Плацдарм

Олесь Гончар

— Іва... Іван... — завчає вона його ім’я і зводить на Артеменка своє ангельське личко, наївне, великооке.

Чистити картоплю, чи то пак на мові господарів “крумплі пуцоліть”, — це для нас потім і в окопах стане ніби жартливим паролем, час від часу котрийсь із окопників, як про щось найжаданіше, мовить до сусідів, коцюрблячись від холоду:

— Коли це знову тепер нам випаде “крумплі пуцоліть”?

І гляне при цьому з лукавим прижмуром ока на Артеменка, котрий відповість жартунові поглядом степлілим, повним присмути і вдячності.

Та це згодом, поки що ж у цій затишній мадярській хаті панує ідилія.

Після вечері, коли хлопці, причепурившись, якісь мовби очищені й відмолоділі, вільно порозстібавши коміри гімнастерок, негучно заведуть біля печі своїх далеких домашніх пісень, тоді знову край столу буде видно юну пару, що, схилившись голова до голови, знайшла собі ще одне, дороге для душі заняття. Дівча розіклало папір і, водячи олівцем, щось пробує розтлумачувати нашому другові, раз у раз чутиметься звідти її стишене й жагуче “тудом”, “нем тудом” (розумієш, не розумієш), потім олівець опиниться в Артеменковій руці, і тепер уже він щось жваво малюватиме на папері, показуючи намальоване Пірошці. Якщо з-під олівця з’являться дерева з кучерявими кронами, то треба розуміти, що то виникає колгоспний сад, чиї перші квартали Іван разом з батьком насаджував перед війною у себе в степах, а де потягнеться по білому тонюсінька голуба жилка, то саме й буде ота його історична річечка, яку він мовби дарує зараз Пірошці:

— Будь ласка, ось вона, красунечка наша степова!..

Уявляємо й ми її, то ледь помітну, то давню, повноводу, де коні пливуть, і вся вона між берегами від кінноти кипить!

— Тудом, тудом, ка-ра-шо!.. — щебече дівчина біля нього, щораз наново розквітаючи. “Тудом” — тобто вона збагнула, дотямлює, чим Іван займався в житті і чим зараз живе в своїх мріях. З півнатяку Пірошка вловлює бистрим оком суть його малювань, і їм обом так радісно стає, що знайдено спільну мову, — нікому, певне, не вдається так швидко й безпомильно порозумітися між собою, як закоханим!

В щасливому забутті зайняті вони біля столу своїм малюванням, перебувають обоє в цілковитому безчассі, бо час, як відомо, для закоханих перестає існувати. Одначе грізний, наповнений темрявою простір за вікном не зника, глухі, віддалені погуки плацдарму, вони не забувають про нас, і ось настає вже та мить, коли, як посланець самої темряви й небезпек, вбігає до хати зв’язковий, він скаже нам те, що треба сказати. І на півслові урветься недоспівана пісня, всі ми схоплюємось, і Йван, сахнувшись від столу, звично накидає на плечі просушену свою шинелю, затягує ремінь, а Пірошка, сполохано занімівши в кутку, розширеними від жаху очима стежить за кожним рухом юнака.

Прощай, хато, тепла, привітна!

З порога пірнаємо в темряву, в мокву, під низьке, важке небо плацдарму.

Дівчина, вибігши навздогін, ще якусь хвилю стоїть на веранді, вкрай розтривожену постать її, тонку й стебелясту, в довгій рясній спідничині, шарпає вітер, Артеменко, озирнувшись на ходу, уже від колодязя з журавлем догукне шарпким, зболеним голосом:

— Іди вже, Пірошко, йди!

Тобто до хати вертайсь, щоб не застудилась, — здорова будь та чекай, доки він, місячи своєю кирзою осоружну багнюку плацдарму, знов повернеться сюди домальовувати Калку та свій ефемерний сад.

Зі скляним тріском під ногами тріщить прихоплена нічним морозом грязюка, чавимо її своєю кирзою, за кожним кроком вириваємо з чоботом цілі пуди землі і нахнюплено чвалаємо в темряву, під небо, що дедалі ніби нижчає і в якому замість зірок лиш мертві спалахи ракет з’являються далеко десь, над нейтральною чи навіть ближче, над переднім краєм, над розкислими тими окопами, де зараз хлопці дубіють в льодяній воді, ждучи нашої підміни.

Як для війни, на плацдармі порівняно тихо, він мовби пустельний. Однак Артеменко знає, що вся ця тиша й безлюддя оманливі, бо якщо батареї — то десь вони між пагорбами, в складках місцевості, якщо люди — то вони по траншеях, по бліндажах. Полки трьох гвардійських дивізій зарились тут по окружності в землю, тисячі очей з-понад брустверів день і ніч чатують передній край та нейтральну зону, в глибині душі сподіваючись, що, може, тут, в цих багнистих полях, і війна стоклята закінчиться, станеться, може, навіть так, що цей плацдарм буде для них завершальним і постріл останній на землі пролунає саме тут, на плацдармі, після чого настане тиша свята, всепланетарна.

З такими думками визиркуватиме вранці Артеменко з окопу, бачитиме за полями знайомий, з потемнілою кірхою Камендін, де зосталася Пірошка, чия усмішка світить йому аж сюди.

А ген далі, за річкою, гори хмурять гранітні лоби, поглядаючи на плацдарм. Скелясті верхогір’я де-не-де ще рябіють плащ-накидками останнього, досі не зітлілого снігу. Авіації нема — низьких, сутенястих хмар літакам не пробити. Зрідка серед полів снаряд вибухне. Клубок диму з’явиться, і одразу ж вітер звіє ту дику нічийну кульбабу війни.

Від села хтось безстрашно поїхав у глиб плацдарму на змучених своїх коненятах — пустився саньми, хоч на дорозі там зараз більше грязюки, ніж снігу. О, якби й справді тут останній постріл гвардійцям пролунав! В одну мить всі оті гори заквітли б, і перетомлені ми, піднявшись із брудних своїх окопищ, як ангели, полинули б у голубі небесні сфери, щоб там, опинившись у недосяжності, після всіх безсонних ночей нарешті виспатись на білих пуховиках хмар!

Пірошка, вона зараз була наче поруч, невідступно панувала в Артеменкових думках, в його окопних ночах. Хіба міг думати солдат, що плацдарм так його ощасливить? Хіба міг передчути Іван, де й кого покохає, хіба міг знати, що явиться йому таке яснолике дівча за темним оцим Гроном, нічим не схожим на його степову Калку? В далекім краю зустрів своє перше кохання, у чужинецькім селі, де купи ящиків з боєприпасами по дворах, де лунають у хатах жарти гвардійські та дзвенить хвилюючий сміх молодих мадярок. А втім передчуття чогось незвичайного Артеменко носив у собі постійно, і ось воно сталося. Сам незчувсь, як зародилось, зазоріло кохання, бо хіба ж не так зветься оцей стан постійної піднесеності, щасливої наповненості душі, стан, в якому він на плацдармі весь час перебуває.

Ах, плацдарм! Що Артеменкові зараз всі ці небезпеки, і моторошні ракети ночами над нейтральною, і холоднеча та бруд окопний, адже це зморне, нестерпне стояння не вічне, адже трохи ще потерпи, і дадуть підміну, і ти з переднього краю знову з’явишся там, де на порозі тебе зустріне розшаріла, сяюча Пірошка.

Ніщо на плацдармі ніби й не віщувало нам лиха. Облаштовувались, як для тривалого життя, звикаючи до одноманітності окопних буднів. І лише подеколи ночами у вологій темряві за нейтральною, надто ж коли вітер був звідтіля, ставало нам чути з моря пітьми дивні якісь гули, що про їх причину плацдарм дізнається значно пізніше: це там, на великій залізничній станції, під прикриттям темряви й нічних туманів розвантажувались війська, терміново перекинуті ворогом сюди із свого Західного фронту, з Арденн. Фашистське командування вирішило будь-що взяти реванш тут за поразки на інших фронтах і тим-то гнало й гнало сюди ешелони військ разом з численною найновішою технікою.

І ось якоїсь там ночі броньовані армади “тигрів” та “пантер”, потайки накопичувані ворогом, навально рушили на плацдарм, з ревінням та скреготом полізли з туману, ламаючи з ходу наші польові оборонні споруди, шквалом вогню накриваючи все живе.

Виповзаючи з туману, броньовані чудиська несподівано виникали зовсім близько, прасували окопи нашої оборони, здиблюючись, навалювались на бліндажі, чавили гусеницями людей; стогони та крики поранених тонули в туркотах пальби. Вже в перші хвилини бою було порвано всі лінії зв’язку, і артилеристам доводилось бити по танках з прямої наводки, “тигри” спалахували тут і там серед розбагнючених полів, — весь плацдарм став невдовзі суцільним ревищем, окутався туманом і димом, всеохопним чорним хмаровищем, що його в усіх напрямах пронизують блискавки вогненних залпів, гостро видних навіть і в тумані. Застугоніло вдосвіта, і невпинно стугоніло далі, і здавалось, не буде кінця-краю цьому побоїщу, цій розправі над плацдармом.

Нема більшого жаху, аніж бачити, як сталеві гусениці на очах перемелюють поранених, волаючих людей. Той, чию мову ти щойно чув, чий посміх чи навіть жарт тільки-но тебе підбадьорював, жива ця людина в якусь мить стає кривавим місивом, ще одне життя зникає у переритій багнюці розвалених траншей. Тилів більше не існувало, всюди був лише передній край — від піхотинських, перетворених у чорториї окопів, від командних пунктів та вогневих позицій батарей до самого Грону, до його єдиної, наскрізь прострілюваної переправи стугоніла суцільна невщухаюча битва. В єдиноборство з танками серед відкритого поля вступали піхотинці, артилеристи, мінометники, штабники, найзатятіші сутички спалахували вже й на подвір’ях палаючого Варта та Камендіна, — там бої точились найдовше, бо ті, кого не розтерзали танки, з усіх полів стікались сюди, до цих уже охоплених пожежами населених пунктів, де ще можна було захищатися, бо ж повні ящики патронів та гранат лежали купами по дворах, бери скільки хоч — і в бій, у бій.

Цивільні, рятуючись, всіма сім’ями поховалися в льохах, і лише з одного вікна раз у раз визиркує смертельно бліде від переляку дівча, йому видно, як перебігає подвір’ям весь у крові й багнюці Іван Артеменко з гранатами в обох руках, він не бачить нікого, не помічає крові на собі, бо тут для бійця існує тільки ціль, яка з’являється у вигляді забарложеного бронетранспортера з-за рогу сусіднього будинку.

Кому судилося тут вижити, пекло плацдарму запам’ятається як щось незмірно жахливе, найжахливіше з усіх кошмарів війни.

А після всього ті, що зостались, під скелею в мокрих шинелях сплять, обійнявши гвинтівки. В смертельній утомі після безсонних ночей попадали тут, куди снарядам уже не дістати. Прокинувшись, переглядатимуться, мовби не вірячи, що живі. І кожен таїтиме в собі почуття провини за втрачений плацдарм, ніби саме він причинець того, що трагедія сталася, що стільки люду полягло, не дійшовши до жаданого дня Перемоги, так близько бувши від нього. Похнюплено смалять махорку під скелями, і розмовляти не хочеться, і власне життя для кожного ніби втратило смак. Якщо зрідка похмуро й перекинуться між собою словом, то хіба лиш про те, хто кого бачив востаннє і за яких обставин, кому що гукнув товариш із саней, коли його разом з іншими везли до переправи смертельно пораненого в живіт, коли, підбігши на мить, ти ще загледів очі товариша — невпізнанно ясні, налиті сльозою прощання.