом, де ми поволі йшли з Артеменком-старшим, Івановим батьком, теж фронтовиком. Сховавши глибоко свій біль, розпитував він про сина в усіх подробицях, розпитував майже доскіпливо: коли ми з ним потоваришували, де були разом, та найбільше хотів знати, як відзначився син на плацдармі і що то була за дівчина, про яку Іван написав в одному з останніх листів. Довелось розповісти, яке то справді славне було дівча і як уже згодом, після Перемоги, коли ешелони наші один за одним відправлялись із Балатону додому, в останній момент перед нашим вагоном з’явилась серед проводжаючих юна дівоча постать в рясній спідничині, і хтось шарпнув мене за плече:

— Глянь, Пірошка!

Вона швидко, аж підбігцем, ішла уподовж ешелону, що вже рушив, жадібно, з надією зазирала до навстіж відкритих, переповнених бійцями вагонів, а очі її були такі неспокійні, шукаючі...

Ми окликнули:

— Пірошко!

Вона впізнала нас і на бігу щось заговорила пристрасно, по-своєму, лиш могли ми догадатись: де він? Чи він тут, Іванко з плацдарму?

Ешелон набирав швидкість, і доки ми віддалялись, дівчина все бігла й бігла, аж доки постать її й загубилася серед натовпу...

Артеменко-старший слухав, нічим не виказуючи стану своєї душі, ще раз перепитав про той артналіт, де серед весняних дерев обірвалось Іванове життя.

Потім ми їхали “газиком” обіч якихось кам’янистих пагорбів, де по схилу серед трав випинаючись зблискували величезні граніти, і батько мого товариша пояснював, що це місця заповідні, звуться вони Кам’яні Могили, і що звідси, власне, вже бере початок Донецький кряж. У світлі фар виникала раз у раз трава якась незвично висока, може, що цілинна чи тому, що це була трава нічна.

— Рослин тут безліч видів, — казав Артеменко-старший. — Ніде, мабуть, на землі не зосталось такого багатства флори...

Вже при зорях показував мені сад, який вони колись разом із сином закладали. Просто зі степу в’їхали ми в алею плодових дерев — їм, здавалось, не буде краю. Все нові й нові виникали квартали кальвілів, симиренків, джонатанів, гіллясті дерева гнулись під вагою плодів. Зайшла між нами мова про Левка Платоновича Симиренка, батька українського садівництва, з працями якого Артеменко-молодший, виявляється, не розлучався, коли вчився в технікумі садівництва. Симиренкова “Помологія”, за словами батька, можливо, й визначила тоді Іванів життєвий вибір.

— Та якби ж не війна... — чую тихе, мовлене крізь стриманий біль.

Зупиняємось посеред саду, де колодязь із журавлем, як на подвір’ї у Пірошки в Камендіні. Вода глибоко, і зірки поблискують у ній. Все ніби заслухалось у цей світ нічний, безшелесний.

Дерева стоять тихі, в задумі, небесний зоряний плацдарм проглядає до нас крізь верховіття. В сутіні неподалік жебонить садовий аричок, булькає голосом дитинним, голосом життя.