Народний артист

Олесь Гончар

Таксист був явно не в дусі. І недбала поза, і руки, що тримали кермо якось нехітьма, і невдоволений вираз обличчя зі зневажливо відкопиленою нижньою губою — все ніби промовляло: підсунули ж мені цього пасажира, та ще в суботній день! Де він у дідька взявся на мою голову, і кому потрібна ця його поїздка безглузда? Що він забув, спитати б, у тому забагнюченому, промоклому під дощами осінньому селі? Такі пасажири найчастіше дошкуляють у дорозі якимись витребеньками, кривитимуться на кожну запалену тобою сигарету, а потім ще змусять чекати так, що навряд чи й встигнеш на вечірню телепередачу. А сьогодні ж хокей...

Коли молода, з густо підмальованими очима диспетчерка давала йому цей наряд, вона, видно, була певна, що ощасливлює його:

— Артиста повезеш!

— Це велика честь?

— А хіба ні? Може, це єдиний такий почесний рейс тобі випадає за все твоє сіромашне життя...

Той, кого належало везти, справляв геть невигідне враження. Лише глянув на нього таксист, коли пасажир вийшов з готелю, одразу сказав собі: ну, з цим повеселишся... Цей натішить тебе анекдотиками. Затиснеться в куток на задньому сидінні й сопітиме всю дорогу та пігулки ковтатиме для профілактики... Шапочка на ньому пиріжечком, якась ніби дамська, пальто підстрелене, шарфом закутаний до самого носа, гострого, дзьобатого, і вираз на обличчі такий, наче ось він чхнути збирається, цей твій випадковий товариш і брат. Постать сухорлява, зіщулена, а в руках — квіти в целофані, великий букет живих розкішних троянд, він їх, як дитину, обережно тулить до грудей... Де він і добув ці троянди зараз, глибокої осені, коли вже й листя з дерев вітри обшматували?

Зайнявши місце в машині, пасажир чемно поздоровкався до таксиста і з привітністю в голосі запитав, чи йому, водієві, ця дорога достатньо знайома. Одержавши ствердну, хоча й крізьзубну, відповідь, приспокоївся, занурив голову в картатий мохеровий шарф, сподіваючись, видно, ще й подрімати.

Варто було тільки виїхати за місто, як таксистові одразу ж закортіло курити. Це в нього мовби інстинкт з часом такий виробився: тільки-но випаде везти далекого пасажира, особливо з тих, хто, піддавшись агітації, кинув палити, як рука твоя несамохіть тягнеться до сигарети. Відчуваєш просто нестерпний нікотиновий голод. Ось як і зараз. Звичайно, могла б виникнути на цьому грунті словесна перепалка, одначе пасажир виявився терплячим, він лише кахикнув стримано, даючи в такий спосіб зрозуміти, що до тютюнового диму голосові зв’язки його незвичні, але чи на всі пасажирські покахикування варто водієві зважати? На кожен чмих не наздоровкаєшся. А коли, викидаючи недопалок за вікно, таксист на мить опустив скло, і хвилею вітру війнуло, то пасажирові й це, видно, було не до шмиги, він заворушився, засовався на сидінні, гадаючи, певне, що скло так і лишиться опущеним... Наче й не тринадцяте число, а такий вередун трапився: все йому не так, в усьому йому дискомфорт. Їхав би собі персональним автобусом, як інші громадяни, там боки тобі б пообтовкували...

А день похмурий, вітряний, хмари пелехаті повзуть над самим шосе, ще й мжичкою час від часу порскає по склу. Тільки з обіду звернуло, а насурмилось так, ніби вечоріє. І куди людині гнати в таку негоду, і спитати б — чого! Сидів би собі в готелі, у своєму теплому люксі або в бар спустився б, де на дзиґлику годинами міг би смоктати пійло через соломинку, але ж ні — в дорогу потягло... Та ще з таким парадом, з квітами, як жених, хоч сивина з-під шапочки снігом уже сивіє.