Дужче ясного сокола

Євген Гуцало

— Ганю, агов! Іди-но сюди...

Кликав дядько Трохим, стоячи біля колодязя, над яким шатристим гіллям зеленів клен. Жовті, мовби від тютюну, очі дядькові грали хитрим жаром, як чорти на цимбалах, а на розтягнутих вустах в’юнилась усмішка.

— Ось поглянь, якого тобі парубка привів, — підморгнув споловілою бровою, коли Ганя наблизилась до колодязя. — Правда, хвацький?

Поряд із дядьком Трохимом стояв чужий, не з їхнього села чоловік, у якого голова з коміра сорочки стриміла на довгій шиї, як горщик на кілку. І не рудий, і не білявий, а просто наче розквітлий — і все! Не тільки волосся в незнайомого чоловіка цвіло, а й лице червоніло веснянками, а й невинні по-дитячому очі голубіли ранковим туманцем.

— На комбікормовому в нас робить, мурує цех, — сказав дядько Трохим, котрий, маючи скалічену ліву ногу, сам сторожував на комбікормовому заводі. — Трохи потовкся з хлопцями у вагончику, потім криком закричав, що не хоче в гуртожитку, а в людській хаті. Ти, Ганю, живеш сама, півхати гуляє, то пустила б на постій. А він і по хазяйству поможе, бо чоловічі руки є чоловічі руки, й за плату договоритесь, бо ж не задурно...

Отой хвацький парубок дивився на Ганю, мовби котив на жінку голубий ранковий туманець свого погляду. Наче не пройдисвіт і не зарізяка, та й не став би дядько Трохим стренчити казна-що.

— Я ще ніколи постояльців у хаті не тримала, то й не знаю, як їх тримати, — озвалась Ганя, облизавши перешерхлі на літньому вітерці губи.

— Дурне діло не хитре, — заспокоїв дядько Трохим. — Його можна не тримати, сам себе триматиме, правда, Романе? З ранку й до вечора цілий день на роботі, бо саме не змурується. На заводі є їдальня, то їстиме там. — І дядько кивнув головою, наче кинув її назад себе — туди, де за хатами й деревами стоїть не видний звідси комбікормовий. — А коли захочеш пригостити, Ганю, то постоялець не погордує, еге ж?

Довгошиїй Роман подарував делікатну усмішку-гостинець:

— Хто ж відмовиться від хліба-солі!

Голос м’який, мов шовк, виказував добру людину, й той голос розтопив якусь крижинку в жіночій душі, Ганя сказала:

— Зайдіть до хати, хоч подивитесь.

Гості слідом за нею, позгинавши голови в порозі, скупили в сіни, а в сінях вона відчинила двері ліворуч, до тієї половини господи, в якій ніхто не жив. У нежилій кімнаті на двоє вікон стояли ліжко та стіл, під стіною тислись геть старі, обшмульгані лавки. Пахло порохнявою, липовим цвітом і полином, які заготовляла щороку: з липового цвіту варила чай від простуди, а полин — щоб під матрац підкладати від бліх, які, щоправда, ніколи й не водились.

— Такі ось хороми, — пожартував дядько Трохим.

— Ну не хороми, — заперечила хазяйка, — а прихилитись можна.

А що гість мовчав, то з дивною стурбованістю поглянула: чи не відмовиться часом?

— Я зараз подамся у вагончик по свої манатки, — мовив Роман, — та й сюди, щоб обживатись хутчій.

Ганя провела поглядом гостей, що зникли за ворітьми, а сама — до хати. А в хаті — несподівано до дзеркала в кутку за телевізором. Із дзеркала поглянули на неї двоє потривожених карих очей, що золотіли зіницями. «Скільки ж це мені років?» — майнула думка. Гай-гай, двадцять сім, як льоду, й коли стільки спливло — не спом’яне. Смагляве, як печена картопля, обличчя мовби її — й мовби чуже, чорно-сизе волосся над прямим чолом мовби її — й мовби чуже. Невже це вона з молодої так міняється, й на кого?

Тьху, на кого ж, як не на себе!..

У надвечір’ї повернувся Роман, в одній руці приніс чемодан із запалими боками, а в другій — баян. Походжаючи з кутка в куток по хатчині, де хазяйка віником підмела та мокрою ганчіркою пилюку полякала, він горбився під низькою стелею й потирав долоні:

— Тепер, Ганю, будемо з музикою. Ти ж і танцюєш, і співаєш?

— Е-е, відтанцювалось моє і відспівалось. Що сусіди подумають, коли мої пісні почують?

— Сусіди не злякаються, й ми сусідів не стайемо боятись. — Він ляснув долонями, притупнув ногою. Очі, ставши порскими, скочили під лоба. — Як почують музику, то позбігаються на танці й на пісні.