Дніпровський вітер

Олесь Гончар

Почувалось, що Люба не зоставила і олімпійців байдужими до себе, вони розмовляють про неї охоче, з інтересом. Від їхньої спостережливості не уникло, що іноді на причали вона сходить якась бентежна, а назад повертається задумлива, присмучена. Ніби когось сподівалась зустріти і не зустріла. Шукала і не знайшла.

Кортіло більше знати про неї, про те, як вона живе. Кого покинула в Києві, хто її жде. Чи, може, й ніхто ще не жде? Може, всі почуття, всю пристрасть дівочу забирає Дніпро, широчінь оця неспокійна, ночі темні та вітри, все їм віддає, а собі нічого не лишається? Дні й ночі. Замість алей та альтанок на схилах, де парочки умлівають, замість танців та всяких розваг — у рейси, на дощ, на вітер. Одежа робоча. Панчохи не нейлон, а теплі, грубошерсті на круглих тугеньких її литочках... Зате все — як влите на ній.

— Славна, славна, — сказав крутоплечий олімпієць у синьому светрі з білою чайкою через груди. — Жаль, що лицятись нам до неї не світить...

— Чому не світить? — аж смикнувся моряк.

— Одружені ми всі, заарканені... А ви?

— Я — вільний.

— Тоді у вас перспективи, — іронічно зауважив старший з олімпійців — рудобровий, з чималими залисками головань і додав уже серйозним тоном: — Таку легко уявити й матір’ю дітей, і господинею в домі... В усьому раду дасть.

— Громадяни! — на дверях знов зарябіла африканська піжама з накинутим поверх неї макінтошем. — Тисяча вибачень, що потурбував вас! Знайшовся бумажник!

— Де він був? — сердито спитав професор.

— У каюті й був, за канапу засунувсь... Уклінно прошу пробачення... Тепер можна й черв’яка заморити, — щасливець шукав поглядом, де б сісти.

Місце йому знайшлося за круглим столом посеред зали, де неквапливо й статечно обідали жінки, що правили на південь картоплю. Власник віднайденого гамана одразу загомонів до них. Дізнавшись, що жінки родом з степових районів і що колгоспи їхні розташовані на самому березі тамтешнього штучного моря, супутник тут же признався весело, бо він майже родич їм, бо він один з тих, хто свого часу якраз проектував це новостворене степове море. Замість того, щоб виявити радість, жінки тільки перезирнулись між собою і чомусь понасуплювались.

— На трясці нам такий родич, — нарешті голосно сказала одна з них, бойовіша за інших, — стільки плавнів, землі золотої віддали під затоплення, а картопля де? То самі нею усіх годували, а тепер собі ось з-під Києва веземо.

— Плавні нам по відру картоплі з куща давали, — делікатнішим тоном зауважила сухорлява, старенька, — гарбузи такі родили, що руками не обіймеш...

— Рай був, а ви нам болото зробили, — знов підхопила криклива, — влітку вода цвіте, смердить, хвиля береги обвалює, води набрати не підступиш! Біля моря, а без води живемо! Водогін для села та для ферм обіцяли, та й досі обіцяють.

— Ну, це я не винуватий, — підупав настроєм проектувальник.

— А хто ж винуватий? — обурилась тітка. — Самі ж планували, та й знов, кажуть, плануєте. Тепер он збираються дамби зводити, щоб Кінські плавні назад вивоювати з-під води, а тоді що думали? Спершу б, ніж отак цілі краї затоплювати, з людьми б вам порадитись, з колгоспами та райкомами... Бо, може, десять ваших ГЕСів не дадуть того, що дає земля, яку ви затоплюєте...

— Так його, так, — проходячи біля столу, підбадьорив тітку дніпродзержинський пенсіонер.

Олімпійці та їхній новий приятель моряк, розрахувавшись, також пробирались уже до виходу. Опинившись навпроти громадянина в піжамі, моряк не втерпів, зауважив:

— Ось кому щастить! Стільки Любчиної уваги і за віщо?

— То її служба, — миркнув власник віднайденого гамана.

— А все ж, громадянине, — нахилився до нього моряк, — дозвольте вам по секрету сказати...

— Кажіть.

— Інша на Любчинім місці хіба стала б панькатись із таким роззявою, та ще й панікером...

— Дякую за комплімент.

— Прошу.

І стрижений, випроставшись, твердим кроком вийшов за олімпійцями. На їхнє запрошення йти грати в пінг-понг відповів їм відмовою і чимось ніби занепокоєний, спохмурнілий побрів на корму палити одна за одною міцнющі свої сигарети.

Дніпро широко й вільно плине в далеч. Холодно-світлий, сріблясто-малиновий увесь, бо й небо таке. Береги то наближаються, то відходять під самий обрій. Простір, вода, зрідка птах пролетить. На осонні, з затишного боку палуби, ще досить тепло, пасажири тут ловлять проміння, а з тіневої північної сторони так і ріже вітер. Тут нікого нема, бо вже й поет, буйночубий любитель вітрів, зійшов десь на нічному причалі. Хіба що деколи з’явиться заклопотаний чимось той стрижений моряк, що він аж трохи ніби надокучив. Йде самотою, безцеремонно зазирає у вікна кают та службових приміщень, і якби люди з екіпажу спитали, кого шукає, так і сказав би:

— Вашу оту... Любку!

А вона тим часом сиділа в кімнаті відпочинку, що в носовій частині судна, і писала комусь лист. Тут їй ніхто не заважав — сама-самісінька віч-на-віч з білим папером. Напише кілька слів і переведе погляд на вікно, за яким відкривається Дніпро з добре знайомими краєвидами берегів, де вишка маяка зміниться ще однією довжелезною багатовіконною фермою або випливе десь силует вітряка на далеких горбах. Споруда відшумілих епох, уже вона відживає своє, застигла драним крилом у далечі, як знак незловленого вітру, самотності й смутку.

Це вже Кременчуцьке море.

Нахилившись, Люба знову щось задумливо пише. Якби моряк, що блукає палубами, заникує та заглядає всюди, міг зазирнути в це писання, прочитав би там:

Подивилася у вікно, погризла зубенятами олівчик і знову писала:

Хтось на цьому затінив їй світло знадвору. Звела очі — за вікном, затуливши собою мало не пів-Дніпра, стоїть стрижений морячок і так широко всміхається.

Вона теж усміхнулась йому.

А ще за хвилину вже побачила його в дверях, — схвильований розігнався через кімнату просто до неї. Вона збентежено підвелась.

— Вам чого? Пояснювати мені, що таке морські вузли? Уявив собі, що я справді не знаю?

— Любо, дай мені яке-небудь завдання!

— Це інша річ. В Дніпро кинешся?

— Хоч із щогли.

— Холодно вже... І потім — нащо?

— Щоб довести. Щоб ти знала... Ні, це не жарти!

Вона подивилась на нього поглядом довгим, твердим, як дивилась, мабуть, уночі на бакени, на сигнальні вогні. Потім мовчки, забравши з столика книжку і недописаний свій лист, пішла, майже вискочила за двері.