Геній в обмотках

Олесь Гончар

Спокій панує в салоні. У кріслах, зручно відрегульованих, люди напівлежать, і своїми неприродними позами вони й самі зараз трохи схожі на космонавтів, якими їх деколи нам показує телевізія. Час тече рівно. Пасажири салону притихли, певне, вже сплять, а до нас із сусідом сон чомусь не йде. Космонавт вовтузиться в кріслі, якась там у нього незлагода: то подушечка випадає з-під голови, то плед сповзає, ніяк не вдається перетворити його в спальний мішок. Я свій плед ще не розгортав, спати не вкладався, мене знову тягне до ілюмінатора, хоча за склом зараз небагато побачиш: пітьма і пітьма, неохопні глибини темряви, і лиш далеко-далеко внизу око вловлює грізний колихкий полиск океанних вод.

Сусід ніяк не вмоститься на своєму прокрустовому ложі, перекидається з боку на бік, то відкине плед, то знов кутається, ось він нарешті влігся, полегшено зітхнув, питаю, чи добре влаштувавсь, одначе відгуку нема.

“Не йде на зближення, — думається мені. — Наче й відкритий, доступний, а все-таки...”

Скільки ось уже часу поруч, а крізь вузенькі щілинки в гострих його очах лиш коли-не-коли проблисне краєчок душі, трохи лукавої, невловної, заповненої тим, що не розголошується. Звідки на ньому цей покрив таємничості, несхожості з безліччю інших землян? І чи завжди це в ньому було, чи з’явилось, відколи побував там, де нам не довелось, відколи звідав те, чого іншим планетянам ще не випало звідати? Поріг нового пізнання, він його переступив... Погомоніти охочий, однак до певних меж, зайвого не скаже, хлопець собі на умі. Таке враження, що він чогось недомовляє, з чимось остерігається, постає перед тобою не у всій відкритості. Кажуть, це в усіх у них так. І ті, що були на Місяці, після свого повернення також нібито не все розповідають із того, що їм відкривалося там, хоч бачили ж, мабуть-таки, щось надзвичайне, були вражені чимось, може, й розуму людському не піддатним, інакше-бо чому ж декотрі з них повернулись на Землю в стані крайнього потрясіння?

Сидимо поруч, а відстань між нами не меншає, жаль, звичайно, адже нагода така — ближче зійтись з космонавтом — трапляється не щодня. Зараз він приспокоївся, видно, остаточно налаштувався на сон. Однак по його диханню чути, що ні, не спить він. Коли ж сусід мій, поправляючи плед, знову заворушився, я, влучивши хвилю, ще раз пробую загомоніти, переступити межу віддаленості.

— Пробачте, — кажу стишено, — може, вам цікаво буде знати, що один із предтеч космонавтики доводиться мені досить близьким земляком... — І, витримавши паузу, додаю: — Це той геніальний самоук, чия уява ще в роки громадянської креслила на папері такі сміливі траси для вас...

З півслова збагнувши, про кого йдеться, космонавт миттю вивільнився зі свого ісландського скафандра. Натиском кнопки підняв крісло, нахиляється до мене — чоло до чола.

— То ви родом з Полтави? — зазирає допитливо в вічі. — Чи, може, з Малої Виски?

— В усякому разі з тих країв, і дещо із земляцьких переказів про нього до мене докочувалось... В наших краях чимало людей ще пам’ятають із літ молодості того дивного чоловіка. Для декого з нас він справді був зоряною людиною...

— Ви самі знали його?

— Особистим знайомством похвалитись не можу, але те, що чув із людських уст...

— Розповідайте все-все, — близько нахилившись, гаряче підохочує мене космонавт. — Це ж якраз те, за чим я давно полюю! Нічого не минайте, важлива тут кожна дрібничка, найменша крихітка фактажу... Адже ми ще так мало про нього знаємо! Для нас він — загадка!

Власне, й мені про свого дивовижного земляка небагато що є розповісти, до того ж не завжди й розрізниш, де маєш справу з фактами, а де з легендами...

— Кочегаром він був на цукроварні у нас, — пригадую від когось почуте, — потім механіком... А до неба він завжди мав потяг. Впорається у паровичній, тобто в котельні, вилізе на дах і до пізньої ночі Місяць розглядає в саморобну підзорну трубу... Так розповідають...

— Ну, а собою який він був? Що диваком його вважали, це відомо, а ось як людина... Скажіть, яким його малює народна уява?

— Був то, згідно з переказами, високий чубатий юнак, веселий, товариський... Дарма що після тифу, а все в роботі, все, було, щось мудрує, вигадує, і руки мав золоті. Якщо допомогти треба комусь із товаришів по цукроварні, відгукнеться одразу, не чекаючи потім ніякої віддяки за це. Взагалі, все матеріальне він мав за ніщо, побут власний для нього нічогісінько не важив... Зате в чому-небудь посприяти іншій людині, хай і малознайомій, чимось зарадити їй, о, тут механік наш давав волю своїй винахідливості!.. Квартирні хазяйки, в котрих він мешкав, і діти їхні досі не нахваляться своїм квартирантом: стільці, лави, каструлі, швейні машини — все, було, поремонтує, полагодить власними руками. Першу-ліпшу річ, яку тільки око загледить, одразу бере на випроб, приміряється сяк і так, шукає, як би штуковину цю вдосконалити, в чім би поліпшити, щоб людині з нею легше було, зручніше. Досі згадують, які він добрі жорна людям робив, бо ж часи були трудні, щойно кінчилась громадянська... У паровичній дотепно влаштував пристрій для полегшення праці кочегарів, запропонував пневматичний спосіб прочищення димогарних труб... Одне слово, то людина, видно, була з рідкісних, одержимих натур — самий дух невситенності грав у ньому, дух постійних, вічних шукань...

— Пригадайте, будь ласка, що-небудь іще, — просить мене космонавт. — Нам, ясна річ, відомі його публікації, але ж то праці іншого, пізнішого періоду...

— Ідеями зореплавства він захопився, ще бувши гімназистом, не розлучався з ними, відколи прочитав фантастичний роман про спорудження грандіозного тунелю під Атлантикою, під оцим ось океаном, що десь там бурунить під нами внизу. Надпотужний тунель, що з’єднав би два континенти, йому зовсім не здавався чимось недосяжним. Однак де ж було взяти колосальну кількість енергії для будівництва такого розмаху! Саме тоді йому сяйнула думка спроектувати шахту, спрямовану до центру Землі, щоб здобути звідтіль потрібну для трансконтинентального будівництва енергію надр, а далі він планував ту ж таки теплоту земного ядра використати для реалізації ще сміливішого задуму — для польотів до сусідніх планет Сонячної системи...

— Спокій би дали хоч іншим планетам, — чуємо зненацька десь із-за спин голос стюардеси, яка, наближаючись від задніх рядів, встигла, певне, щось почути з нашої розмови. — На Землі стільки проблем, а декому інші планети спати не дають.

Останні слова вона кинула нам уже без усякої делікатності, мовила їх віддаляючись майже гнівно, аж ми з сусідом перезирнулись в непорозумілості: чого раптом ця симпатична особа розсердилась? Може, що всі сплять, а ми розмовляємо? Посміхнувшись, космонавт зауважив, що гнів цю дівчину красить.

“А зрештою, хіба ж і не має вона права на таке, хай і не досить тактовне зауваження? — подумалось мені. — Справді, пекучих проблем на планеті безліч, проблем сьогоднішніх і завтрашніх, а ми тим часом... Тягнемося до зірок, а дорогу до себе, до власної душі декотрі зовсім забули!.. Скільки з’явилось таких, що навіть не цікавляться, хто вони, звідки, ніби на гідропоніці виросли...”

— Неймовірно, що в XX віці, в часи цивілізовані, і так може загубитися людський слід, — знову заговорив космонавт. — Наш сучасник, він міг би ще й зараз жити, а ми, по суті, зовсім мало про нього знаємо. Нам траси відкривав, а життя його самого для нас і досі не вийшло з тіні...

— Життя його — суцільні якісь таємниці.

— А як гадаєте, чи любив він кого? Невже він не знав кохання?

Лише відлуння чуток про це долинало до мене. Ніби була та, що кохаючи терпляче ждала його роками, а він усе десь бурлакував, шукав себе й свою мрію, будував елеватори, проектував за завданням наркома потужну вітроенергетичну станцію, якусь гігантську крилату споруду, що мала стояти на вершині Ай-Петі... А від утіх земних ніби втікав, друзі навіть жартували: “Таж він наречений зорі...”

Цей жарт, невідомо ким мовлений колись, подобається космонавтові, проте йому хотілось би почути щось імовірніше, щось ближче до фактів: все-таки чи звідав той “наречений зорі” звичайне, земне, чисто людське кохання?

— Мабуть, щось було, оскільки є свідчення, що він співати любив, а по цьому ж найчастіше й пізнають закоханих... Тиф, кажуть, тяжкий переніс під час тодішніх епідемій, одначе тільки підвівся, став на ноги, худющий та довготелесий, — одразу заходився дрова рубати квартирній хазяйці, а там, дивись, ще якесь діло собі знайшов, з паяльником клопочеться та голосно наспівує один із модних в ті часи романсів. Видно, що вмів радуватись життю, наповнено жив, хоча і вкрай невибагливо: ціле літо в одежі зашмарованій, брезентовій, у гетрах з товкучки, а взимку у величезнім кожусі, що друзі називали його “ротондою”, — це коли він уже на Алтаї елеватори будував...

— Довелось мені бачити один із тих елеваторів, — ожвавлюється космонавт. — Стоїть з дерева рублений, оригінальної конструкції... “Мастодонтом” прозвали споруду місцеві вчительки за її химерну видовжену форму. І збудований елеватор дуже дотепно, мов ковчег — без єдиного цвяха, бо тоді в людей ще й цвяхів удосталь не було.

Загадки, загадки... Так безоглядно віддаючись земному, на кожному кроці щось винаходячи, будуючи, вдосконалюючи, ні на мить не забував він про своє найзаповітніше, зоряне, про те, що з креслень та формул ночами добуте лягало потім у школярський зошит, як алгеброю перевірена гармонія, як вінець багаторічних людських устремлінь.

— Ні визнань, ні нагород здобути не встиг, а тим часом без його зусиль як би далеко відсунулись всі наші польоти, — з відчутним жалем розмірковує космонавт. — Навіть важко зрозуміти: чому таку унікальну людину не втримали в 41-му від наміру йти в народне ополчення?

— Не забувайте, — нагадую йому, — який то був час: ворог стояв під Москвою...

— Війна диктувала свої закони — це зрозуміло, — далі розмірковує він. — Однак службові особи, котрі його відправляли, мусили б розібратися, хто є хто?

Докір його ніби адресується й мені.