Полювання з гончим псом

Євген Гуцало

Товариш зоставив мене тут, на острові, а сам, сівши в моторний човен, подався в село по всякий надібок: хліб, олію, сірники, сіль.

Людина, котра мріє про самотність, не відає, що чинити зі своєю самотністю, коли її — вволю! Здавалося б, розкошуй, втішайся, але, не звикнувши до самотності, не можеш спершу ні втішатись, ні радіти. Виявляється, до неї треба звикнути. Виявляється, в собі слід виховати смак до самотності, культуру її використання.

Острів був схожий на вітрильник, що плив посеред Дніпра. Мабуть, схожості з вітрильником йому надавали не тільки піщані береги, а й дві довгі коси, що біліли серед блакитного простору води. Коси були всіяні черепашками. Чайки, що здавались голубуватими, плавали біля однієї та другої коси і зрідка скрикували. За такої літньої спеки голоси їхні звучали зів’яло, непевно.

Наш намет стояв на березі, поміж верболозів, а рибу ми ловили неподалік зі стовбура верби. Верба тут опинилась невідомо як — дерева на острові не росли. У річку було закинуло вудочку і два спінінги. До вершка кожного спінінга ми прикріпили по дзвіночку, які озивались мелодійними, сяйливими голосками. Не клювало. Подеколи я діставав із води нехитрі снасті, перевіряв наживку, а потім знову закидав якомога далі від берега.

Зумисне повільним поглядом стежив за небом (наче аж зотлілим, вигорілим від гарячого сонця, від спеки). Блукав очима по лівому берегу, по численних заводях, по заростях очеретів, які вкрили безліч заток, рукавів. Далі вглядався в правий берег, крутий, з жовтої та сірої глини, подекуди порослий лісом. Там, під лісом, горіло вогнище, ледь-ледь бовваніли юнацькі постаті, біліли намети. Чи то студентський табір, чи то молодіжне туристське стійбище — важко втямити до пуття.

Ми з товаришем сиділи на цьому острові третій день. Ввечері розкладали багаття, варили юшку, розмовляли. Він мав прекрасний оповідацький хист: лукаво посвічуючи сірими, як равлики, очима, одну за одною дарував мені кумедні оказії зі свого сирітського дитинства, що випало на роки війни, розказував про перебування на шахтах Донбасу, навчання в ремісничому училищі, про парубкування — в позичених штанях і сорочці з чужого плеча. Тепер він працював у якійсь конторі, яка чи то пропагувала, чи то вивчала всілякі народні обряди та звичаї, — тут теж не обходилось без курйозів...

Сухе повітря — хоч би ворухнулось, хоч би повіяв вітрець. Навіть близькість води не освіжала. Після дощової, холодної весни настало палке літо, яке, здавалося, запрагло нарешті відігріти людей, птахів, тварин і рослини, що скучили за теплом. Розморений спекою, я вже був не такий уважний до вудки та до спінінгів і невдовзі задрімав...

Пробудившись і розплющивши очі, я закліпав повіками, примружився: так гостро била, так полум’яніла, наче розпечена магма, поверхня річки. Вже хотів забрести у воду й хлюпнути собі в обличчя пригорщами прохолоди, як раптом почув на протилежному боці острова звук моторного човна. Хто б то міг причалити чи відчалити?

Згодом я побачив, як по річці мчить голубий дюралевий човен із потужним двигуном. Човен узяв курс на правий берег Дніпра. В човні сиділо троє парубійків — засмаглих до антрацитного блиску. В одного на грудях зблискував медальйон на довгому ланцюжку, у другого на шиї було пов’язано фіолетову косинку, а третій мав розкішну руду бороду. Ось і всі їхні особливі прикмети, які мені вдалось помітити. Таких хлопців за день по Дніпру пропливає армада, якій нема числа.

Скупавшись, перевірив снасті (на спінінгах було об’їдено гірлянди черв’яків, а до вудки ніяка риба й близько не підпливала). І зловив себе на тому, що з непевною тривогою думаю про той човен, який приставав до острова тоді, коли я задрімав.

Ішов по високій траві, густій і некошеній, що, здавалось, ледь-ледь остуджувала підошви босих ніг. І озирався довкола. Завжди, перебуваючи на Дніпрі, з дивним зачудуванням оглядався кругом себе, намагаючись поглядом увібрати якомога більше простору — і не ближчого, а саме дальшого. Того, що стелився ген-ген по ріці, по заплавах, по чагарниках та очеретах, які стриміли по заводях зеленими отарами; того манливого простору, який добігав до обрію і там, на обрії, ставав невиразним, втрачав свої реальні обриси, повивався туманцем, блакитним серпанком. Осягаючи безмежну далину очима, водночас начебто опановував її своею душею, і відчуття, — що цей простір, належачи собі, також належить і тобі, — підносило душу, надавало їй об’ємності. Якої? Та чи, мабуть, не рівної одухотвореному дніпровському простору.

Так само я розкошував і тоді, коли навмання, без видимої мети йшов через острівець на протилежний берег.