Дніпровський вітер

Олесь Гончар

Хто саме там стоїть — це з’ясується лише вранці, коли пароплав знов братиме картоплю, притулившись боком до якоїсь вербової пристані. Заспані пасажири побачать, як, спустившись з містка, порядкує біля кинутого на берег трапа невеликого зросту дівчина в бушлаті річницькому, міцно запнута, видно, ще з ночі, вовняною хусткою-шаллю.

Це — Люба, помічник капітана. Чорноброва, червонощока, носик не те щоб кирпатий, але трохи вгору. Вся тугенька, як вузлик. Самого капітана чомусь не видно, і все вказує на те, що старшою тут вона, оця моторна його помічниця. Тільки недавно дівчина закінчила училище й, прийшовши на Дніпро, наділа оцей сукняний річницький бушлат. На пристанях її, одначе, вже, видно, знають, до неї раз у раз підходять, про щось розпитують чи просто здоровкаються.

— Привіт, Любо!

Відповідає вона стримано, вважаючи, певне, що саме стриманість найбільше личить людині, яка перебуває на посту. Помічницю капітана всюди обсідають клопоти й справи, надто ж на причалах. Це, однак, не заважає Любі щось жувати весь час — чи вона не встигла поснідати, чи просто любить дешеві якісь цукерки. І хоч майже всі до неї звертаються на “ти”, проте помітно, що панібратства ніхто собі з помічницею капітана не дозволяє і що слово її тут має вагу.

Чуючи, як інші до неї на “ти”, один з пасажирів, що тільки-но сів, молодий і розхристаний, спробував і собі так само:

— Ей, Люба! Скоро відчалиш?

Вона ніби й не почула, зате почув гладкошиїй, схожий на відставного боксера боцман, що стояв біля трапа:

— Якщо кому й “Люба”, хлопче, то тільки не тобі.

— А мені ж як? Любка?

— Тобі годилось би — Любов Семенівна.

Пасажир легко, без образи прийняв зауваження:

— Єсть, буде враховано, товаришу контр-адмірал!

Сам він, цей пасажир, виявися досить-таки прикметним хлопцем. Здалеку наче як підліток, а глянеш ближче — видно, бувалець, в усьому його вигляді, в рухах пробивається щось отряхувате, бешкетне. Одягнутий не по сезону легко — в картатій розстебнутій на грудях сорочці (з-під неї виглядає клинчик матроської тільняшки), голова недавно, видно, стрижена під машинку, що навело боцмана на деякі роздуми:

— Чи не дружинники це тебе обчикрижили, товаришу пасажир? Асфальт, либонь, у Черкасах підмітав?

— Там ще асфальту нема, — заперечив стрижений, граючи великими неспокійними очима. — До того ж я не черкаський, а сільський, вірніше, радгоспний...

І він залпом випалив одразу кілька анкетних даних про себе: в польовому таборі виріс, підвозив, хлопчаком бувши, до тракторів то воду, то пальне, а потім служив на флоті. Щойно демобілізувався, провідав матір, випив чарку з ріднею і знову в путь...

— Від матері, а куди?

— На Сиваш їду, там, чув по радіо, хімкомбінат новий будується. Добуватимуть з ропи Гнилого моря всі елементи, які тільки є в таблиці Менделєєва. Знавців техніки тому комбінату тільки дай...

— А ти знавець?

— Перед вами, батя, ще не прохололий моряк демобілізований, а всі наші хлопці, до вашого відома, в техніці — боги! Ви ось тут по мілинах повзаєте, а я — не дивіться, що такий пацанкуватий, — мав справу з дечим таким, що вам і не снилось...

На судні хлопець швидко оговтався, відчув себе мов риба в воді. Невдовзі після того, як пароплав відчалив, його вже знали на обох палубах. Стрижена голова нового пасажира з’являлася всюди — де не сій, там і вродиться. Почувалися в ньому і молодече бравування, і якийсь простодушний потяг до людей, навіть, сказати б, жадоба до них, ніби він зголоднів за ними, і тепер ось із першим стрічним хлопець, здається, ладен заприятелювати, ладен йому розповідати про себе, про своє життя, аби б тільки той мав охоту слухати. Його слухали з усмішками, хто з лагідною, хто з недовірливою, а вільні від вахти члени екіпажу — зовсім юні матросики-річковики аж роти роззявляли його розповіді про морські плавання в далеких незнайомих водах, про різні пригоди та небезпеки.

— Ходив над водою, ходив і під водою, бував на таких глибинах, що тільки ах!..

— І що ж там? Акули? — з острахом запитувала огрядна, підперезана хусткою тітка, що супроводила картоплю.

— Ні акул, ні морських драконів... Тьма. Вічна тьма.

Загледівши за гуртом слухачів Любу, чи то пак Любов Семенівну, що саме підіймалася сходами на верхню палубу, хлопець одразу переключився на неї:

— Скільки вузлів робите?

— Які ще вузли? У нас не вузли.

Здається, вона вважала запитання недоречним.

— Ну то скільки миль?

— В нас не милями, в нас кілометрами... Сімадцять кілометрів на годину.

— Ха-ха-ха! — йому стало весело.

Остаточно, наперекір повчанням боцмана, називаючи її тепер Любкою, він став енергійно розтлумачувати дівчині, що таке вузли та милі, пояснив, яку швидкість дають торпедні катери, коли вони ото аж підлітають у повітрі, долаючи буруни. Ото хід, отам вітерець, а то... сімнадцять кілометрів.

Він знову щиро, від душі сміявся, нікого цим сміхом не ображаючи.

З появою його на судні ніби аж пожвавіли всі. Де хлопець, там уже й гурт, де гурт, там неодмінно й він.

— А ось тут я буду в черзі першим! — гукнув він, як тільки запахло з буфету борщем.

І справді, першим зайняв собі окремий столик, але без співрозмовників йому, видно, було не всидіти, тому, нагледівши у кутку товариство олімпійців, що теж лаштувались обідати, хлопець без церемоній перекочував до них. Аж коли сів, тоді вже запитав:

— Ви ж не заперечуєте?

Офіціантка, вайлувата і злюща, мов оса, особа, що іншим пасажирам не прощала найскромніших виявів ініціативи, раптом навіть посміхнулась, стежачи, як цей стрижений флотський вправно несе поміж столами свій борщ, переселяючись до олімпійців. Сподобалось їй, видно, й те, що спортсмени охоче прийняли його до себе в компанію.

Хлопець, виявивши належний такт, не став доскіпуватись, — з медалями вони повертаються чи без, — і, смачно сьорбаючи борщ, уже розповідав їм щось знову про себе, неначе хотілось йому швидше вибалакатись перед людьми за все те своє підводне мовчання, котре, мабуть, цілу вічність тяглося десь серед риб, у темряві морських та океанських глибин. Адже, крім ненаселених темних вод, бувають і такі, де чудернацькі, фантастичні риби грають довкола тебе, а ти, випущений з човна в комбінезоні, пробираєшся серед них, куди тобі треба, освітлюєш глибини спеціальним своїм прожектором, а буває, що гущавінь водоростей обплутує тебе, обтяжує всього, і ти їх розтинаєш ножем, і вже тобі ось забракло кисню, ти задихаєшся, спішиш тоді мерщій назад до човна, щоб вхопити свіжого повітря. Було враження, що йому й самому здавалося тепер неймовірним усе те, що він, сільський парубійко, пережив, потрапивши від тракторів на флот, і аж ніби й сам дивувався тепер, чи не наснилась йому вся ота фантастика риб та водоростей, яку він долав.

— Ще двічі по два пива! — гукає він гладкій офіціантці, що обслуговує його з явною прихильністю, і коли пляшки на столі, він пропонує олімпійцям вгощатись від його щедрот. Але ті відмовляються, спиртного вони не вживають, у них зараз сухий закон.

— Не можете навіть пивка?

— Навіть пивка.

— Співчуваю.

І він з булькотом виливає в келих собі всю рідину з пляшки, а потім — раз! — і спокійно втерся долонею.

Офіціантка тим часом ставить уже й друге — макарони по-флотському, накладені горою.

— Їжте, поки гаряченькі.

І очима просто умліває до стриженого.

За столиками вже усі місця зайняті. Статечно обідає величний професор з своєю сивою дружиною. Посхилялись над борщами і дніпродзержинський пенсіонер, і ті жінки, що супроводять картоплю... Не вередливий підібрався люд, з добрими апетитами. Обід саме в розпалі, коли до буфету влітає ще один, до краю чимось збентежений пасажир, лисий, з перележаною щокою, в піжамі смугастій, як африканська зебра.

— Громадяни! — схвильовано звертається він до залу і на мить вмовкає, йому забракло повітря.

— Ну, що “громадяни”? — разом із стільцем обертається до нього моряк далеких вод.

— Бумажник пропав, — винувато видихає піжама. — Може, хто підібрав випадково? Не стільки там грошей, як документи. Посіяв, не знаю й де...

— А все-таки хоч приблизно — де?

— Чи на палубі, чи десь у проході...

— А ви до Любки звертались? — каже моряк, і вже він забув про обід, його ніби аж радує, що є нагода взятись за яке-небудь діло. — З цим треба до Любки!... Ходімте!

Олімпійці його, однак, стримують:

— Сядь. При чому тут Любка?

— А хай оголосять через радіорубку... Ідіть і скажіть: ось я, роззява, — радить він піжамі, — оповіщайте про мене... Коли хто знайшов, вам повернуть.

— Дійсно, можна ж так... Дякую за пораду, — каже потерпілець і, осоловілий від розгубленості, зникає в коридорі.

За кілька хвилин з гучномовця вже лунає до пасажирів знайомий дівочий голос:

— Громадяни! Хто з вас підібрав на судні гаманець з документами, просимо негайно занести в радіорубку!

І після короткої паузи знов так тепло, проникливо:

— Громадяни! Повторюємо: хто з вас і т. д.

— Пустіть мене, піду шукати, — моряк поривається йти негайно розшукувати пропажу. Олімпійці з сміхом умовляють його заспокоїтись, виявити належну морякові витримку.

— Так ви ж чуєте, як вона переживає за того роззяву!..

— Емоційно багата душа.

— Ой Любко, ой милі-вузли, — і стрижений раптом усміхнувся до вікна. — Ходите ви тут, як ночвами, по Дніпру...

Зайшла мова про Любку. Кожен із хлопців, виявляється, міг сказати щось про неї своє, кожен її помітив. І як вона по-дитячому лизькає свої цукерки на причалах. І як лише зрідка обдарує кого-небудь скупою усмішечкою. І зовсім вона ніби не спить в цьому рейсі, бо — чи пізно чи зрання — а підтягнуту, ладненьку постать її завжди побачиш біля трапа або ж на містку, якщо біля трапа нема... Капітана й не видно, всюди бачиш її, хоч вона всього лише помічник. Хай який там вітер шмагає, а ти знай своє. Іноді як змерзне, що аж поблідне, тоді чорні густі бровенята її особливо виділяються...