Народний артист

Олесь Гончар

Є вчинки людські, що їх таксист, хоч убий, відмовляється розуміти. І пасажирів останнім часом випадок посилає ніби навмисне таких, щоб порушити твої усталені уявлення про людей, про те, що на світі добре і що погано. Трапляється, звичайно, і пасажир-однодумець, але частіше дістанеш такого, який ніби спеціально сідає, щоб дошкулити тобі своїм вередуванням та розруйнувати, як оце сьогодні, всі твої плани на вечір. Адже приятель мав зайти, в шахи після хокею зрізались би чи в сусіднє кафе пішли б, там обіцяли чеське пиво завезти... А натомість маєш халепу! Подумки таксист послав кількох чортів диспетчерці і, досадливо скосивши око на пасажира, помітив, що той саме чогось усміхається, на білім довгобразім обличчі блукало зовсім незрозуміле водієві блаженство. Що з ним? Чи розчулило його це сіре, грязьке шосе, обтикане колюччям голих почорнілих дерев?

Помітивши понурий погляд таксиста в дзеркальці, пасажир теж миттю спохмурнів і відсунувся геть у куток, наче щоб бути далі від якоїсь неприємності. На обличчі артиста не зосталося й сліду від того, що водієві здалося блаженством, від тієї світлої замріяності, в стані якої пасажир щойно перебував.

“Добрий сич”, — подумав про нього таксист, а вголос запитав:

— То ж для кого квіти?

— Та це... так треба, — відбувся короткою й туманною відповіддю пасажир, вважаючи, певне, водієву цікавість досить безтактною.

Звичайно, якби трапився йому водій привітніший, душевний, пасажир охоче повів би з ним бесіду, адже був він загалом особою контактною, легко сходився з людьми в дорозі чи будь-де в іншому місці. А тут з першої миті оця незрозуміла недоброзичливість, для якої, власне, зовсім не було підстав, однак на настроєві це позначилось. Мав би не зважати, але така вже в нього натура чутлива — як до людської доброзичливості, так і до найменшого вияву неприязні, надто ж неприязні отакої безпричинної, нічим не викликаної, здатної, однак, отруїти пасажирові душу.

А дорога ж неблизька, і з таким оце сичем їхати кілька десятків кілометрів, перебувати разом, як космонавтам, в одній кабіні, весь час почувати, на відміну од небесних братів, що ви несумісні, що для свого сусіда ти супутник небажаний, для нього ти людина-тягар, хоча, зрештою, мав би ж цей громадянин втямити, що він зараз на роботі, при обов’язках і що з пасажирами хоч-не-хоч, а треба бути терпимішим, не виказувати їм своєї зневаги чи просто невихованості, поганого настрою... Скількох людей встигне такий мурляка за зміну обдати своїм холодом, черствістю, неприхованою дражливістю...

— Ви, може, недобре почуваєтесь? — зрештою зважився делікатно запитати пасажир. — Може, вам нездужається? В мене є таблетки індійські — не хімія, з травок...

— На здоров’я не скаржимось, — буркнуто було у відповідь. — Хоча по курортах не їздимо. За іншими не потовпишся... Жінка голову прогризла, добудь та добудь путівку, дістань таку, щоб улітку, але ж хіба нас відпустять у сезон? Начальник парку в сезон поїде пляжитись із своєю товстухою, а нам знов у січні або лютому...

— Взимку теж буває гарно. На лижі та в ліс...

— На лижі, — аж скривився в презирстві водій. — А самі ви, мабуть, щоліта у Варні, на Золотих Пісках?

— Уявіть, що ні. Давненько вже на морі не був, не слухав музики цикад під кипарисами... То гастролі, то до земляків запросять. А торік саме влітку на операцію довелося лягти.

— То чого ж, питається, ганяти по дорогах? — знов озлобився таксист. — Сиділи б собі вдома біля телевізора... А то ще з букетом і в таку сльоту. На ювілей до когось, чи що?

— Так треба.

Ображений набридливим доскіпуванням, пасажир знов заховався в кокон свого пухнастого шарфа. Таксист, можливо, навіть перестав зараз для нього існувати. Відтепер його, здається, тільки й цікавило сіре шосе між одноманіттям осінніх полів та важкі, набряклі дощами хмари, що пелехато пропливали по небосхилу. Галич непокоїться над придорожніми вербами. Машини, до самих кабін забризкані грязюкою, здебільшого вантажні, час від часу перетинають дорогу — з полів у поля, з ґрунтівки на ґрунтівку. А навстріч по камінню шосе, чорним димом пахкаючи, гуркоче потужний дизель з худобою в кузові... Незграба цей, ніби щоб дошкулити таксистові, прогуркотів зовсім упритул і, вдаривши гаром, вихлюпнув на таксі цілу баюру грязюки, аж по всьому склу брудними патьоками потекло, — таксист, лайнувшись, знесамовитілий обернувся до свого пасажира:

— Бачили нахабу? І це люди? Догнати б та пикою, пикою в баюру! Не інакше, як у чайній нализався! Хамлюга з водійськими правами!

— Може, то в нього випадково? — мовив пасажир на захист незнайомого шофера.

— Випадково? — таксиста це ще більше обурило. — Знаю я цих випадкових! Це все їхні колгоспні кадри. Розступись, народ, коли він їде. Почувається на трасі, ніби в себе на бурячищі...

— Мабуть, ви тут не вперше?

— На жаль, доводиться бувати. Коли за капустою вискочиш, коли за картоплею гайнеш у цей бік, і щоразу тобі тут якась халепа... Торік біля цукроварні отакі буряковози навмисне зіпхнули мене в кювет, до ранку довелося кукурікати.

— Зараз теж ковзько? — помітно стривожився пасажир.

Щоб йому досолити, таксист навмисне сказав, що машину справді водить, а далі, мо’, гірше буде, бачите ж, яка моква, яка слизота...

— На вечір, — буркнув таксист, — і туман може покотити.

— Ви мене не лякайте, бо я полохливий, — жартливим тоном мовив пасажир.

Таксист не втямив жарту:

— Перелякав хто-небудь, чи що?

— Нехоробрий вродився, гени, мабуть, такі, — весело вів далі артист. — Там, де один лізе напролом, ліктями та ліктями, я краще перечекаю. В наші дні це, мабуть, ґандж, але що попишеш? Зате, знаючи свої людські слабкощі, розуміючи, що сам не вільний від них, співпланетникам теж намагаюсь прощати деякі внутрішні їхні “недохопи”, як кажуть брати білоруси...

— Виходить, ви, артисти, теж не без недоліків?

— “Хто є на світі, що був без гріха”? — продекламував артист смішливим голосом.

“А чого ж тоді інші так з вашою персоною носяться? — хотів відрубати на це таксист. — Чого та диспетчерка умліває при однім вашім імені?” Нічого, однак, не сказав, лише крутими в’язами сюди-туди повів. Добре, мовляв, тобі філософствувати, бувши на становищі пасажира. А от побув би ти, чоловіче, в моїй шкурі, коли везеш уночі якихось пропийдуш із ресторану, а вони в тебе за спиною словечками блатняцькими перекидаються, тільки й жди, що будь-якої миті зблисне котрийсь фінкою та гарикне до тебе: “Давай виручку!..”

Обличчя артиста тим часом знову засвітилося якоюсь згадкою, цього разу виникла поважна причина: впізнав у вибалку старезну дуплясту вербу, знайому ще з літ дитинства, коли гімназистом проїздив він тут із батьком на возі... Омела на гілках, ніби ґав’ячі гнізда, клубками темніє, соки живі роками висмоктує із цієї верби, а вона, живуча, все тримається, — коси свої опустила аж додолу, до напівзарослого осокою ставка...

Промайнула столітня верба, і з-під низького небосхилу виступив димар цукроварні — то теж давній знайомець, там на клубній сцені починалась твоя мистецька кар’єра... Гай-гай, коли то було! Цей таксист тоді ще й на світ не родився, в такі ти глибокі зайшов літа... Солодко наринули спогади, відчувалося, як тепла хвиля заливає душу. Небайдужий і до теперішньої краси, але чи не більше щемить душа і за тією красою, що минула, що вітрами одвіялась... Хай трудно було, а які весілля тут справляли, які дисканти та баритони доводилось чути під вербами в цім краю... І зараз так хочеться тобі з кимось поділитися пережитим, відлетілим безповоротно, виповісти комусь оте і оте. Натхненна молодість, і товариство, і синьооке перше кохання — все там, там... Посвітлішало на душі від самого доторку до того далекого, та тільки глянув на цього хмурягу, обважніло навислого над кермом, як одразу зникло бажання ділитися тим, що тобі дороге, — яка тут може бути сповідь!.. Будь за кермом, замість нього, привітніший хтось, ти б, звичайно, не втримався, вдарився б у сентименти, в лірику, а цьому... Що йому твої оживаючі виплески душі і люди, що й досі тобі близькі, твоя юність і пісні, разом з друзями співані тут колись, пісні, що й зараз у твоїй душі бринять? Розказати б йому, як у світи помандрував звідси? Як друзі проводжали тебе вчитися співу до столиці? Волами тоді їхали мимо цих верб, давнім цим чумацьким шляхом, де тоді ще не передбачались ніякі асфальти.