Дужче ясного сокола

Євген Гуцало

— Тепер уже не танцюють і не співають так, як колись. Ледачі стали, до телевізорів поприкипали.

— Хіба краще від того, що не танцюють і не співають? Коли понадуваються сичами чи на роти почеплять замки? А ми — з музикою.

Дивлячись на балакучого постояльця, Ганя відтерпала душею, душа її спроквола розгорталась пелюстками до цього чоловіка. Хутенько виставила на стіл старого жовтого сала, хліба, цибулі. Розмова заструмувала тиха, наче павутина бабиного літа.

— Бачу, Ганю, самотою вікуєш? І куди ваші сільські парубки досі дивились, що під носом тебе не розгледіли?

— Такого насіння, як я, в кожному дворі насіяно! — сказала з серцем, однак порадувана отим «тебе не розгледіли».

— Такого, та не такого, — заперечив.

— А звідки ти сам такий?

— Не сам, а з баяном, Ганю. Бо що я без баяна вартий! За Котюжинці чула? Тамтешній, корінний.

— Коли тамтешній, то чого до нас добився?

— Нема щастя в житті, тому й добився! — Зчепив цупкі пальці рук, хруснув, наче жили собі рвав живцем. — Я вже їй так годив, так годив, а вона сплуталася з агрономом. А він же такий глист новоспечений із інституту, що торкну пучкою — й роздавлю. Ну, думаю, треба далі від гріха тікати, бо чи його вгроблю, чи жінку скалічу.

Веснянки на лиці його цвіли жаром, а голубизна очей пойнялась такою ненавистю, що очі наче аж диміли нею.

— Хату їй лишив, усе лишив, тільки ось баян забрав, бо мій баян, та й не вміє її ухажор грати на інструменті.

— Тепер багато казяться з жиру. Ще гнізда сімейного не змостили, а вже й поруйнували. А з того гнізда мале зозуленя й вивалилось у світ білий.

— Ну! То вона що? Синові сім років, глядіти не стала, а спровадила до батька-матері, спровадила, аби не заважав гуляти.

Постоялець геть здичавів на кістлявому лиці, тонкі губи його наче полум’ям дихали. Такому й справді близько до гріха, подумала Ганя, переймаючись остережливим страхом до цієї людини, що — нате! — знайшла прихисток у її хаті.

— Якось воно буде, — озвалась.

Раптом у постояльця хмари зсунулися з лиця, стрільнув зіницями:

— Авжеж, якось воно буде, бо ще так не було, щоб якось воно та не було! — й поторгав рукою баян, залишений на лаві. — Потанцюємо, га?

— Ніч, які ж танці вночі...

Хоч узавтра вдосвіта на корівник, проте вкладатись у ліжко не квапилася, знайшла якесь шиття, а в думках літала, мов колись у дитячих снах на птахах. Це ж перед сусідами доведеться виправдовуватися за постояльця, а найперше — перед Олькою, в Ольки й око бистре, і язик, як радіо. Ну взяла, бо чом не взяти, коли чоловік по-людському проситься, й дядько Трохим замовив слово, а в дядька слово правдиве... Вкладаючись, замкнулась ізсередини на клямку, та сон чомусь не йшов, і все здавалось її чутливому вуху, що чи в сінях зашаруділо щось, чи під вікном протупало ногами...

На перших порах ніяк не могла призвичаїтись до постояльця: раніше почувалася господинею в хаті, а тепер-от мовби сама в гостях опинилась. Роман щоранку, збираючись на комбікормовий, наспівував густим голосом, що наче не з грудей, з підземелля пробивався. А що мовчки позиркував на жінку, то диво почало з нею коїтись: ось наче ловить погляд на собі навіть тоді, коли його і поряд нема, коли десь там на муруванні. Й так само голос став причуватись: зайде на корівник чи в промтоварний магазин купити чого — й знагла голос його озветься, немов тут-таки чоловік...

Сусідка Ольга, листоноша на пошті, раніше перекинеться словом-другим та й хапається за всякі домашні клопоти, а тепер нема-нема та й загляне до Гані на подвір’я: то спитати щось, то розповісти про віщось. Хоч і без чоловіка законного, та з проворних, ще в дівоцтві нагуляла хлопчика білявого, наче в молоці скупаного. Вона й тепер не цуралась мужської статі, й мужська стать не цуралась її: як не свій сільський підночовуе-зорює в молодички, так приїжджий-перелітний, що й сліду по ньому не зостається.

Якось увечері, шпортаючи в городі молоду картоплю, сказала Гані:

— Слухай, Ганю, й де ти собі такого постояльця упірвала?

— А тебе завидки їдять?

— Завидки чи не завидки, а тільки пильнуй, бо вже приглядаються до нього.

— Може, ти приглядаєшся?

— І я приглядаюсь, бо очі маю! — засміялась Олька в якій завжди сидів біс, от не виходив із неї — й край. — Похватний до роботи, перед пляшкою не кланяється. Може б, він мені грубку пересипав, бо кадить димом проти негоди.

— Він майстер, ти в нього й питай.

— А за нього, як за майстра, ти ще не відповідаєш?

— Олько, ми з тобою сусідки, ще ніколи не сварились, то надумала посваритись?

А що Ганя темною сиззю на лиці взялась від гніву, то Олька проворно залопотіла до неї по картоплинню, обняла за плечі:

— Та я ж тільки ляси точу, а ти відразу в страхополохи — і боїшся. Хай кадить моя грубка, не кликатиму твого постояльця.

— Клич, коли хочеш, бо я йому не указ.

І, здавалося б, відтерпни душею, раз Олька запобігає твоєї ласки, але душа не відтерпала. А допитати б, чого стала виряджуватись про будень? Раніше не виряджалась на свою пошту, а тут ось на подвір’я вигулькне — і вже в обтислому платтячку, клуби так і випирають, а тут ось на город ступила ногою — і вже в такій вузькій блузці, що з цієї блузки груди так і біжать у білий світ, що сам чорт їх і зловить. Якби я, Олько, твоїх коників не зучила, а то я зучила, хай тобі добро!..

Повернувшись до хати, Ганя полізла до шафи, де на полицях лежав попрасований її святковий одяг. На ферму до телят не повиряджаєшся, але доки обновкам тут пилюкою припадати? Можна ж, стара дівко, просто на вулицю зодягнутись, коли по воду йдеш до криниці чи коли до сусідів за якою позичкою подалась, бо від мертвого лежання воно більш пропадає, ніж від живого носіння.

Й очі розплющились — давно в хаті не мазано й не білено, в сінях курми насліджено. Бовдур у підтьоках сажі, хоч у печі не палить, бо має газовий балон і плиту на дві конфорки. То поклала собі в ближчу неділю хоч трохи лад навести, бо там осінь, бо там зима! У неділю ж таки й постоялець не подався на комбікормовий, а в дворі під вишнею огинався, латав сорочку під пахвою, бо хіба не порветься на муруванні. Все позиркував на Ганю, як та готується, а коли забачив у її руках кропив’яний мішечок, із яким зібралась по руду глину, облишив латання:

— Е-е, Ганю, давай мішок, бо ще підірвешся.

— Це я підірвусь? Моя робота хутчій підірветься, ніж я.

— Та й не жіноче діло — на плечах ричити глину.

— Я не звикла ділити на жіноче й не жіноче, — це відступала. — Та й хто я тобі така, щоб чорним волом біля мене крутився?

— Раз живу в твоїй хаті, чом не помогти?

Й забрав із її рук мішечок, подався з двору. Проказала тихцем сама собі:

— Бач, помічник знайшовся...

Постоялець і глини приніс, і діжки переставив у сінях, і на драбині замість двох щаблів струхлявілих набив цілі поперечки. Чоло його, засвітившись, помудрішало, а сам він по-хазяйськи став розважливий у рухах, постатечнішав. Ганя шпарувала глиною стіни в сінях і знай мовчала, тільки ж її вуста несподівано здригались від нежданого спалаху усмішки, а слова так і свербіли на язиці, щоб обізватись до негаданого помічника. А найбільше дошкуляло таке, в чому сама собі, може, не хотіла б зізнатись: якісь чутки йому з дому, з Котюжинців, доходять чи не доходять? Ота жінка-лахудра й досі пече в серці?

Либонь, пече, раз від неї збіг далеко, та й син упомку, авжеж. І водяться поміж жіночого кодла пройди, що ладні крутити чоловіком, як циган сонцем. Та чи вона, Ганя, стала б віднаджувати батька від сина, чи стала б сиротити дитину при живому батькові?.. Може, й не хотілось їй про чуже горе гадкувати, так воно саме гадкувалось, аж чудно, мовби не було її голові чим боліти.

— Ганю!

Той голос ізлякав, бо наче не у вуха влетів, а в душу вдарив каменем.

— Другий раз кличу, а ти не озиваєшся. Про що задумалась тяжко?

Та чи скаже, що про нього задумалась? Кров шугонула до щік.

— Верзеться всяка марниця, — ледь спромоглась на слово, спаленівши від наглого сорому, що в живі очі бреше.

— Бачу, що в тебе погріб осипається... То, може, приніс би я цегли й цементу, підмурував, поки надворі тепло й погріб порожній.

— Я б і заплатила, — вирвалось у неї.

— Ще роботу не зроблено, а ти вже — платити!

— Задурно я ж не хочу!

— Задурно чи не задурно, а якось помиримось...

Коли посутеніло, взяла Ганя на лавці під вишнею сорочку, яку постоялець брався латати під пахвою й не долатав. Постьобала ниткою, де слід, ще й гудзик під коміром пришила. Стуманівши зором, сиділа за столом, прислухалась до сіней: може, шеберхне звуком, може, двері супротивні в сінях скрипнуть...

А того дня в обід погарикалася з завфермою Чернегою за гній на телятнику, що не викачується, за підстилку, яка не завозиться. Хоч як подумати — й чого тобі насідати з мокрим рядном на чоловіка, краще бережи нерви, бо замість зношених нервів не купиш нових у промтоварах. І не тільки за гній, не тільки за підстилку, а й за сморід і страшну задуху, що з вулиці маєш носа затикати, поки обзвичаїшся.

— А ти не дихай! — глухим бубоном собачої шкіри бубонів завфермою Чернега, й розплюснуті ніздрі гудзикуватого носа зле роздимались.

— Я хоч на волі надихаюсь, а телята заперті цілоденно й цілонощно!

— Отож-бо й воно, що позвикали й не сваряться, а ти сваришся.

— Не сваряться? А ревуть як!

— Поревуть — здоровші виростуть, — відказував той мудрагель.

— Еге, від їхнього реву багато м’яса наросте... Хоч би в кормоцеху готували корми як слід, а то від ваших раціонів телята скоро з ніг попадають.

— Якось воно буде, ти не сікайся.

— Якось воно буде? А як не сікатись, коли від такого догляду оплата з пучку?

— І не бреши, бо коло телят на фермі маєш справнішу копійку, ніж учитель на дітях у школі!

— Та куди та моя копійка судна, коли телята — сама шкура та ребра.

Значить, ковтнула злого вогню, коли з Чернегою посварилась на фермі, а потім того злого вогню не видихнула з грудей. Та й як ти видихаєш, коли здибалася з Олькою, саме розносила пошту, ну, сусідка й тицьнула їй листа для постояльця: мовляв, оддай. Тицьнула конверт — і повіялась, а в Гані стали долоні мовби попечені: зворотна адреса значилася — село Котюжинці, почерк жіночий. Не тямлячись, розпечатала — й у пригірщ їй спурхнула фотографія, геть мала, як листочок. Із фотографії чистими очима дивився хлопчик років семи, тильний бік списано кривулями: «Дорогому татові скучательний Ваня». Й ніякого листа в конверті.