Геній в обмотках

Олесь Гончар

— А на орбіті поспати вдавалось?

— Скільки дозволено розкладом...

— А сни доводилось бачити?

— Звичайно.

— І які ж вони, космічні сни?

— Ніяких абстракцій... Земні все. Теплі...

— Можна позаздрити вам. Споглядати планету свою зі сторони, в голубім ореолі, надивитись на неї звідти...

— Надивитися — неможливо. Щоразу інша...

— Гарна?

— Мало сказати: прекрасна.

Він умовкає, ніби до чогось прислухаючись. А потім щілинки його очей знову веселішають: видно, згадалось моєму сусідові щось смішне. Виявляється, він мисливець, та ще й завзятий, любить краї неполохані, оскільки ж рідний дядько його працює багато літ охоронцем у енному заповіднику, то можете уявити, яка це спокуса, коли тебе кличуть: приїдь та приїдь, рибки на озерах половимо, подивишся хоч, як зоріє-світає в наших угіддях...

— Дядько Леонтій у мене суворий, лицар свого діла, вічно він воює з тими, що вдираються в його володіння. А нищителів цих розвелося до біса: лишають після себе купи битих пляшок та цілі снопи почорнілих, зів’ялих лілей, яких вони натягали з озера не знати й навіщо. Лілею зірви, вона одразу тобі й зів’яне, це ж відомо (ти вбив її), — одначе слухати цього не хочуть, лізуть, висмикують у воді з корінням, геть спустошують озера, наче щось чуже...

— А діви їхні не соромляться, приймають ці варварські дари... Бере, щоб одразу ж і викинути.

— Отож ні страму, ні совісті. Дядько Леонтій називає різних отих балбесів міських не інакше, як неандертальцями. Все їх лякає моєю особою: ось, мовляв, приїде у відпустку небіж-космонавт, так він за вас візьметься, він вас, стоклятих неандертальців, навчить, як природу любити... Тож уявіть, якими очима глянув наш незмиренний Леонтій Іванович на свого космічного небожа, коли цей, з’явившись власною персоною, гордо видобув із чохла іменний розцяцькований “зауер” шістнадцятого калібру. Нічого собі гість, гарненько приготувався до зустрічі з беззахисними створіннями, що саме ось лопотять крилами в небі! Хтось їх уже наполохав, тікають світ за очі, сподіваючись, видно, знайти спокійніші місця десь на інших озерах, куди ще не добрався цивілізований розбійник...

“Невже й ти такий, як оті, що за річкою передчасно зчинили пальбу?” — чи запитав, чи лише подумав Леонтій Іванович, глянувши спідлоба на мій піжонський “зауер”, але я просто згорів на місці від сорому, ладен був крізь землю провалитися перед ним. Справді, невже і я такий, як ті зарічанські браконьєри з ліцензіями та без ліцензій, що, й відкриття завтрашнього не дочекавшись, уже зняли вечірню канонаду? Ні, я не такий, принаймні не хочу бути таким!.. — запевняю його і себе водночас. Але по ньому бачу: не вірить мені мій родак, говори, мовляв, та балакай, знаємо вас... Для чого ж ото цілу торбу патронів приволік? Аж тоді змінив гнів на милість, коли гість після певних рефлексій, повагавшись якийсь час, раптом з розмаху зафутболив із урвища в озеро весь свій боєзапас!

— За це хвалю, — сказав дядько Леонтій, і очі його потеплішали, заблищали по-іншому, і враження було таке, ніби ми за вдруге породичались у ці ось хвилини, коли дивилися обидва, як у тім місці, де булькнуло, поволі знову сходиться на воді зелене латаття.

— Якби й інші, — кажу, — прийняли ваш спосіб полювання...

— Щось не спішать, — відповідає мій співрозмовник. — А перепона якась потрібна, бо достобіса розвелося любителів усе живе брати на “мушку”... Он у газеті пишуть: сорок тисяч рушниць лише на одну область. І кожен шукає здобичі. А моторних човнів? Леонтій Іванович мій вважає, що від них зла найбільше. Глушать рибу, рушать береги, вийди у вихідний на річку — гуркіт стоїть сатанинський, на воді солярка, масні плями, в повітрі — хмаровища диму, загазованість вища за всякі дозволені норми... А, власне, яка потреба? Чому неодмінно моторка? Хочеш прогулятись — сідай на весла і гайда, нарощуй мускулатуру... Ні, давай йому катер, та ще й швидкохідний!

— Щоб рибінспектор не наздогнав...

— Отож-бо. На березі жінки з дітьми, люди цілими сім’ями вибрались на природу, а він промчавсь, нагуркотів, начадив, ну й дихайте... Головне, щоб мені було добре, а вам... Дивно, як часто ми дозволяємо собі ставати рабами власного егоїзму... Невже таки невиправна природа людська?

Космонавт хилить голову, поринає в задуму. Я мимовіль розглядаю вперте його чоло, коротко стрижений чубчик, мене в цій людині цікавить буквально все. Адже це той, кому випало зазнати на орбітальних трасах найскладніших випробів, він працював у невагомості, бачив планету в барвах та освітленнях неземних. Одначе, коли я згодом запитую, як же воно там, на орбіті, сусід мій ухиляється од відповіді, певне, такі розпитки чує не вперше і, треба думати, вони достатньо йому надокучили.

— Не ображайтесь, — каже по якійсь хвилі, — на все потрібен настрій... Коли, бувало, сидимо біля вогнища з Леонтієм Івановичем, то хоч про що б зайшлося, а він, дядечко мій, найперше має вдовольнити свою цікавість: “Ну, як воно було тобі у тій гойдалці? Чи хоч трохи нас видно з орбіти?”

— А справді, чи видно? — домагаюся і я.

— Ну, дядька Леонтія, звичайно, розгледіти не випадало, хоч він особа й колоритна, — жартує космонавт. — Не випало зафіксувати і його супротивників, з котрими він веде свою тридцятирічну війну... А от срібну ниточку нашої Ріки в місячну ніч, бувши людиною сентиментальною, я таки щоразу впізнавав... Бачив, здається, не тільки блиск води, а й верби, що дивилися в неї.

Уява моя малює той момент, коли космонавт, огинаючи планету, потрапляє в рідні широти, як жде, доки вирине з місячного сяйва найжаданіший сектор планети, уявляю, з яким хвилюванням вглядається цей син Землі в ілюмінатор, намагаючись розгледіти серед безлічі земних об’єктів щось своє, найдорожче, хай і змінене відстанню... Справді, все на світі відносне: адже те, що для нас, землян, — могутня повновода Ріка, для нього з космосу буде лиш далека, ледь помітна в місячних маревах срібляста ниточка.

— Ну, а коли пролітаєте над нею, щось таки ж, мабуть, тенькне в душі?

— Ще б пак! Річка, на якій виріс... Яка виколисала тебе... Хіба її забудеш, річку свого дитинства? Справді-бо, хвилює при будь-якій погоді!.. Завжди кажу нашим педагогам: частіше показуйте дітям Дніпро. Хай побачать його вдень, коли він перед вами сяйвом тече, повен сонця й блакиті. Покажіть їм його і в синю місячну ніч, відкрийте юним душам оті чари, гру світла, мерехтливу невловність і таємничість, що їх міг, здається, передати лиш Гоголь у своєму натхненному слові та ще “геній світла” Куїнджі, чия художницька магія досі є загадкою у світовому мистецтві...

— І звідти Ріка, звичайно, бачилась вам “при тихій погоді, коли вільно і плавно...”?

— От і ні! Мені чомусь особливо торкає душу якраз ріка осіння, холодна, сувора... Ось і зараз так виразно бачу те осіннє надвечір’я, коли наші війська підійшли і з ходу, тієї ж ночі, давай переправлятись на той бік, на плацдарми... Зовсім, пацанок був, а ситуацію розумів — аж дивно тепер... Перші, під вогнем переправившись, зачепились на правім березі, створили плацдарм, але ж їм підмога потрібна, щоб не загинули!.. Наші односельці кинулись до нічної переправи, пропонують свої послуги, навіть діди, не лякаючись обстрілу, підганяють до шелюгів рибальські душогубки: сідай, хлопці, двічі не вмирати!.. Мама моя теж сіла на весла, їй першим рейсом довелось перевозити телефоністів з котушками, і коли вона, лишивши мене, малого, в шелюгах на березі, відчалила і разом з іншими човнами зникла в темряві, то... можете уявити мій стан?

— Справді, таке важко забути.

— Сиджу, ловлю дрижаки в темряві, вітер шумить очеретом, всюди — то далі, то ближче — стрілянина не вщухає. З пітьми протилежного берега раз у раз випорскують струмені трасуючих, вогні ракет шугають у бік ріки — моторошно стає від них. Думав, помру, поки мами діждусь, та чи й діждусь? — всяке тоді бентежило дитячу душу... А мама, повернувшись, обійняла мене похапцем, підбадьорила і знов у рейс, мені ж наказала сидіти в кущах і не плакати, ждати її. Цілу ніч не спала переправа, всі трудились, мама до самого досвітку не кидала весел... Як боявся я за неї, одначе вона без єдиної подряпини вибралася з-під вогню, згодом ще й медаль їй видали за переправу... “Може, це ради тебе, сину, — казала потім, — річка пощадила мене”.

— Хто б подумав, що синові її доведеться спостерігати Ріку з орбіти... З-під самих зірок нагледіти світленьку оту звивину на планеті, земний той капіляр — це ж яка сильна апаратура потрібна...

— Найсильніша апаратура — ось тут вона, — з легким усміхом космонавт кладе руку до серця.

І, може, щоб далі не вести мову про це, він знову склеплює повіки. Бриж лягає на його крутому міжбрів’ї і вже не зникає. “Молодий, міцного покрою, а тягар пережитого залишив на ньому свій карб, — думаю про сусіда. — Перевантаги, перенапруга нервів, та ще самота, безмежна космічна самота... На орбіті, як і в окопі, мабуть, найстрашніша людині самотність”.

Стюардеса, проходячи салоном, торкаючись сюди й туди поглядом пасажирів, трохи більше затримала свої сині на космонавтові, котрий ніби дрімав, напівзаплющивши очі, хоча обличчя його й зараз зберігало веселий вираз. Дівчина пристояла, певне, очікуючи якогось запитання від нього чи жарту, як було перед цим, коли він забавляв її казочками про свою фантастичну везучість у різних азартних іграх; не діждавшись цього разу ніякої реакції, дівчина стенула плечем, сама собі посміхнулась і далі поплила по салону з виразом на обличчі злегка ображеним. Можливо, й вона помітила, що сон космонавта не справжній, вдаваний, що крізь напівспущені вії він усе бачить? Дівчині хотілось би, видно, більшої уваги від нього, адже, здається, вона вже дізналася, якого пасажира має на борту, згадати могла його навіть по фотографіях тих часів, коли він був ще в скафандрі, був для всіх нас, планетян, істотою майже позаземною, а тепер ось він, як звичайний пасажир, летить під її наглядом і, як усі, недотямлює, в який спосіб користуватись рятівним жилетом...

Лайнер іде на великих висотах, але й тут уже ніч. Світло в салоні пригашене, залишились де-не-де тільки слабенькі сигнальні світлячки, зокрема й ті, що позначають запасні аварійні виходи. Стюардеса роздала бажаючим легкі мов пух, просто невагомі ісландські пледи, щоб пасажири, закутавши ноги й відкинувши крісла, могли спокійно відпочивати, доки десь там, за тисячі й тисячі футів під нами, пропливає майже невидимий, але від того не менше грізний океан.