Жайворонок

Олесь Гончар

Прилад справді поводив себе ганебно. В той час як надворі все вигоряло, барометр уже третій день показував на дощ.

— Хоч у конторі дощ, — похмуро кидав котрийсь із приїжджих степовиків.

Кожен по-своєму, але кожен глибоко переживав те, що боліло всім.

Зоя, пораючись вранці у своїй радіорубці й відкриваючи за звичкою вікно, що виходило в степ, не бачила тепер там нічого втішного. Степ дедалі більше втрачав свої соковиті барви, свою весняну моложаву свіжість. Зелень поступово притьмарювалась, де-не-де вже почали проступати на ній прибляклі, іржаві плями. Повітря було наскрізь сухе, не випадала навіть роса на світанку.

Вдень не лише сонце — все небо, здавалось, палило, дихало спекою. Линяючи, втрачаючи свій природний колір, воно по кільканадцять годин горіло над головою — цинкове, білясте, смертельне. А нижче грандіозної білястої чаші, кругом на обріях, висіли непорушні бруднуваті стіни пилюки, вісники далеких чорних бур.

Трактористи тепер розмовляли з радисткою невеселими, приглушеними голосами. Їм було ніби аж незручно за те, що степ горить, а вони нічого не можуть вдіяти. І сама Зоя сиділа присмучена, насторожена серед своєї апаратури, серед запилених квітів та недочитаних книг. Весь час мовби до чогось прислухалась. Іноді їй вчувалося, що десь гримить, і вона нервово поривалася до вікна. Але обрій був голий, ненависний.

Перекликаючись з трактористами, Зоя найперше питала тепер: “Як хліба?”

І нікого не дивувало, що десь там, сидячи в своїй келії, худенька емтеесівська радистка непокоїлася за колгоспні хліба, хоч трудодень їй не писався, хоч сама вона не орала й не сіяла... І трактористи відповідали Зої без смішків, без жартів, цілком по-діловому, хоч знали наперед, що це не для зведень, а для неї особисто.

Невеселими були їхні вісті: “Земля вже тріскається”, — передавали з одного краю. “Тракторам понаривали ребра, аж стогнуть”, — передавали з іншого.

Далекі бригади раз у раз довідувались у Зої, чи там, над МТС, часом не захмарюється, чи не збирається на дощ. Чим вона могла їх порадувати? Якби могла — сама перетворилась би в хмару та зашуміла над ними дощем!

Бригада Оксани теж працювала в одному з найвіддаленіших, глибинних колгоспів. Щовечора і щоранку звідти вимагали метеозведень.

Вимагали різко, роздратовано.

Якось увечері, повернувшись з бюро райкому, батько вечеряв, а Зоя стояла біля відчиненого вікна. Зорі мигтіли, тріпотіли по обрію, мов живі. Нарівні з вікном тьмяно біліли припорошені пилом розквітлі акації. Повітря було насичене їхнім густим солодким ароматом.

Акації садовила ще Зоїна мати... Знати б, чому татко досі не одружився вдруге? Уже й скроні посивіли, а останніми днями й плечі йому якось по-старечому опустились...

Квартира велика, лунка, а голосів у ній мало, чийогось не вистачає. Етажерка з книгами. Піаніно. На стінах вінки з сухого колосся. В кутку багряніють шовками перехідні емтеесівські прапори. Від міністерства, від Центральної ради профспілок і той, що МТС одержала в евакуації від тамтешнього облвиконкому. Звичайно, прапорам належало бути б у клубі, але клуб ще не закінчено, і директор зберігає їх дома. Прапори вдома, а особиста кореспонденція, навпаки, зберігається в конторі, акуратно попідшивана в теки нарівні з офіціальними документами. Пожовклі листи фронтовиків, листи численних вихованців Солончанської МТС — розбери, кому вони адресовані! “Дорогий Карпе Васильовичу!”, “наша МТС”, “наш колектив”, “наші хлопці...” Де тут розмежувати своє, кімнатне, від позакімнатного, як відділити своє від свого ж? Та й чи варто ділити?

Не встиг батько повечеряти, як до кімнати вже ввалюється старший агроном, огрядний рожевощокий мужчина, якого в МТС величають “матір’ю-героїнею”. Приводом до цього послужило те, що колись у свято, будучи напідпитку, він помилково начепив собі на груди поруч зі своїми медалями і медаль своєї дружини. Відтоді й приліпилось до нього: “мати-героїня”. Добродушний агроном не ображався, навіть охоче відгукувався, коли його кликали так.

— Казав тобі, Карпе Васильовичу, — заговорив агроном, всідаючись біля столу, — не жалій дочки та приводь їй у хату мачуху, не послухав мене... А тепер, бач, мусиш ліниві вареники їсти.

— При мачусі, може, ніяких би не їв, — похмуро вступився за доньку Карпо Васильович і, зводячи розмову на інше, повідомив, що незабаром прибуває партія нових тракторів.

— Знову нам буде клопоту з кадрами, — занепокоївся агроном. — Готуй, вирощуй, та все для чужого дядька.

— Чекай плакати, бо це ще не все, Пилипе Захаровичу... Як стало сьогодні відомо, частину тракторів нам доведеться передати лісозахисній станції.

Агроном сплеснув руками:

— Коли?

— Скоро... Якнайшвидше.

Зоя уважно прислухалася до розмови. Для неї не було байдуже ні те, що МТС одержує нові трактори, ні те, що частина трактористів перейде на лісозахисну станцію. Шкода, звичайно, віддавати, але ж і туди треба. Зрештою, там проходить передня лінія боротьби проти засух та суховіїв... От кого тільки відпускати туди?

Агроном наполягав, щоб коли вже віддавати, то, звичайно, віддавати гірших, найменш досвідчених.

— Хай ще вони стільки попрацюють над ними, скільки ми попрацювали!

— Ні, — спокійно заперечував батько. — Ми пошлемо туди не гірших, а кращих. Найкращих.

— Це ти серйозно, Карпе Васильовичу?

— Цілком серйозно. І щоб не відкладати... Давай підберемо людей.

Зоя чула, як називав батько прізвища трактористів, він називав справді найкращих. Може, й Оксану Бойко назове? Чи хотіла б цього Зоя? О, безперечно... Хай би перейшла Оксана на лісозахисну, може, забув би про неї Сава Грек і став би помічати інших!

Але батько чомусь не називає. Хоча, видно, думає зараз над цим. Адже мова йде саме про її, про Оксанину восьму бригаду... Так і не назвав. Розчарована Зоя почула з батькових уст прізвище іншого тракториста з бригади Оксани Бойко...

Наступного дня Оксана примчала в МТС мотоциклом. Ввірвалась, як вітер, у контору і, дізнавшись, що директор десь у бригадах, накинулась на старшого агронома:

— Що це таке, я вас питаю? Ви хочете розвалити мені бригаду, позабирати від мене найкращих трактористів?

— Не трактористів, а тракториста, — спокійно поправив агроном. — Одного.

— Так чому саме Опришка?

— А чому не Опришка? Ти ж знаєш, куди їх виділяємо: на державне діло, на лісозахисну...

— Чужому дядькові!

— Не чужому дядькові, товаришко Бойко, а для нас же, для спільної справи... На передній край хлопці йдуть.

— А мені звідки заміну брати? З ваших близнят?

— Підростуть і мої.

— Довго ждати. То хоч би вже брали кого іншого, а то — з найкращих!

— А туди й треба найкращих.

Зоя чула, як вони сваряться в конторі, і їй ставало смішно, що “мати-героїня”, так швидко переорієнтувавшись, уже переконував Оксану батьковими доказами.

Через якийсь час, проходячи коридором, Зоя поздоровкалася до трактористки. Рука в Оксани була в мазуті, і замість неї вона підставила Зої свій повний загорілий лікоть.

Тамуючи образу, дівчина мусила потиснути суперниці лікоть.

“Навіщо вона це робить? — гірко думала потім Зоя. — Щоб підкреслити, що я білоручка? Але хіба всі можуть бути такі, як вона, Оксана? Може, і мені хотілося б одягти отакі захисні окуляри, мчатися з вітром по полю, сміливо трясти отут агронома за душу... Але не в кожного Оксанина вдача, і, зрештою, в скромній радіорубці також треба комусь сидіти... Звісно, їй неприємні і мої босоніжки, і мої заплетені коси, і мої білі руки. Та хіба я винна в цьому? І навіть у тому, що мені дуже подобається Сава Грек, — хіба я перед кимось винна?”