Жайворонок

Олесь Гончар

Коли Оксана поїхала, конторські дівчата, сміючись, говорили Зої:

— Ну й клята ж тобі попадеться мачуха! Вогонь!

— З чого ви берете, що... мені?

— А ти нібито й не знаєш? Вона ж давно сохне за Карпом Васильовичем...

“Добре собі сохне, — подумала Зоя, — іде така розкохана, аж у комбінезон свій не вміщається”.

— Вигадки, — заперечила Зоя подругам. — До неї ніби Сава наш...

— Сава там тягне пустий номер, Зойко... Нічого він не доб’ється!

“А все-таки добивається?! — вигукнула в душі Зоя. — Самі ж дівчата кажуть... Не може бути, щоб він та не досяг свого!”

Дівчині здавалось, що всі дивляться на механіка її очима, що всім він такий невідпорний, такий гарний, як їй.

Звичайно, дівчата жартують, кажучи, нібито Оксана “сохне...” А хоча б навіть і сохла?.. Може, краще хай би вона була для Зої мачухою, аніж тим, ким є для неї тепер!

Суперницею стоїть перед дівчиною сьогодні, суперницею стоятиме перед нею завтра й позавтра!

Інколи з ефіру до Зої несподівано вдиралися якісь сторонні голоси і теж запитували про дощ. Нічого в цьому не було дивного — радіофікованих МТС з кожним роком ставало в степах усе більше.

Один такий голос до глибини душі вразив дівчину. Мабуть, якби крізь ефір до неї донеслись позивні Марса, то вона не була б ними так схвильована, як цим голосом. На відміну від інших, він був такий задушевний, щасливо тривожний. Забринів наче десь зовсім близько, аж Зоя кинулася з несподіванки. Двічі підряд невідомий повторив енергійно і радісно:

“Ти бачиш хмару? Ти бачиш хмару?”

І зник, загубився в ефірі. Приголомшена дівчина мимохіть виглянула за вікно, шукаючи в небі ту загадкову хмару, але, звісно, ніякої хмари там не було, стояло повне яснодення. “Та це ж він не до мене! — схаменулась нарешті Зоя. — Це він звертається до когось із своїх і до мене прорвався випадково... Але ж який хороший, приємний голос... Неначе Савин!”

У той день вона не раз ловила себе на тому, що знову хоче почути той загадковий юнацький голос. Хай би сказав що-небудь іще, хай би розповів докладніше про ту радісну хмару — де вона зараз, звідки її виглядати?..

Одначе невідомий більше не попадався.

“Цікаво, хто б це міг бути? — запитувала себе Зоя. — Лісозахисна станція вийшла в ефір чи, може, який-небудь льотчик з приморського аеродрому? Чому б і ні? Можливо, він щойно оце здіймався так високо, що бачив уже справжні дощові хмари, які посуваються сюди...”

Тим часом спека палила, як і раніше. Відкриті хліба, здається, з останніх сил трималися за життя. На них боляче було дивитись.

Коли Зоя під свіжим враженням розповіла подругам про таємничий голос з ефіру, дівчат розібрала гостра цікавість:

— Ти певна? Тобі не почулося? Не вимріялось?

— О ні!

— І, по-твоєму, хто ж він?

Зоя посміхнулася:

— Друг.

Вона умовчала, що той добровісний голос був чимось для неї схожий на Савин.

— Ти, Зойко, мабуть, не все нам розповіла, — не відставали дівчата. — Мабуть, ефірні уже завела знайомства! Але де? Серед льотчиків? Чи серед моряків?

Зоя тільки червоніла на це.

А в другій половині дня наступило, нарешті, омріяне, довгождане...

Усе почалося просто: з-за обрію тихо виткнувся ріжечок ледь помітної синьої хмари. Залитий сонцем степ одразу принишк, причаївся, мовби чекаючи, що з цього буде. А ріжечок тим часом уперто вигонився вгору, розростався вшир, поступово перетворюючись на тучу, на темно-синій гірський хребет, що незабаром уже закрив собою величезний сектор неба.

І ось хребет розломився, вогняна тріщина прокоренилась по ньому згори до самого низу. Загриміло, і полегшено зітхнув степ, і радісніше стало навкруги.

Поки в грандіозній лабораторії неба відбувався розкішний процес наростання грози, поки все там переверталося, будувалося і стугоніло, долом в цей час уже війнуло свіжістю, помчали потемнілими степами табуни вихрів, захвилювалися, забурунили зелені вали лісосмуг, заметушилися птахи в повітрі.

Ніжним шелестом озвалися до всього, що діялось навкруги, акації, посаджені біля контори.

Карпо Васильович, враз помолоділий, з’явився на ґанку і, скинувши кашкет, став дивитися вгору, мовби чекаючи звідти когось дорогого, бажаного...

Вийшов на ґанок і старший агроном, і природа привітала його свіжим потужним каскадом грому. Робітники, повискакувавши з майстерень, радісно перегукувались на подвір’ї; конторські дівчата, позвисавши з вікон, збуджено лящали, а “мати-героїня”, приглушений першим близьким громом, жваво метнувся до одвірків, підпер їх спиною, щоб весь рік йому не ломило в попереці.

Зоя щебетала в своїй рубці. Як тільки виглянув отой далекий ріжечок із-за небосхилу, вона кинулася до карти, розстеленої на окремому столі, втиканої червоними прапорцями. Усі бригади лежали перед радисткою, мов на долоні. Бентежно оглядаючи їх, Зоя намагалася визначити, яким із них уже “все видно”, а які ще нічого не знають. Ось тут, над цими полями, напевне, вже посутеніло, потемніло, після нищівного сліпучого блиску спеки, напевне, в цій зоні біжать над нивами перші радісні тіні, передуючі дощеві... А там, далі, ще палить, там ще не знають, якою радістю охоплені в МТС і робітники, і начальство, і Зоя-радистка...

Усі мусять дізнатись, нехай радіють усі!

І, викликаючи по черзі далекі, тонучі в спеці бригади, Зоя, не тямлячись, починає ділитися з ними своїм багатством.

“Ви бачите хмару? Ви бачите хмару?” — заливається вона жайворонком.

Так щедро, так від душі роздавала усім своє радісне багатство і, роздаючи його, не біднішала, а навпаки, ставала сама ще багатшою.

Над полями гриміло, блискало, будувалося... Сива повновода хмара вже висіла над цілим степом, розпустила коси по обрію. Світлі паруси дощу росли, помітно наближалися нивами. Усе ближче та ближче вони... Ось уже війнуло зі шляху характерним запахом примоченої гарячої пилюки. З тихим дзвоном упали перші краплини, все стрепенулося за вікном, і вже широкою чарівною музикою зашумів дощ, той цілющий рясний дощ, про який кажуть, що це сиплеться з неба золото. Шумить, шумить... Музика весняного дощу — чи в природі є щось краще за це?

Довго його чекали, його ще й зараз чекають десь неосяжні Зоїні поля, незліченні Зоїні друзі... І дівчина спішила порадувати їх, підбадьорити, привітати.

Коли дійшла черга викликати Оксану Бойко, Зоя на мить завагалась. Багато завдала їй гіркоти й болю суперниця. І чи варто зараз осипати її таким щастям?..

“Варто, варто!” — співало в серці, і Зоя, викликавши Оксану, вже співала суперниці в далекий степовий вагончик: “Оксано, Оксано, ти чуєш, ти бачиш?.. До вас пішов дощ!”

Оксана вдячно відповідала, що бачить.

Щаслива, схвильована Зоя, мабуть, і сама не знала, як розкрасувалась, якою вродливою стала вона в ці хвилини. Натхнення красило її щедро, як мати. Оченята сяяли, щоки розшарілися, ніжні дівочі форми набули випуклої виразності... Стояв під вікном змоклий механік Сава Грек і, ніби вперше, уважно розглядав дівчину. Пробігав він мимо і, ховаючись від дощу, зупинився, непомічений, під вікном... Передихнув, рушив був далі, а потім чомусь пристояв ще. Якось не йшлося йому звідси, якось само стоялося тут.

— Ох і дощик! Діждались нарешті! Вітаю тебе, Жайворонку...

Дівчина здригнулася, звела очі на Саву, всміхнулась...

Рівно, тихо шуміло навкруги.

Сивіла дощем далечінь, вода вже блищала на шляху. Земля набиралася сили, хліба помітно зеленішали, ніби набрякали густим зеленим соком.