Дужче ясного сокола

Євген Гуцало

Еге, це та шльондра вісточку прислала, бо дитина сама не здогадалася б, це та хвойда зманює назад, бо вже нагулялась, це та пройдисвітка мізками своїми мізкує, як би хазяїна додому вернути.

В рукав блузки сховала конверт із фотокарткою, нізащо не віддасть! І гнів отой, запалений в душі сваркою із завфермою, аж завихорив-захурделив злі думки.

До вечора всяке в голові їй варилось, усього не переповіси... Ген постоялець у сутінках уступив на подвір’я, в руці несе сітку з кількома буханцями хліба. Бач, старатливий — і для неї прихопив у лавці. Повечеряють картоплею, уже вмліває в каструлі, зараз ось шкварок підсмажить на пательні та вирве на городі молодої цибулі, знайде огірочків на грядці. Дивно, і страви захотілось готувати, відколи дух чоловічий затеплів у хаті, й смачніші стали страви.

Як переступив хатній поріг, як авоську з хлібом поклав на лаву, то все приглядалась до його веснянкуватого виду, наче з лиця хотіла напитись води.

— Тульки ось купив, посолонцюємо, — озвався, даючи їй згорточок із пряною тюлькою.

Сіли до столу, вечеряли. Ганя розказала про сварку з завфермою, а потім — саме так сталось, наче хтось наврочив проти її волі — дістала з рукава отого листа. Роман, звівши брови, прихмареним зором розглядав фотографію. Все сподівалась — ударить запитанням, чом конверт розпечатано, чом у конверті листа нема, та не спитав. Лиш ізлетіло йому з уст:

— Гм, скучательний Ваня...

— Діти, вони такі, — сказала, хоч тягло за язик, що не дитячої руки це послання, що дитячою рукою водила хитра материна. — А чуєш? Може б, ти взяв хлопця сюди, раз від матері догляду нема, раз крутить хвостом? Тут йому воля вільна, і вже б не скучав за тобою. І гратись є де, і школа близько.

Запала в хаті тиша, лиш годинник цокав на стіні, сипав неживі звуки.

Знову неділя випала, й цієї неділі вони з Романом багато поспіли, бо як ти — на телятнику, бо як чоловік — на муруванні, то в який день обернутись трудящій людині, як не в неділю. Вже раніше затівав балачки про поросятко, мовляв, тепер, коли має жінка постояльця, то наїдків усяких більше, чому ж мають пропадати? І витягнув її в район на базар у неділю, тут вони вже надивились тих поросят — і сисунів, і підсвинків, і кнурців, і льошок. Ганя уже взяла б, котре дешевше, та він таки радник із радників, приглядався — довгі ноги чи короткі, високо черевце чи низько, яка холка, яка шерсть — лежить чи сторчма стирчить, який загривок, яке рило, які вуха, як закручує хвостика. І зрештою вибрав до смаку, щоб воно, казав, не гасало хортом в загороді, щоб не рило під собою, щоб до харчів охоче й нагулювало сало та м’ясо. А що в Гані забракло десятки на порося, то не пошкодував своєї десятки, авжеж, має платити за житло, то хай десятка піде в аванс.

І не втямиш, хто з них більше тішився вдалою покупкою, а тільки обоє в попутному автобусі цвіли обличчями, прислухаючись, як воно, сховане у мішечку під сидінням, порохкує та кувікає.

Тієї самої неділі, щойно поросятко притаковили в хлівці, як уже мали квапитись на весілля.

Ще дівуючи, Ганя знала весілля, бо де то молодим ногам не закортить потанцювати. А як засиділась у дівках, як стала дівкою-перестарком, то, може, ногам іще праглось до танцю, але ж... Товаришки повіддавалися заміж, глядять дітей, а молодші вже не кличуть, у молодших і подруги молодші. Й тут раптом — покликано...

Покликано не нареченим чи нареченою, а батьком нареченого дядьком Трохимом, отим, що й постояльця привів до хати. Дядько Трохим знав, що по весіллі молоде подружжя захоче звити своє кубло, бо кому охота ворохобитися з тещею чи зі свекрухою. Звісно, самі хату не зведуть, вони тільки на язик шпаркі, а до діла — як ведмідь до горобців. Доведеться класти йому, дядькові Трохимові. Якби не скалічена нога, то впорався б, але ж через ногу скалічену мусиш кликати помічника, а кращого помічника від Романа — тільки пошукати, муровщик умілий. То як не покликати на весілля, заздалегідь заручитися згодою?

Ганя знала, що її кликано задля Романа, але не зовсім і зізнавалася собі в цьому. Раділа, що кликано як пару — чоловіка й жінку! Зодяглась у святкове, а коли вгледіла перед собою вирядженого Романа, то наче очам не повірила: в костюмі, при галстуку, гладенько причесавши свиріпового чуба, зовсім був не схожий на захлялого муровщика, яким увечері повертався з комбікормового, а на бухгалтера чи вчителя. Й постоялець так само вражено припав голубим поглядом до хазяйки, бо — в квітчастій спідниці, у вишневій блузці з короткими рукавами, підібравши червоною стрічкою волосся над опуклим смаглим чолом — видалась малознайомою молодичкою, якій, здибавши на вулиці, хочеться мимоволі всміхнутись, хочеться обернутись їй услід.

— А подарунки! — розпачливо скрикнула Ганя. — Хто ж на весілля без подарунків іде?

— Можна й без подарунків, — сказав Роман. — Тепер заведено конверти вручати.

— Які конверти?

— З грішми. В тебе є конверт? Дай-но...

Ганя кинулась шукати конверт — нема. То гайнула до сусідки Ольки, до листоноші, гаразд, що вдома застала, повернулася з конвертом. Засапавшись і зашарівшись, вступила до хати — і раптом себе ляснула долонею по лобі:

— Тю, причинна, а мені й невтямки, що грошей катма, що на порося потратилась, а слова теплого в конверт не покладеш!

Роман до чого додумався? Засунув до конверта пачечку своїх грошей, послинив конверт, заклеїв, далі надписав олівцем: «Від Гані й Романа». Як угледіла оте «від Гані й Романа», спитала сипким і чужим голосом:

— Що ж там подумають, га? Отак — від Гані й Романа!

— Хай думають, що хочуть.

— Може, не підписувати?

— Е-е, не підписувати не можна. Загубиться наш конверт поміж інших, забудеться їм, що ми з грішми гостювали, а не з голодними ротами. Знаєш, як тепер молодята проводять свою першу шлюбну ніч?

— Хіба я знаю...

— Коли гості розійдуться, вони складають списки, хто з якими подарунками приходив. Що дали родичі молодого, а що дали родичі молодої. І лічать гроші. Так у них та перша шлюбна ніч і минає.

— Ти глянь! — вразилась Ганя. — Хто б подумав!

І коли на вулиці постоялець узяв за лікоть, земля вже сама несла її. Земля сама несла, а Ганя роззиралась, чи хто із знайомих та незнайомих бачить їх у парі, як, виряджені, йдуть дружною сім’єю. По садибах кожне клопочеться своїм клопотом, кому яке діло до них, то Ганя сама зачепила бабу Варку, далеку родичку по матері покійній. Баба Варка дрібцювала з костуром назустріч, посвічуючи жовтаво-восковим лицем, наче свічкою.

— Дай боже здоров’я, бабо Варко! — значить, сама зачепила зупиняючись. — А ми от на весілля вибрались.

— До кого на весілля, дочко? — спитала стара.

— Син дядька Трохима жениться.

— Це ж якого Трохима? — знову стара.

— Кривого на ногу, сторожує на комбікормовому.

— Ага, ага, — мовила стара й кивнула на Романа. — З чоловіком ідеш?

Ну хіба ж ти розтолкуєш, що з постояльцем, якого до хати впустила? Хто ж із постояльцем по чужих весіллях веселиться?

— З чоловіком, а з ким іще! — мовив той.

— Ага, з чоловіком! — зраділа вона.

— То ходіть здорові, діти, — мовила баба Варка та й подрібцювала, тримаючись за костур.

— Комедія, а не стара, — вирвалось у Гані.

— Чому комедія? Стара як стара.

— Чоловіком тебе назвала!

— А хіба не чоловіче в мене звання? Правильно сказала.

Й мружився лукаво, й кутики вуст сіпалися в усмішці.

Молодий із молодою, може, й не грали б весілля в літню пору, а восени, як то споконвіку водилось у селі. Проте цього року голова сільради по-своєму закомандував. Мовляв, розписуйтесь улітку, перед жнивами, коли в полі роботи обмаль, або розписуйтесь пізньої осені, коли з землі зібрано врожай. Бо торік хіба не зіграли в селі десяток весіль у гарячу пору, коли земля просила рук? А на теперішні часи як весілля, то ого скільки народу збирається першого дня на гульню, а другого дня на похмілля! Що ж виходить? Виходить, скільки труда вклали в землю, і вродило добре, а тепер, коли гримлять весілля, врожай має пропадати, бо робочі руки тримають у руках чарку, а не важіль трактора чи кермо автомашини?

Ось про це й розгомонілись весільчани. Мовляв, за головою сільради резон, у здоровому глузді не відмовиш, але хто раніше, в спеку, женився чи заміж виходив? Женились і заміж виходили при осінньому скупуватому сонці, при першому сніжку та перших міцних морозах, одружувались узимку, коли хурделило, коли й на санях пролетиш по селу, тримаючи зміїсті віжки в руках. А страви тоді які! Риба смажена і риба холодна, ковбаса домашня і драглі, шуляки капусти кислої, що в роті хрумтить, мов хром на холоді, а огірки чи квашені яблука такі, що...

Весільчани гомоніли, проте й на літні харчі ніхто не скаржився, бо столи заставлено всякою всячиною. Ганя з Романом-постояльцем примостилися скраєчку, адже за тим базаруванням припізнились на торжество. Молодий із молодою то цілувались на вимогу гостей, то сиділи з чинними обличчями. Обоє не пили, тільки пригублювали, обоє не їли, тільки вустами торкались. Ганя прошептала на вухо Романові:

— Таки мудрий, що підписав конверта! Молодий і не глянув, а сунув одразу в кишеню. А завтра дістане й побачить, що від нас, що й ми, як люди...

Весілля гомоніло, грало, і співало, і танцювало, як то водиться на всіх весіллях. Гані здавалось, що не тільки лицем розпашіла, а й душею розквітла. Здавалось, що музики грають для неї, і, горнучись до Романа, заливчасто сміялась. Той тягнув до танцю, та вона як приросла до лави, мовляв, я таких-от танців не зумію, от якби полька, от якби краков’як, от якби вальс, а то ж поглянь — стрибають одне перед одним, товчуться на місці, лиш куряву збивають.

— Ну як знаєш, — сказав, — а я піду подимлю.

І як же здивувалась, коли скоро вгледіла: між натовпу в дворі під липами танцює і Роман, тримаючи в зубах цигарку незапалену, танцює з Олькою-сусідкою, і таке в неї святенницьке лице, наче в богоматері, хоч яка з неї богоматір, тьху. Спритна, чатувала — й дочатувалась, тепер ген як уп’ялась пазурами в плече, як укліщилась лівою рукою в спину, а в’ється, а вигинається, хай би тобою вило та вигинало на широкій дорозі...

Вистежила, заскочила Ольку саму, коли музика втихла, й за причілок хатній відвела, тут, поміж мальв розквітлих, що бджолами дзвеніли, сказала:

— Де чуже мелеться, ти свою пригірщ не підставляй!

— Що мелеться? Яку пригірщ? — Розгарячіла Олька здмухувала пасемко волосся, що лізло на око. — Чого ти, Ганю, з копит зриваєшся?

— Тобі одної нагуляної дитини мало?

— Не ти нагуляла!