Жайворонок

Олесь Гончар

Тут, у відкритім південнім степу, збиралася восени сила-силенна птахів. Вони тут востаннє паслись і відпочивали перед тим, як пуститися в далекі мандри, у вирій. Тоді, восени, майже в кожній хаті жили перепели. Дітвора ловила їх ледве що не голими руками — такі вони були важкі, ситі й ліниві в ту пору.

Тепер птахи знову поверталися з-за моря: схудлі, легкі, бистрі. Заклекотіли по всьому узбережжю, замигтіли в степу, попід вікнами Солончанської МТС, не лякаючись ні людей, ні машин, сподіваючись якось погамувати в знайомих місцях свій весняний голод.

Від того пташиного клекоту Зоя прокинулась. Батькового кашкета на гвіздку вже не було. За вікном вирує пташиний ярмарок, на подвір’ї людно, шумливо. Біля майстерень стоять вишикувані трактори, націлені моторами в степ. Весь колектив МТС висипав з приміщень на традиційне відкриття весни.

“Виходять! Як же це я?!”

Дівчина стрибнула на підлогу, стала швидко одягатися. Вимиті вчора коси тонко пахли суницею. Зоя заплітала їх, викладала на голові тугим темним калачиком. Не так давно ще вона вплітала кісники, як вплітають їх піонерки, носила коси двома зв’язаними перевесельцями на потилиці, а цієї весни почала викладати по-дівочому — короною. І туфлі стала носити на високому каблуці, хоча на зріст не могла поскаржитись: була вже височенька, гінка, як молода тополька.

Взуваючись, виставила ногу вперед, тупнула нею об підлогу, засміялася: чого там! І нога вже була міцна, струнка, дівоча...

Коли Зоя вискочила на подвір’я, перші машини вже вирушали в путь. Трактористи сьогодні тримали керма якось особливо хвацько й гордовито. Директор МТС Карпо Васильович Лисогор, Зоїн батько, походжав із замполітом біля тракторів, віддаючи бригадирам останні накази. Видно, в ці хвилини ті, що виїздили в степ, були йому далеко рідніші, аніж Зоя. Коли вона проходила повз нього, Карпо Васильович гукнув просто через неї тим, іншим:

— Повертайтесь мені героями!

А Зої теж хотілося б сісти за кермо, натиснути педалі й рушити в степ, у світлі весняні простори.

Там небо сьогодні блакитніло по-весняному, свіже й високе, вище, ніж будь-коли. Там п’янко пахла розмерзла земля, а птиці, звиваючись над нею, пробували свої по-дівочому чисті голоси.

Хіба не могла б і вона, Зоя, сидіти отак в комбінезоні на високому тракторі, як сидить он, пишаючись, Оксана Бойко, прославлена трактористка? Тоді і їй, Зої, батько бажав би повернутися восени героїнею, тоді, може, й довкола неї кружляв би вродливий механік Сава Грек отак, як кружляє він зараз побіля Оксани...

— Дай кермо, Оксано, — звертається до трактористки Зоя. — Дай хоч з подвір’я виведу.

— Е, дівчино, це тобі не на радіовузлі кнопки натискувати! В мене кінь норовистий: боюся, що не ти його вестимеш, а він тебе поведе.

— Поведу, я пробувала.

— Отими школярськими руками? Щось не віриться мені... Боюся, що вирветься!

— Та й Карпо Васильович саме поглядає в наш бік, — весело каже Сава-механік, підморгуючи до Оксани. — Ще, чого доброго, доганяку за такі забавки вліпить!..

Обоє вони сміються, а Зоя, зашарівшись, стоїть перед ними, присоромлена, зайва.

— Співчуваю тобі, Зоєня, — зухвало сміється Оксана. — Мені в твої п’ятнадцять років теж кермо снилося мало не щоночі.

“Не п’ятнадцять, а сімнадцятий!” — хочеться вигукнути Зої, щоб знала про це зарозуміла Оксана і щоб Сава-механік знав.