Народний артист

Олесь Гончар

Похмурий сидів, тамуючи всі згадки в собі, нічим не виявляючи, що зараз відбувалося в його душі. Знав, щоправда, спосіб, як пробивати емоційну глухоту, заспівав би отут, беручи небесні верхи, то, мабуть, розтанув би й він, бурбон оцей, але ні, зараз хіба тут до співу, хоча душа переповнена чарами тих незабутніх юнацьких концертів, а після них освідчень палких десь уночі під вербою, коли очата дівочі так віддано світились тобі з гарячої темряви...

Найнеприємніша розмова між ними, однак, ще попереду. Зітнулись пристрастями одразу ж, коли треба було з’їжджати з траси на шлях небрукований, польовий. Вигляд чорноземної, глибоко розбитої буряковозами дороги справді міг вжахнути.

— Не поїду! Там і танк не пройде!

— Буде премія...

— Ні за які гроші!

— А може, спробувати?

— Та ми там засядемо на цілу ніч! По вуха потонемо! Ви цього хочете? Цього? — розлючено сікався таксист до пасажира, тикаючи пальцем на якогось “москвича”, що, звернувши з траси, вже по черево засів у баюрі і тепер тільки пирхав на місці. — На це ви мене штовхаєте?

Пасажир, зустрівши рішучу таку непоступливість, врешті змушений був визнати свою поразку.

— Мабуть, ви маєте рацію. Але як же мені з ними? — пониклим голосом мовив артист, знічено дивлячись на свої червоні та золотаві троянди.

— Вихід один — вертатись, — порадив шофер, якому одразу ж майнуло видиво хокею та батарея пільзенського у знайомому павільйоні. — Підсохне — тоді!

— Та коли ж воно підсохне? — не вловив глузування артист.

— Ну хай підмерзне! А квіти... Чи так їх уже десь там ждуть?

Замість відповіді, пасажир попросив позичити йому якогось мотузка.

— Нащо? — здивовано витріщився таксист, а втім, порившись у багажнику, таки добув звідти цілий клубок замазученого синтетичного мотуззя. — Це?

— О, підійде... Відріжте мені, прошу, кілька шнурків...

— Цього добра не шкода.

Доки таксист, на диво без спротиву, виконував прохання, пасажир, обережно поклавши целофан з квітами на бровку дороги і, взявши з рук водія синтетичне мотуззя, став підв’язувати ним свої старомодні калоші. Ув’язував чепурно, міцно, із знанням справи, так ніби це було йому не первина.

Таксист, зверхньо осміхаючись, спостерігав це дивацтво. Що за комедія? Що він надумався? Тим часом артист, примоцювавши калоші, знов обережно пригорнув до грудей свій целофан із трояндами і мовив тоном несподівано владним:

— Ви мене тут чекайте.

— Де — тут?

— Таж он чайна недалечко, за два кроки від нас, там погрієтесь... Чайку поп’єте. Я скоро. Я не забарюсь...

І не давши змоги оторопілому від подиву таксистові зчинити ґвалт, привітно махнув йому рукою і досить спритно став спускатись по ковзькому насипу вниз, на дорогу чорноземну. Звідти ще раз озирнувсь, нагадав майже суворо:

— Ждіть, як домовились!

Після цього стало чути, як чвакають його підв’язані калоші, поволі даленіючи. Практична людина навряд чи пустилась би, та ще проти ночі, місити оту круту багнюку, розбиту п’ятитонками, що возили буряки тут на цукроварню вже не один тиждень, а він, цей дивак, пішов і пішов, маневруючи поміж коліями, крок за кроком віддаляючись у нахмурені з низько навислими хмарами поля, танучи в їхніх по-осінньому розгаслих чорноземах.

Машини шугали по трасі сюди й туди, мжичило, а таксист все стояв біля бровки, стежачи за тим дивакуватим своїм пасажиром, що, ніби обдуривши, залишив його ні в сих, ні в тих, а сам поплентався до села, що ледь видніється із-за горба, подався вершити якісь свої, тільки йому відомі дільця. І все ж у цій своїй незрозумілій затятості пасажир постав для водія мовби в інакшій ролі, розкриваючись чимось значнішим, ніж здавалось на перший погляд. Мабуть, саме це, значніше, не знане тобі, й покликало його, повело, ніби в безвість, важкими багнищами чорної польової дороги. Примхливий, хворобливий, цілу дорогу у шарфик свій кутається, всього боїться — і протягу від вікна, й тютюнового диму (все, бачте, береже свій божественний голос!), а тут раптом отаке устругнув! Що-небудь станеться з ним у дорозі, ще тебе й спитають.

“Таж верніться, таж застудитесь!” — хотілося догукнути навздогін, але не гукнув, розуміючи, що такого затятого не зупиниш, не завернеш, доки він десь там не знайде серед грязюки заповітне місце для своїх троянд. Отже, єдине, що тобі лишається, — тільки в чайну.

За прилавком у чайній, що зветься “Волошка степова”, одразу побачив свою знайому — буфетницю Ганнусю. Особа з живчиком, з перчиком, вона глянула на таксиста задирливо, в голосі її чується насміх:

— Яким вітром до нас?

— Чортячим. Оце такий невезучий я...

— Колесо спустило?

— Гірше. Накинули тут везти одного типа... Оранжерейне створіння. Набрався я клопоту з ним. Не встигнеш скло опустити, як він уже чхає від протягу. Дивак диваком, а втім, кажуть, народний артист.

— Та це ж Іван Кононович наш! — схвильовано вигукнула буфетниця, аж зашарівшись від несподіванки. — Співак, якого в світі пошукати! Де він?

— Піхтурою подавсь по баюрах. До вашої Григорівки йому треба до зарізу. В одну душу — піду і піду. Та мені золоті гори давали б, щоб я згодився місити оце ваше Чорне море грязюки...

— Тому ти й не народний артист, — засміялась Ганнуся. — Чим тебе пригостити?

Ганнуся зверталась до таксиста з щирою турботливістю, може, ще й тому, що свого часу він пробував до неї залицятися, та дістав ляпаса, і, здається, саме на цьому ґрунті вони й заприязнились, так ніби породичались.

Таксист, сказавши, що він не голодний, взяв пляшку лимонаду і ніс її до столика у витягнутій руці, бажаючи цим, певне, підкреслити перед присутніми, який він зразковий водій: в дорозі спиртного ані краплі, на лимонадах живе.

Віддалік, у притемненім кутку чайної, гамірливо, цілим товариством вечеряли хлопці з цукроварні, з їхніх вигуків можна було зрозуміти, що вони тут закроплюють чиюсь премію; в іншому кутку зморено й неквапом чаювали шофери далекорейсових маршрутів, здається, вони й пивка собі дозволяли, бо пляшки без етикеток темніли у них під столом. Таксист зі своїм лимонадом сів посеред залу окремо, щоб його зразковість була на видноті.

Щось його, однак, муляло, щось непокоїло. Випивши склянку лимонаду, пороззиравшись довкруги, він знов підійшов до Ганнусі і, схилившись над її шинквасом, запитав довірливо:

— А як ти гадаєш, мій там не заблудиться серед степу? Скоро зовсім звечоріє, а я ж відповідаю за нього...

— Та Іван Кононович дорогу до рідного села краще за нас усіх знає, — приспокоїла Ганнуся водія. — Аякже: дорога його молодості...

— В нього рідня там яка, чи що?

— Близької рідні вже не зосталось, батьків він ще перед війною до себе забрав.

— Так для кого ж тоді, питається, троянди?

— О, то ціла історія. Любов там його похована, ще перша юнацька любов, розумієш? Вчителька, кажуть, була молодюсінька, та від сухот рано згоріла... Не може він її забути. А якої сили було те кохання, суди сам: так і зостався в житті одинцем. Отож не вір, що великої любові більше на світі нема. Щоосені неодмінно приїздить він, щоб покласти квіти на могилу в якийсь там їхній день... Ні-ні, з теперішніх навряд чи хто здатен отак кохати!

— М-да-а-а... Історія, — сказав протяжно таксист і запалив сигарету.

Буфетниця звела на нього брови в подиві:

— Ти що — неграмотний? — показала на табличку біля дверей: “У нас не палять”.