Геній в обмотках

Олесь Гончар

— Зважте на тодішню ситуацію, — кажу йому. — Тисячі й тисячі добровольців ішли в ополчення, залишали матерів, дружин, дітей, тож хіба міг він, людина такої совісті, такого обов’язку, шукати для себе якихось пільг чи переваг? Ви ж відчуваєте, що то за натура була... Полегкостей не шукав.

Ми сидимо з сусідом, уже близько схилившись один до одного, ні про який сон не може бути й мови, обоє ми збуджені, обоє заполонені зараз життям отієї зоряної душі, що ніби присутня тут, між нами, теж ніби поруч над океаном летить. Присутність того третього життя відчутно зближує нас, і водночас воно не піддається, щоб ми до кінця розгадали його. Ніби в якійсь заманливій грі, наблизившись, воно знов одцаляється від нас, зникає, окутане поволокою таємничості.

Людська уява втоми не знає, і ось настає якийсь момент, коли реальність салону враз видозмінюється: нема вже сплячих, закутаних в пледи людей, нема рівного гудіння двигунів, що несуть нас крізь темряву над океаном, натомість постає переді мною фронтовий зв’язківець, схожий на мого друга піхотинця Шамрая... Все дивним чином переплелось. І ополченець, чиє життя ми щойно розгадували, і змучений піхотинець, батько залишених вдома дітей, — обидва вони для мене зараз унікальні, обидва зливаються переді мною в один-єдиний образ худющої фронтової людини в обмотках, що крокує кудись під осіннім дощем у геть змоклій, зім’ятій пілотці, в шинелі без хлястика, з котушкою телефонного дроту на спині... Це йде він, піхотинський зв’язківець 41 року. Йде під холодним, нескінченним дощем у ніч бездоріжну, де грязюка хлюпає по коліна, твань поналипала на обмотках пудами. Багнюці нема краю. Просто якась планета багнюки. А трапиться болото — перебреди, а зійдуться перед тобою чагарі — продерись крізь їхнє колюччя, та все далі йди, та все чимдуж, швидше і швидше, бо це ваш форсований нічний марш, бо десь там ждуть від вас підмоги — підмоги і порятунку. А коли вже зовсім знеможені, наскрізь змокрілі від дощу і від власного поту дістаєте ви дозвіл на привал, то одразу падаєте, де хто зупинивсь, просто в грязюку, адже марно було б інше вибирати місце, всюди довкола тебе тут тільки багнище, твань. Падаємо як підкошені і від виснаги нелюдської засинаємо одразу, де хто впав, засинаємо ще швидше, ніж цей космонавт, що вміє зусиллям волі програмувати свій сон...

Отже, ми там, серед шляху нічного, у нас привал, нас чекають чарівні світи сновидінь. Хтось кладе собі під голову напівпорожню торбу солдатську, хтось замість подушки підмостив котушку з телефонним дротом, а ті прихиляться на плече один одному, і вже їм очі склепились... Отак, пригортаючи зброю до себе, щоб не мокла, в позах оцих скарлючених, неприродних, ми перебуваєм на вершинах блаженства, приймаємо як найдорожчий дар долі ці відпущені нам хвилини перепочинку. І перш ніж до нас крикнуть “вставай!”, перш ніж розбагнючений шлях степліє від наших тіл, ми встигаємо за якісь лічені хвилини вийти з жахіття реальності і, занурившись з головою в сон, встигаємо побачити навіть сни — мабуть, то були найсолодші у світі сни наших кохань, наших родин, наших недосяжних домівок...

Високий, цибатий зв’язківець, що на ньому шинеля висить, мов на кілку, що коток телефонного дроту робить його горбатим, він сягнисто й важко ступає переді мною на своїх тонких донкіхотських ногах, в облиплих до самих колін багнюкою обмотках. Тілом перепочилий після привалу, він мовби зміцнився й духом і тепер повеселіло звертається до своїх зв’язківців, обіцяючи їм винайти значно легший, можливо, навіть найнадійніший спосіб зв’язку між людьми. А коли хтось кине на ходу жартома: ну, це, хлопці, серед нас об’явився “геній в обмотках”, то він на такий жарт не образиться ніскільки. І, між іншим, те “геній в обмотках” так уже до нього й прилипне.

А як вітер хмари розжене і зорі холодні проблиснуть, він час від часу, задерши свою цапину бороду, сягне незрозумілим для нас поглядом угору, до зірок, і, хто знає, може, тієї миті в саму моторошність Всесвіту пробувала прозирнути мудрість земного філософа-звіздаря... Занехаяніший за всіх, а до зірок він мовби найближчий.

Витривалість його дивовижна, живе в ньому справжня двожильність, іде під намоклим своїм тягарем, а скарги від нього не почуєш, лише коли чужі ракети стануть зловісно зринати над темрявою лісу, нічний безіменний товариш мій мовить до мене стиха:

— Вже близько.

Ліс після згаслих ракет стане ще чорнішим.

Перед світом ми входимо в цей ліс, вступаємо, як у готичний собор, бо така тут висока стрункість ще не торкнутих війною щоглових сосен.

Ніч відходить, хмари по небу розігнало вітром, угорі, між верховіттям сосен проблискує зірка, одна й друга, вони ясні, алмазно-чисті після дощу і розмірів аж ніби більших звичайного. Довготелесий зв’язківець, прилігши серед товаришів на галявині, дивиться вгору на ті зірки, на їхнє передсвітанкове недосяжне мигтіння, і ми бачимо на його зарослому обличчі, на спечених устах щось схоже на усміх.

Потім буде наказ — як завжди, раптовий — мерщій прокладати лінію зв’язку, і цибатий наш зв’язківець першим потрюхикає понад узліссям, мов жива мішень, рухаючись відкрито у своїй куцій, перекособоченій шинелі. Незважаючи на зовнішню нібито незграбність та неповороткість, він кабель швидко, вміло прокладе, виявивши при цьому несподівану спритність. Та тільки повернеться до своїх, як знову пролунає нещадне: “Порив! Давай зв’язок!” Кому ж тепер бігти, щоб з’єднати десь щойно перебитий осколком кабель, відновити лінію, нитку життя? І знову цей, що в дорозі з симпатією названий був товаришами “генієм в обмотках”, піднявся сам, добровільно. Глянувши вгору, він безлячно, ніби під захистом зірки, пустився підбігцем по узліссю, подався шукати десь там ушкоджене місце. Всі дивились, як він побіг і побіг, трясучи борідкою, майже не пригинаючись. Та ось зупинився — певне, знайшов, що шукав...

А коли, скошений кулеметом, він упав з кабелем у грязюку, не одна зірка здригнулась у світанковому небі над верховіттям тих щоглових сосен!

Здавалось би, все. Але й після цього він якийсь час ще мовби присутній у нашому лайнері, десь сидить отам, в котромусь із передніх крісел, як був, — у шинелі, в обмотках, ледь прикритих казенним ісландським пледом.

— Геній в обмотках — це правда, — задумливо каже космонавт. — В ньому вся епоха... Весь дух її, поривання і безмежність втрат...

Тихо в салоні. Світло пригашене. Летять над океаном сни. Невідомі нам сни людські, прикрившись пледами, линуть у рівному нічному польоті.

Іноді, нахилившись до ілюмінатора, ми вдивляємось обидва за борт: що там? Ніч, надра тьми, мерехтлива безодня.

А мої думки все про нього: з чим цей дивний мій земляк сподівався зустрітись на інших планетах, чого там шукав? Може, шукав якихось радостей незнаних, неземних, якихось найповніших щасть, що їх він був позбавлений тут, у своєму короткому й загадковому житті?