Дужче ясного сокола

Євген Гуцало

— А чого ти Романові на шию кидаєшся?

— Я? Кидаюсь? Та він сам!.. Ну, я й танцюю.

— Дивись, Олько, ти в мене потанцюєш і дотанцюєшся.

— Геть здуріла! Як не здурієш, коли сидиш і сидиш у дівках, а іншого діла нема, тільки сидиш і сидиш. Таж під лежачий камінь вода не тече, не те що... В мене такого зілля знаєш скільки? Раз кахикнула — сімох прикликнула.

— То й кахикай собі на здоров’я.

— Думала, постоялець... Ти не казала, що вже з одної ложки їсте.

— Із одної ложки їмо, і в хаті дали ось лад, і ниньки ходили на базар і купили поросятко, — зізналась.

— Ну, коли поросятко — значить, на спільне хазяйство, — не без здивування заздрісного сказала Олька. І майже провинно: — Як не потанцюєш, коли просить.

— Й ти ще собі знайдеш пару, хоч і з дитиною, — з несподіваною великодушністю мовила Ганя. — Тепер ті, що з дітьми, виходять хутчій заміж, ніж бездітні.

— Ой Ганю, славно кажеш, та нема чого слухати... Ну, подалась я додому, бо це ж мій урвитель малий бігав без прив’язі.

Ганя, злагіднівши, стала між людей пробиратись до столу, де розпашівся веснянками її постоялець, а в голові товклося: цікаво, як музику замовляли, бо з музикою, мабуть, також не просто, скільки господинь допомагало готувати на весілля, бо весілля ох і просить рук, ох і просить!..

Уже ніч накинула на землю чорне рядно, хтось розсипав по тому чорному рядну золотих яблук і яблучок. Уже б давно пора з комбікормового вернутись, чому ж його досі нема? Ганя заглянула в хлівець до поросяти, що сонно рохкнуло, тоді й на дорогу ступила, чи не маячить де знайома постать, бо міг із чоловіком забалакатись. Дорога слалась пустельна і німа о цій нічній порі, не війнуло від неї надією, а лиш безнадією. Мерзлякувато щулячи плечі, Ганя роззиралась на село, що обляглось до сну, де-не-де ще поблимуючи вогниками вікон. Може, його, муровщика, хтось покликав пособити, марудився з кельмою допізна, а потім не зумів могорич переступити, той могорич і звалив із ніг? До кого йти, в кого питати?

Чи не до Ольки повіявся?..

Думка ця наче морозом прошила, й Ганя скрадливо одчинила хвіртку на сусідчине подвір’я. Дригонячи, припала спиною до стіни, а вухо шорошила ближче до вікна : може, вдасться почути щось? Хата німувала, як загадкова безодня, хоч би сплеснуло звуком із-за скла. І не стямилась Ганя, як її рука сама до вікна сахнулась, щиколотка гупнула в засклену темряву хати, розбивши зачаєну тишу.

— Хто там? — Відчинились двері, й Олька довгою до п’ят сорочкою забіліла в чорній проймі одвірків.

— Це я, Ганя, збудила тебе, — вимовила неслухняні слова. І, вже остерігаючись запитати прямо, як збиралася, стала брехати: — Купила свіжої риби, почистила, а солі нема! Це ж до ранку з тієї риби сам сморід зостанеться. До кого ж піду, як не до тебе?

— Зажди, зараз винесу, — сонно позіхнула сусідка.

Ганя ж не стала ждати під дверима, слідом за хазяйкою ступила в хату, мовляв, хоч ти хитра, та й я не з лопуцька. Поки та потемки шпорталась пальцями коло печі, шукаючи пачку солі, то Ганя візьми та проворно ввімкни електрику.

— Щоб видніше! — пояснила.

— Погаси, дитина спить! — прошепотіла Олька і хутко погасила світло.

Хутко погасила світло, та й за коротку мить Ганя укмітила, що сусідка справді лише з дитиною, повкладалися спати в одному ліжку, а більше нічиїм духом не пахне. І, взявши пачку солі, зненацька поцілувала в щоку, в губи.

— Гатій на тебе, розціловуєш за сіль!

— Бо виручила, бо врятувала!

Муляло їй у постелі, що видавалась твердою. Все наслухала, чи не скрипне в сінях.

А хатні двері зоставила відчинені...

Вранці гайнула на ферму, поралась коло телят. Поки напувала молоком, поки те-се, вже й під обід. Завфермою Чернега, роздимаючи розплюснуті ніздрі гудзикуватого носа, все крутився поряд, видать, хотів почути від неї добре слово. Аякже, гній вичищено, солом’яна підстилка під телячими ратичками шарудить, уже не ревуть, як не перед добром. Гані ж не до Чернеги було, попоравшись, подалася з ферми до комбікормового: побачить Романа на муруванні чи не побачить. Ось тільки перевдягнеться вдома, бо запацав молодняк та обмалював хвостами.

І тільки в двір югнула, як назустріч із сіней Роман випірнув.

— Ти? — звела руками.

В очах його снувалися сутінки, й губи як зачерствіли.

— Ти ж не ночував удома!.. Де взявся?

— Знаєш, Ганю, вчора попутна машина трапилась до Котюжинців...

— То й що? — все ще не тямила.

— Ну, я скочив у Котюжинці, бо дуже стало жаль сина, що таку фотокартку прислав, що не бачились давно.

В душі їй загірчило, наче потрушено весняним любистком.

— То як там? — спитала. — Ваню свого бачив?.. Скучательного?..

— Еге, Ваню бачив, — на лиці сплеснула ясна хвиля. — Вже до школи на цю осінь...

— Де ж він до школи піде?.. Чому не забрав?

— Я казав їхати, але дід з бабою не пустили, бо він у них пустуном.

— Не міг умовити? — дорікала.

— Вмовляв, але ж і старі тягнуться до малого.

На язиці крутилося запитання, чи бачився зі своєю хвойдою, чи взялась хвойда за розум. Як би вона зраділа, почувши, що хвойді й досі гудуть вітри в голові, що про неї чорна слава котиться по світах! Що малий і живе в діда-баби через матір, яка загубила материнську совість...

— Кепсько ти вмовляв! — учепилася за ті слова. — Я б таки вмовила.

— І ти б не вмовила... Ех!

Подався з обійстя, наче очі ховав, наче утікав од розмови. Господи, подумалось Гані, й чого я причепилась до чоловіка? Є в нього сім’я, є малий синок, що любить батька. Мало хто в наш час не свариться, посваряться — й помиряться. Прийшов у мою хату на постій, а постояльці не вічні, сьогодні — є, а завтра чи до іншої повіявся на постій, чи на своє гніздо спромігся. Ну підмастили хату, ну купили удвох порося, так що? Просто в нього руки без діла не руки. Ну повеселились на чужому весіллі...

Все ще посеред двору човпіла, коли за ворітьми несподівано вигулькнув постоялець.

— Ганю, — покликав, зостаючись за ворітьми. Й коли хутенько наблизилась, якоюсь вітряною тривогою сповнена, він різко звів брови над сухими очима. — Я ще поживу в тебе трохи...

— Чи я перечу, — зів’ялим голосом. — Хоч і завжди...

— Бачиш, я нині подав заяву на звільнення.

— А тебе звільнять? — не могла повірити.

— Як напишу, то звільнять. Поживу, поки рощот візьму.

— Чи я перечу, — повторила. — Надумав до своїх повернутись?

— Раз кличуть... раз таке діло... син... Бач, як написав? Скучательний Ваня...

— Хіба тобі в нас не з медом?

— Чи кажу, що не з медом? Вік би з тобою вікував, Ганю, бо є в тебе сочуствіє в серці, та, видно, як уже кому поведеться.

— Полюбиться сатана дужче ясного сокола...

— Дужче ясного сокола? Може, й так.

Не довго й тримали на комбікормовому, скоро поїхав постоялець, якраз оказія трапилась до Котюжинців. Пожитків обмаль, хіба що порожній чемодан та баян, на якому хотів пограти перед розлукою, та Ганя вблагала не грати. Вже коли хата спорожніла, ковтнула Ганя одну-другу сльозу, що обпекли знагла. А як туман пеленою заслав очі, то з тим більмом у зорі й у город вийшла, щоб кілька стручків квасолі вирвати до юшки. А тут через межу Олька порається на грядці, вибирає в пелену огірки. Звелася поміж гудиння, поміж стебел зеленого кропу, приглянулась до сусідки, наче в воду опущеної. Озвалась:

— І чого б це я так переживала, га? Ну приїхав, ну поїхав. Хто він тобі такий, щоб ревний жаль так за серце брав?

— Та ніхто, — видушила.

— Винувата сама, бо не вміла тримати.

— А як його ще тримати? Взяв рощот — і гайда...

— Як тримати? Так, як усі жінки тримають, Ганю, чи тебе ще вчити треба?

— Вчити не треба, а тільки я не вмію.

— Ну, раз не вмієш, то тепер плач... Дядько Трохим привів тобі чоловіка в хату, з рук у руки віддав, якої ще хороби треба? Не до мене, а до тебе привів. Та якби до мене, чи він у мене б вислизнув? Ото знов іди до дядька Трохима й проси.

— Що просити?

— На комбікормовому всякий народ припливає до берега. Один живе у вагончику, а другого нудить від гуртожитку, хоче в хаті. Проси в дядька Трохима, хай знову приведе тобі постояльця. А як приведе, вмій тримати. Тільки вже такий, либонь, не трапиться, як Роман, що не п’яниця й не бабій. Якби ж він бабій, то легше б склалось у вас. А то обоє якісь однакові...

Хіба ж переслухаєш все те, що Ольці з язика спливає!

Зайшла в хатчину, звідки постоялець вибрався, покотила погляд по кутках, наче сум тут свій шукала. Глядь, а на підвіконні фотокарточка ота біліє, що в конверті пошта принесла, це ж він забув в поспіху. Глянули на Ганю очі дитячі, круглі, як равлики, і такі чистенькі й довірливі!.. Скучательний Ваня ледь нахилив голівку до плеча, ніби тим рухом кликав до себе.

— Та чи тут тобі школи нема!.. Та й поросятком грався б, таке славне поросятко удвох із батьком купили...