Дніпровський вітер

Олесь Гончар

Хлопець, одначе, від неї не відставав. Вона на палубу — він на палубу теж. Стала підійматись на місток — він і собі за нею на східці.

Дівчина обернулась сердита:

— Читати вмієш? Ось напис: “Стороннім заборонено”.

— Я не сторонній.

— Ні, сторонній. Якраз сторонній!

Це було сказано, вигукнуто так, що він не зважився далі йти за нею. Вернувся, пристояв край палуби, підставивши обличчя вітру. Зайнята! Є в неї! Але хто? Де він? Який?

До самого вечора відкинутий стражденник сидів у буфеті, окутаний хмарою сигаретного диму, і вже не вітійствував на всі боки, усім розповідаючи, особливо картопляним тіткам, про свої підводні й надводні одіссеї...

Уночі на ГЕСі вивантажували картоплю. Набігли бригадою вантажники, на головах — брезентові капюшони, що спадають аж на плечі, одяг абиякий, взуття теж. Більшість з бригади — немолоді вже, вузлуваті, низькорослі, деякі ніби аж миршаві, але як вони взялись до роботи! Як у них закипіло!

Пасажири, зібравшись біля трапа, стежили за ними, мов за якимись чародіями. Робилося все дружно, весело, від душі, важезні лантухи та чували так і мелькають, так і летять, ніби вони наповнені пухом, а не картоплею... Одні вантажники з трюму — низкою на трап, що аж пружинить під ними, і далі з лантухами на пристань, а інші звільнившись, уже їм назустріч бігцем, робочим строєм — “Де ще тут? Давай! Мерщій! Розступись!”

— Оце робота. Аж гарно дивитись! — у захваті сказала Люба, і хоч навряд чи вона зверталася до відкинутого свого кавалера, одначе він це сприйняв як натяк і одразу зник, десь провалився в трюмі. Невдовзі він з’явився звідти в ряду вантажників з тугим кількапудовим чувалом на плечах.

— О, гляньте, ось і наш! — засміявся котрийсь із пасажирів, упізнавши демобілізованого флотського, що саме ступив на трап, несучи свою ношу повз Любу. Ніс він свій вантаж просто віртуозно: величезний чувал, струбульчастий від картоплі, що випирала з нього, зовсім вільно лежить хлопцеві на плечах, руками морячок його зовсім не підтримує, обидві руки гуляють, ще й сигарета для шику затиснута у веселих зубах!..

Коли вже відчалювали, морячок повернувся на пароплав з трофеєм, рябим кавуном неймовірних розмірів. Більший, мабуть, за гарбуза з плавнів. Підніс кавуна Любі:

— Прошу прийняти!

— Увесь? — всміхнулась вона примирливо. — Всього не візьму.

— Бери! — підохотив боцман. — У ньому ж півпуда сонця херсонського.

— Всього не візьму, — повторила вона. — Хіба половину.

Хлопець тут же з розмаху кавуном-гігантом об перило — і, коли кавун розкрився, повен червоного жару, повен сонця степового, хлопець подав більшу півкулю їй:

— З душею ось бери!

“Душею” він, звісно, називав саму серцевину кавуна, ту найсолодшу, без кісточок...

Уночі в підводній частині пароплава щось сталося, лопасть зламалась, чи що, і довелось довго стояти серед води, ремонтуватись у темряві.

Любу пасажири бачили тепер то тут, то там суворо заклопотаною, навіть стурбованою, проте, коли стрижений морячок, заглядаючи до машинного відділення, спробував був дати якусь непрохану пораду, Любов Семенівна так відрізала йому, що він уже більше не радив.

У Дніпродзержинську знову скинули частину картоплі, трюми спорожніли, пароплав полегшав, і пішов тепер ніби аж швидше і веселіше вниз, назустріч розгонистим степовим вітрам.

Зостались позаду могутні дими Запоріжжя.

Поступово мінявся контингент пасажирів. У порту Леніна зійшли на берег олімпійці, що, як виявилось, були тільки майбутніми олімпійцями (так сказали вони жартома про себе), а в сьогоденні були поки що рядовими спортсменами, хоча й повертаються із якихось серйозних змагань, де їм довелося захищати честь запорізьких заводів. Ще раніше них зійшли пенсіонер з бекасиним дробом у потилиці й сповнений задуми професор з дружиною. Тепер, крім жвавого морячка, дорога якому лежала аж до кінцевої пристані й навіть ще далі з старих пасажирів зоставались на пароплаві лише тітки, що супроводили картоплю, та лисий піжамник, який тримався відсторонено, бо після тої сутички за обідом з приводу своїх проектувань, досі перебував зі степовичками в мовчазному конфлікті.

Судно помітно починало розгойдувати: ішли Каховським морем серед відкритих просторів неспокійної голої води. Млою-мрякою затягло береги, майже зникали вони в заюженій далечі. Вітер, що ледве дмухав, коли пароплав віддалявся від багряних київських гір, вітер, який зовсім ущухав, коли судно осідало в камери шлюзів (а таких камер на Дніпрі стає щодалі більше), тут він, вітер просторів, ставав вітрюганом, розгулювався, летів кудись у безвість з силою стихії. Дужчає, аж висвистує, зриває з бурунів біле ошмаття піни. Коли відчиниш двері на палубу, б’є в обличчя, відкидає тебе назад, і просто дивно стає, як тримається там, на містку, оте дівча, що звати його — помічник капітана.

По бурунах іде судно, крізь заметіль чайок.

— Це вже шторм, — повеселілий, звертається до нових пасажирів морячок. — Чуєте, як скрипить наша посудина? В ночвах ідемо по Дніпру, але як ідемо!

До причалів дедалі важче було підходити, до одного з дебаркадерів, що притулився під високим обвалистим берегом, особливо довго й трудно причалювали. Вода збурена, каламутна, штормова хвиля з кожним ударом обвалює рихлий, зрушений ґрунт берега, де, оголившись, проступали тепер усі палеозої та мезозої. Судно на скаламучених берегах стало одразу незграбним, погано слухалось команд, що лунали з містка. Носом встигли зачепитися, а корму щораз далі відгортало вбік, штовхало до обвалля розкислих берегів — виникала загроза, що судно ось-ось і зовсім буде скинуте на мілину. Треба б швидше кидати кінець від корми до дебаркадера, підтягтись, пришвартуватись на глибокому, але хто ж його докине на таку відстань?

— Шлюпку! — пролунала команда.

Пасажири, висипавши на палубні тераси, стежили, як матроси похапцем спускають шлюпку, як уже й завзятий морячок, з’явившись серед них і відіпхнувши одного надто вже невмілого матросика, з другим опинився в шлюпці, підхопив поданий йому канат і, переборюючи веслами буруни, погнав до дебаркадера.

Там його ждали, кинутий ним канат був підхоплений на льоту.

Незабаром судно пришвартувалось, підтяглося до дебаркадера впритул.

Шлюпка повернулась до судна, її підняли лебідкою й знов прилаштували на місце. Коли мокрий, обхлюпаний хвилею морячок скочив на палубу, пасажири зустріли його поздоровленнями, і тільки лисий піжамник, певно, запам’ятавши “комплімент”, зустрів хлопця ущипливим злорадним смішком:

— Ти хоч помітив, до якого причалу допоміг їй пришвартуватись?

— А до якого?

— Кажуть, жених тут у твоєї Любки. Пошту йому передала через отого вусатого... Всю дорогу, видно, складала посланіє...

У цей час пролунала команда відчалювати.

Оглушена риба спливає з-під пароплава. Риби густо на воді, двоє молодих ловлять її з дебаркадера хватками. Захоплені обидва, клопочуться риболовлею, вибирають оглушених в’язів та коропчуків, а старший у формі річника, підтягнутий, вусатий, стоїть біля перил дебаркадера й філософськи спокійним поглядом проводжає Любин пароплав. Він відчалює повільно, але впевнено.

— Ви ж не забудьте, Григоровичу! Тільки повернеться з рейсу — йому в руки! — схвильовано гукає з містка Люба вусатому.

— Передам, передам, — заспокійливо гуде вусатий з дебаркадера. — Не розминетесь, хоч води й багато... Не турбуйся...

Морячок-залицяльник, задерши голову, глянув на місток, і Люба постала перед ним зовсім не такою, як досі, далекою була в цю мить, просто-таки недосяжною. Світиться, не зникаючи, усмішка, призначена комусь невідомому, не тобі...

І знову простір, і знову вітер.

Птахів багато. Чайки невагомо в’ються в повітрі, крижаки з торпедною прудкістю пролітають сюди й туди. Пролетять і сядуть на сиву воду, з судна ледве помітні темні цяточки між бурунами, де вони спочивають.